МЕТОДИ ОЦІНЮВАННЯ ТА РОЗПОДІЛ БАЛІВ ЗА КРЕДИТНО – МОДУЛНОЮ СИСТЕМОЮ 7 страница
Таким чином, законність – є точне і неухильне виконання законів і підзаконних актів всіма суб’єктами суспільних відносин, тобто суворе і повне здійснення приписів правових законів та інших юридичних актів всіма суб’єктами права.
Законність характеризується наступними ознаками:
- По-перше – загальністю, тобто вимоги дотримання юридичних прав стосується всіх, хто знаходиться в сферах дії права і є загальним принципом діяльності всіх державних органів, громадських організацій та громадян;
- По-друге – пов’язаність із правом і тому оцінити стан режиму законності країні можна тільки на підставі того, в якій мірі закони держави відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.
Крім ознак треба звернути увагу на принципи законності – основні ідеї вимоги, що розкривають її сутність.
Основними принципами законності є:
- верховенство закону в системі нормативно-правових актів;
- обов’язковість вимог законності для всіх суб’єктів правовідносин;
- зв'язок законності із загальною та правовою культурою;
- єдність законності;
- недопустимість протиставлення законності та доцільності;
- встановлення контролю і нагляду за дотриманням законності;
- участь мас у забезпеченні законності;
- не відворотність юридичної відповідальності за вчинення правопорушення.
Реалізація режиму законності базується на системі гарантій, засобів дієвість яки покликана зробити законність реальною.
Крім об’єктивних умов, що сприяють підвищенню рівня розвитку суспільства (економічні, соціальні, політичні та ні.) існують також спеціальні юридичні засоби забезпечення законності:
1) чіткість і конкретність формування норм чинного права і законодавства;
2) здійснення правосуддя, діяльність якого заснована на чинному праві і справедливості;
3) діяльність державних інспекцій і контрольно-ревізійного апарату;
4) правова активність громадян
Особливо треба зазначити, що законність у цілому і всі її принципи мають за мету забезпечення і захист прав та свободу громадян, їх правового статусу.
Наступним поняттям , яке треба з’ясувати і визначити є правовий порядок упорядкованості суспільних відносин, які склалися в наслідок реалізації норм права. Якщо законність – це принцип, режим дій, то правопорядок – це результат реалізації цього принципу, дотримання законності.
Якщо правопорядок нерозривно пов’язанні із законністю, то можна зробити висновок, що його принципи в більшості співпадають з тими , що характеризують і законність, це стосується також і гарантій.
Водночас правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку, який визначається як етап упорядкування суспільних відносин, склавшись внаслідок реалізації всіх соціальних норм (моральних, звичаєвих, корпоративних, релігійних і правових).
Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку.
В адміністративному праві застосовується поняття «громадський порядок», який пов’язується з підтриманням порядку в громадських місцях.
Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і відношення обумовлюється двома зустрічними інтересами – громадянського суспільства і держави, їх основними законами і традиціями розвитку. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається в діях всіх гілок влади, здійснюється діяльність різних громадянських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток, задоволення її духовних і матеріальних благ.
Підсумовуючи, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, принципів права. Це кінцевий результат дії права.
На особливу увагу заслуговує питання про дисципліну, яка є особливим соціальним чинникам, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини.
Дисципліна – це певний порядок поведінки людей, що забезпечує згідно з нормативними приписами узгодженості їх дій у колективі, суспільному і державному житті.
Існує багато видів дисципліни, залежно від того якими нормами регулюється порядок поведінки людей: дисципліна державна, громадська, партійна , трудова, фінансова, договірна, технологічна, військова та ін. Основна вимога будь – якого виду дисципліни – неухильне виконання законів та інших правових актів.
Окрему увагу треба звернути на державну дисципліну, яка являє собою режим направленого закону у взаємовідносинах різних органів держави, посадових осіб та інших уповноважених суб’єктів, підставою якого є вимога сумлінно виконувати свої обов’язки, не перевищувати свої повноважень, проявляти ініціативу, відповідальність за доручену справу.
Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов’язанні між собою, тому що вона неможлива без додержання і виконання законів і свідомого ставлення державних службовців до встановленого правопорядку.
Однак між законністю і дисципліною є відмінності:
З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна не тільки правова, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і неухильне додержання закону, то дисципліна крім цього вимагає ще її активність, ініціативу в роботі.
Поняття дисципліна ширше за поняття законності, тому, що забезпечується як правовими нормами, так її іншими соціальними нормами.
В основі державної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення службових осіб до виконання покладених на них обов’язків.
Дисципліна і законність мають різні результати дії. Результат законності – правопорядок, а результат дисципліни – громадський порядок.
