Основні цивільно-правові засоби захисту права власності
У ст. б ЦК України перелічуються основні засоби захисту цивільних прав, що їх застосовують суд, арбітраж або третейський суд. Так, цивільно-правовий захист цивільних прав здійснюється шляхом:
- визнання цих прав;
-відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;
-присудження до виконання обов'язку в натурі;
-компенсації моральної шкоди;
-припинення або зміни правовідносин;
-стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені);
-інших засобів, передбачених законом.
Викладені засоби захисту цивільних прав тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. Перелічені засоби захисту можуть конкретизуватися. Крім того, можуть передбачатися також інші засоби захисту цивільних прав.
У ЦК України коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так, у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним;3) відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право; 4) примусового виконання обов'язку в натурі; 5) припинення або зміни правовідносин; 6) відшкодування збитків; 7) компенсації моральної шкоди; 8) визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування.
Як бачимо, за проектом захист цивільних прав та інтересів має здійснюватися, крім перелічених у чинному ЦК України, ще й такими способами: визнання правочину недійсним; визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування. Крім того, у проекті змінено формулювання деяких засобів захисту. Так, такий засіб як "присудження до виконання обов'язку в натурі" у проекті зазначений як "примусове виконання обов'язку в натурі", а "стягнення збитків" — як "відшкодування збитків".
Дещо ширшим є перелік засобів захисту цивільних прав у російському законодавстві. Відповідно до ст. 12 ЦК Російської Федерації захист цивільних прав може здійснюватися, крім зазначених у ст. 6 ЦК України і в проекті ЦК України, також шляхом визнання оспорюваної угоди недійсною та застосування наслідків недійсності нікчемної угоди і шляхом незастосування судом акта державного органу чи органу місцевого самоврядування, який суперечить закону.
Не існує юридичних перешкод для закріплення зазначених засобів захисту цивільних прав у проекті ЦК України. Проте варто відзначити, що визнання угоди недійсною як способу захисту цивільних прав закріплено у спеціальних статтях чинного ЦК України, в ст. 15 проекту нового ЦК, але без посилання на правові наслідки недійсної угоди. Думається, що в статтях про загальні положення захисту цивільних прав необов'язково робити таке посилання, адже доцільніше це робити в спеціальних статях, які визначають умови та правові наслідки визнання угод недійсними. Крім того, відповідно до ст. 4 Арбітражного процесуального кодексу України арбітражний суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими засобами. Він може здійснюватися й іншими засобами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.
Як випливає зі змісту ст. 6 ЦК України, захист цивільних прав здійснюють: суд, арбітражний суд; у деяких випадках — товариські суди, профспілкові та інші громадські організації;
у випадках, передбачених законом, — в адміністративному порядку. У проекті ЦК України також передбачаються положення про можливість захисту цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органами або органами місцевого самоврядування шляхом скасування актів державних органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також нотаріусами шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.
Стаття 17 проекту ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону. Таким чином, у проекті ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12.
У чинному ЦК України немає норм, які б безпосередньо закріплювали право особи на самозахист. Водночас у статтях 444 і 445 ЦК є норми, які опосередковано припускають право особи на активні дії, якщо вона перебуває у стані необхідної оборони або у стані крайньої необхідності. Введення до нового ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосередньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Однак, у проекті ЦК України це питання розв'язано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь-яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у здійсненні правомочностей володіння, користування або розпорядження майном.
Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші — опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.
Тому в літературі висловлюються досить різні погляди на класифікацію засобів (способів) захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові і зобов'язально-правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин.
На думку багатьох авторів, речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов)'.
Інші автори вважають, що до речево-правових способів захисту права власності можна відносити й інші позови. Так, С. Є. Донцов відносить до них також позови про відшкодування заподіяної шкоди та повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна, Є. А. Суханов — і позови про звільнення майна з арешту (виключення майна з опису).
Законодавство передбачає й інші цивільно-правові засоби захисту права власності, які, зокрема, містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідуальних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних цими рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).
Однак, юридична наука ще не запропонувала, до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.
Спрощену класифікацію способів захисту права власності, запропонував В. П. Ємельянов. На його думку, всі способи захисту поділяються на загальні і спеціальні. До загальних способів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання права власності. Спеціальні способи він поділяє на: 1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи інших організацій;
2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єктивних обставин; 3) зобов'язально-правові способи; 4) захист права довічно успадковуваного володіння земельною ділянкою. Така класифікація, на наш погляд, також має вразливі місця, адже, наприклад, віндикаційний і негаторний позови не є універсальними, їх застосовують лише в окремих випадках як речово-правові засоби захисту права власності.
Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему, доцільно було б будувати класифікацію засобів захисту права власності з урахуванням їх традиційного поділу на речово-правові і зобов'язально-правові та законодавчого закріплення спеціальних засобів в особливих випадках порушення прав власників. Їх можна було класифікувати таким чином.
Основні речово-правові засоби:
— віндикаційний позов;
— негаторний позов.
Допоміжні речово-правові засоби захисту:
— позов про визнання права власності;
— позов про виключення майна з опису;
— позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна. Зобов'язально-правові засоби:
— способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих У користування за договором);
— способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;
— повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.
Спеціальні засоби захисту:
— позови про визнання угоди недійсною;
— способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;
— способи захисту прав власників від неправомірного (статті 56 і 57 Закону України "Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, статті 52—54 закону) втручання державних органів.