Крім того, державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функцій держави, її органів, установ і підприємств і має свої види: фінансова, виконавча, службова та ін.
Для підвищення ефективності дисципліни важливим є: застосування заходів заохочення з метою розвитку спонукальних факторів; накладання заходів юридичної відповідальності.
Література
1)Конституція України – Київ, Юрінком, 1996.
2)Лисенков С.Л. Теорія держави і права. Птуруник ,К, Юрінком інтер, 2005
3)Скакун О.Ф. Теорія держави і права, - Підручник, Харків «Консум»,2001
4) Притика Д. Зміцнення законності та протидія злочинності в економічній сфері // Право України; 1999- №5
5) Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття злочинності. //Право України, - 2004 №2
Тема 17. Правова свідомість і правова культура
Ключові поняття і терміни: правосвідомість, правова культура.
Готуючись до висвітлення даної теми, необхідно звернути увагу на поняття свідомості і правосвідомості. Взагалі слід зазначити, що правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості.
Відомість – властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей , явищ і предметів навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, у впорядкуванні взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю. Свідомість включає відображення дійсності за допомогою абстрактного мислення і відчуттів.
Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі вони є взаємозалежними і впливають одна на одну.
Правосвідомість становить відносно самостійну сферу свідомості тому, що в ній відображена правова дійсність у вигляді знань права, осмислення того, що є правом, яким воно було і яким має бути. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юридичних норм, а й усім громадянам держави.
Правосвідомість – це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого і бажаного право, а також до діяльності, пов’язаної з правом.
У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи: правова психологія (психологічний), правова ідеологія (ідеологічний), правова поведінка
( поведінковий).
Правова психологія – сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, і його правових явищ. Це не до кінця продумане ставлення до права і його явищ, воно походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями і формується стихійно, воно не осмислено теоретично і провідним елементом в ньому є емоції , а не понятійні форми відображення дійсності.
Правова ідеологія – це система правових принципів, ідей, теорій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене уявлення сутності правових явищ. Інтелект - є провідним елементом правової ідеології.
Правова поведінка – вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норм в реальну правову поведінку: правомірну, протиправну та ін. Правосвідомість за формою її появу можна класифікувати за двома підставами: за суб’єктами і глибиною відображення. За суб’єктами (носіями) можна поділити на індивідуальну, групову і суспільну, а за глибиною відображення вона може бути повсякденною ( поверхневе судження про право) і професійною (науковою, юридично-практичною).
Роль правосвідомості в правотворчості і реалізації права виражається в тому, що вона:
- існує «до» права, є його ідейним джерелом;
- існує «після права» тому, що є орієнтиром вибору доцільно варіанту поведінки;
- може використовуватися як інструмент застосування аналогії закону і аналогії права;
- виступає як вимірник професіоналізму діяльності посадових осіб у системі державних органів;
- служить засобом забезпечення законності;
- є змістом правової культури.
Правова культура – це таке правове явище, яке пов’язане із культурою взагалі. Культура – це загальний спосіб існування людини, об’єктивний результат її діяльності. Право - частина соціальної культури, яка визначає один із її видів – правову культуру, яка тісно пов’язана із загальною культурою народу, ґрунтується на її засадах, служить відображенням її розвитку і тісно пов’язана з іншими видами культури – політичної, моральної, естетичної та ін.
Таким чином, правова культура – це своєрідна система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі найважливіші соціальні цінності.
Правова культура є складовою частиною й найважливішою засадою демократії.
Залежно від носія правової культури розрізняють три її види: правову культуру суспільства, правову культуру особи, правову культуру професійної групи.
Правова культура суспільства – це різновид загальної культури і відображає такі зрізи правової реальності:
а) структурно – функціональний (розкриває статику і динаміку правової культури).
б) аксіологічний (все те, що належить до правового прогресу).
Структура правової культури суспільства вимагає:
1) культуру правосвідомості;
2) культуру правової поведінки,;
3) культуру юридичної практики.
Правова культура особи – це обумовлений правовою культурою суспільства ступінь правового розвитку особи, який забезпечує її правомірну діяльність. Вона включає в себе:
- знання законодавства;
- переконання у необхідності і корисності законів;
- уміння користуватися правовим інструментарієм.
Змістом правової культури особи є:
- правосвідомість і правове мислення;
- правомірна поведінка;
- результати правомірної поведінки.
Професійна правова культура, або культура професійної групи, - одна із форм правової культури суспільства, яка притаманна тій спеціальності людей, що професійно займаються юридичною діяльність і яка передбачає:
1) знання законодавства;
2) переконання в необхідності і корисності законів;
3) уміння користуватися правовим інструментарієм.
Всі перелічені елементи правової культури є юридичними явищами, що входять до правової системи суспільства.
Література
1)Конституція України – Київ, Юрінком, 1996.
2)Лисенков С.Л. Теорія держави і права. Піручник ,К, Юрінком інтер, 2005
3)Скакун О.Ф. Теорія держави і права, - Підручник, Харків «Консум»,2001
4) Литвиненко А. Право та культура: Теорія і практика // Право України., - 1997- №6
5) Сливка С.С. Професійна культура юристів.,- Львів: Світ, 2000
6)Васьнович Й. Правосвідомість та її вплив на ментальність українського народу.// Право України.-1998-№6
7) Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття, структура // Право України, -2001-№4
Тема 18. Правове регулювання та його механізм
Ключові поняття та терміни: правове регулювання, правовий вплив, види правового регулювання, способи правового регулювання, типи правового регулювання, механізм правового регулювання, юридична техніка.
Вивчаючи цю тему треба усвідомити, що життєдіяльність суспільства забезпечується через нормативне регулювання, яке покликано бути стабілізуючим фактором.
Правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.
Не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін «регулювання» означає впорядкування, приведення чого – небудь у відповідність з чим - небудь, а термін «вплив» означає спрямованість дій на що- небуть.
Правовий вплив – це весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей як правовими, так і не правовими засобами.
Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:
1. Інформаційному – за допомогою правових норм до відома учасників доводиться позиція держави стосовно видів поведінки (дозволеної, необхідної або забороненої)
2. Ціннісно-орієнтаційному – за допомогою права здійснюється засвоєння суспільством його цінностей.
Відмінності між правовим впливом і правовим регулюванням:
1. За обсягом: предмет правового впливу ширше правового регулювання – його складають відносини, які не регулюються правом, але на які поширюється дія права;
2. За змістом: у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід, тоді як у правовому регулюванні він є обов’язковим;
3. За механізмом реалізації права: у правовому регулюванні право реалізується через його механізм, тоді як правовий вплив здійснюється за допомогою не юридичних засобів : ідеологічних , психологічних, інформаційних та ін.)
Слід зазначити, що правове регулювання відбувається в певних сферах, тобто галузях соціального простору, яка охоплена правом. Це, насамперед, суспільні відносини – екологічні, політичні, соціально –культурні, функціонування яких неможливо без використання правових засобів. Враховуючи це, в юридичній науці визначена класифікація сфер правового регулювання, види якої залежать від певних підстав:
За принципом співвідношення – це галузь суспільних відносин, яка може бути врегульована правом, а сфери необхідного – це галузь суспільних відносин, яка повинна бути врегульована правом;
За характером не юридичної діяльності:
а) сфера законодавчого регулювання (законодавча діяльність);
б) сфера регулювання, що реалізує право, тобто галузь громадянського життя, в якій фактично здійснюються правові норми;
За певними блоками суспільних відносин:
а) сфера економіки і виробництво, облік, розподіл;
б) сфера політичних (управлінських) відносин;
в) сфера соціально-культурних, в тому числі особистих не економічних відносин;
г) сфера судових правоохоронних відносин, пов’язаних з охороною суспільних відносин.
Окремо слід звернути увагу на такі категорії як, види, способи і типи правового регулювання.
Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин, на які воно поширюється, - це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання. Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розраховане на їх багаторазове застосування, тобто обсяг цих відносин є кількісно не визначеним.
Індивідуальне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою актів застосування норм права – індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію.
Способи правового регулювання – це елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов’язання і заборона.
Дозволяння – це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне)
Зобов’язування – покладення на особу обов’язку активної поведінки ( роби тільки так).
Заборона – це покладення на особу обов’язку утримуватися від дії певного роду (так не роби).
Слід зауважити, що крім способів правового регулювання, виділяють його типи, які становлять собою особливий порядок правового регулювання, який проявляється у поєднанні способів ( дозволянь і заборон).
Розрізняють два типи правового регулювання:
- Загально-дозвільний , що ґрунтується на загальному дозволені , сутність якого виражається принципом «дозволено все, крім прямо забороненого законом.»;
- Спеціально-дозвільний , ґрунтується на загальній забороні, сутність , якого виражається принципом: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом»;
Усвідомлюючи категорію «правове регулювання», слід зазначити, що воно має свій специфічний механізм, тобто єдину систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин («належне» у праві стає «існуючим»).
Механізм правового регулювання складають елементи:
1) Принципи права, норми права, об’єктивовані в нормативно-правових актах;
2) Правовідносини, суб’єктивні юридичні права і обов’язки;
3) Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків;
4) Акти застосування норм права.
Кожний елемент виконує специфічну роль у регулюванні діяльності суб’єктів і суспільних відносин, що виникають на їх основі.
Функціонування механізму правового регулювання проявляється у правових формах діяльності держави.
Правова форма діяльності – це організаційно управлінська форма діяльності уповноважених на те суб’єктів, яка пов’язана зі здійсненням юридично значущих дій у порядку визначеному законом.
Основні правові форми діяльності держави:
- Правотворча;
- Правозастосовна;
- Правоохорона;
- Установча;
- Контрольно-наглядова.
Правова форма діяльності безпосередньо пов’язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки.
Юридична техніка – це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.
Найголовнішими прийомами і правилами юридичної техніки є:
1) Юридична термінологія;
2) Юридичні концепції;
3) Форма нормативного акта і правил викладу його змісту.
Вивчення і засвоєння наведених термінів, понять і визначень дасть змогу глибоко розуміти сутність і значення правового регулювання – метою якого є упорядкування суспільних відносин.
Література
1) Конституція України – Київ, Юрінком, 1996.
2) Лисенков С.Л. Теорія держави і права. Птуруник ,К, Юрінком інтер, 2005
3) Скакун О.Ф. Теорія держави і права, - Підручник, Харків «Консум»,2001
4) Шмелєва Г.Г. Конкретизація юридичних норм в правовому регулюванні.- Львів,1988.
Тема 19. Процесуальне право та його характеристика
Ключові поняття і терміни: процесуальне право, процесуальне законодавство, галузі процесуального права, процесуально – правові інститути, норми процесуальногот права.
Вивчаючи зазначену тему, необхідно звернути увагу на те, що юридичний процес – це урегульований процесуальними нормами порядок діяльності компетентних державних органів та посадових осіб, який полягає в підготовці , прийнятті і документальному закріпленні юридичних рішень загального та індивідуального характеру.
Ознаки юридичного процесу
1. Виражаються у формі правотворчості: правозастосування, правосуддя і контролю;
2. Представляє собою владну діяльність компетентних органів і посадових осіб;
3. Це діяльність, здійснення якої урегульовано процесуальними нормами;
4. Це діяльність, яка спрямована на прийняття юридичних рішень загального або індивідуального характеру;
5. Результати юридичного процесу здебільшого фіксуються в офіційних документах.
Види юридичного процесу, здебільшого, класифікують за предметною ознакою. При цьому за основу класифікації беруть відповідні галузі матеріального права, що застосовуються у діяльності конкретних органів держави. Тому й юридичний процес має такі види як кримінальний, цивільний, адміністративний та ін. За функціональною ознакою розрізняють такі види процесів: установчий, правотворчий, павозастосовуючий, судовий і контрольний.
Застосування норм права як процес, як послідовність здійснення дій дає можливість вести мову про наявність відповідних стадій, а саме:
1) встановлення фактичних обставин справи;
2) вибір норми права і юридична кваліфікація справи;
3) перевірка і тлумачення норм права;
4) винесення рішення і доведення його до зацікавлених осіб та, організацій;
5) контрольно - виконавча стадія.
Об’єктивним фактом є те, що матеріальне право має свої процесуальні форми.
Система процесуального права, яка представляє собою самостійну від системи матеріального права, об’єктивно зумовлену, збалансовану і внутрішньо не суперечливу сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути, норми.
Ознаки системи процесуального права:
1) відносна самостійність від системи матеріального права;
2) об’єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудь волі;
3) збалансованість, тобто послідовність у регулюванні суспільних відносин;
4) внутрішня неуперечливість;
5) диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути, норми.
Галузь – це система юридичних процесуальних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин специфічними методами правового регулювання (кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне та інші галузі права).
Інститут права – це система юридичних процесуальних норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин (наприклад, інститут підсудності у кримінально-процесуальномі праві).
Норма права – це одиничне загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки загального характеру, яке встановлене або санкціоноване державою, гарантується та охороняється нею.
Критерієм розподілу процесуальних галузей є предмет і метод правового регулювання. Метод правового регулювання у юридичній процесуальній теорії ще називається процесуальною формою, а предмет завжди трактується як похідний від предмету правового регулювання матеріальних галузей права. Цим і пояснюється, що матеріальне і процесуальне право, пов’язане між собою і діалектично, і функціонально.
Процесуальне законодавство – це вся сукупність упорядкованих певним чином, зумовлених суб’єктивними інтересами нормативно-правових актів, що є зовнішньою формою виразу системи права.
Ознаки процесуального законодавства:
1) зумовленість суб’єктивним інтересам – означає, що система законодавства на відміну від системи права, завжди є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб’єктів по систематизації законодавства а тому залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.
2) Погодженість і єдність всіх процесуальних нормативно-правових актів;
3) Структура системи законодавства значною мірою наближається до структури системи права, проте повністю з нею не збігається, оскільки залежить не тільки від останньої , а й від інших соціальних факторів.
Різновиди процесуального законодавства:
1) За галузевою ознакою ( кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні та інші процесуальні нормативно-правові акти).
2) За юридичною силою ( процесуальні закони, процесуальні підзаконні акти).
Відмінності норм процесуального права від норм матеріального права обумовлюється в першу чергу характером функцій процесуальних норм, їх призначенням.
Ознаки процесуальних норм:
1) всі приписи процесуальних норм мають процесуальний характер, тобто визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовчої, судової, установчої і контрольної діяльності і покликані сприяти ефективному і справедливому досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права, що застосовується;
2) приписи процесуальних норм, як правило, адресуються суб’єктам, які наділені владними повноваженнями для застосування норм матеріального права;
3) приписи процесуальних норм виступають завжди у якості категоричного веління по відношенню до суб’єктів, які уповноважені організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити у собі диспозитивні засади по відношенню до зацікавлених учасників правозастосовчого процесу;
4) процесуальні норми характеризуються специфічним змістом структури.
Тема 20. Основні правові системи сучасності
Ключові поняття і терміни: правова система, тип правової системи, правові системи світу.
Вивчаючи цю тему, треба усвідомити, що сучасне праворозуміння потребує порівняльно-правового дослідження міжнародного права і внутрішнього права країн світу, сучасних правових вчень, тому в системі юридичних наук значне місце займає наука порівняльного законодавства, яка покликана охопити по рівням правові системи світу, зробити їх наукову класифікацію.
Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. Він являє собою узагальнюючу теоретичну модель правового змісту, яка функціонує в певній державі.
Термін „правовий тип ( сім’я )” - це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер і яка є результатом наукової класифікації ( типології).
Тип ( сім’я) правової системи – це сукупність національних правових систем держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності форм ( джерел) і принципів права, систем права і законодавства, подібності правових категорій і понять.
Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої, дозволяє здійснити їх класифікацію (типологію).
Типологія – це вчення про типи правових систем. Існує декілька класифікацій правових систем, запропоновано ряд варіантів критеріїв, за якими вони об’єднуються у типи. З урахуванням наявних точок зору на цю проблему вітчизняна юридична думка дотримується наступної сукупності критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу:
1. Спільність історичних коренів , виникнення і подальшого розвитку. Їх об’єднують історичні пам’ятки права, тенденції виникнення і розвитку державних і правових структур, їх ґрунтування на тих самих правових началах, принципах, нормах;
2. Спільність основного юридичного джерела права (форми права) – нормативно-правовий акт, нормативно – правовий договір, правовий президент, правовий звичай, релігійно-правова норма;
3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи краї об’єднані в один правовий тип (сім’ю), мають подібність структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Загальним є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову будову має норма права;
4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин;
5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію юридичної категорії, поняття, конструкції. Законодавчі країни, що належать до одного правового типу (сім’ї), керуються тими самими принципами побудови нормативно-правового матеріалу, застосовують подібні або ідентичні, засоби викладу та інше.
Треба мати на увазі, що сама по собі класифікація – це допоміжний засіб, що застосовується для впорядкування різних правових систем світу.
Сучасні вітчизняні автори наукових юридичних досліджень пропонують класифікацію правових систем за такими типами:
1. Романо-германський тип правової системи (країни континентальної Європи: Італія, Франція, Іспанія, Німеччина, Швейцарія та інші);
2. Англо-американський тип правової системи (Англія, США, Канада, Австралія, колишні колонії Британської імперії);
3. Змішаний тип правової системи, який виник на стику двох класичних типів правової системи: романо-германської та англо-американської і має специфічні риси;
4. Релігійно-традиційний тип правової системи;
5. Соціалістичні правові системи, які стали історією і їх вивчають зараз в ретроспективному плані.
Вивчаючи цю тему слід визначити до якого типу правової системи належить Україна. Історія свідчить про те, що правова система України формувалася в період становлення державності на яку впливали візантійські культури, дух пізньоримського права. Литовські статути, Магдебурзьке право та інші, що дозволяє дійти висновку про те , що її корені знаходяться у романо-германському типі правової системи.
Більше ніж 70 років історії радянської України свідчить про те, що її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Галузі, інститути і правові поняття розглядалися з позиції домінування публічного права і класового інтересу, переважало використання імперативних норм права.