БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 15 страница
Літературну діяльність розпочав у 80-ті роки. Г. автор близько 50 оповідань (“Чудова дівчина”, 1884; “Сама, зовсім сама”, 1885; “Олеся”, 1890; “Украла”, 1891; “Дзвоник”, 1897 та ін.), повістей (“Соняшний промінь”, 1890; “На розпутті”, 1891; “Серед темної ночі”, 1900; “ Під тихими вербами”, 1901), збірок поезії (“Пісні Василя Чайченка”, 1884; “Під сільською стріхою”, 1886; “Під хмарним небом”, 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: “Серед бурі” (1897), “Степовий гість” (1897), “Ясні зорі” (1884-1900). Г. перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Г. впорядкував і видав у трьох книгах “Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості “Пісні та думи” (1895), “Думи кобзарські” (1897), “Веселий оповідач” (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Г. свої педагогічні погляди виклав у працях: “Яка тепер народна школа в Україні” (1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906), “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1906) та ін. Г. боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких “Українська граматика”, “Рідне слово”. Помер у Оспедалетті (Італія), похований у Києві.
ГРОМАДИ - організації української інтелігенції у II пол. 19 - на поч.20 ст. в Україні, які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Існували таємно в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та ін. містах України. Перша виникла наприкінці 50-х років 19 ст. в Петербурзі, до складу якої входили М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, Ф. і О.Лазаревські та ін. Коштом українських землевласників В.Тарнавського і Г.Галагана видавали твори українських письменників, а в 1861-62 - журнал “Основа”. В 1861 Г. утворилась у Києві, і в 70-90-ті 19 ст. стала головним осередком національно-культурної роботи в Україні. В цей період до київської Г. входили В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, Ф.Вовк, М.Лисенко, М.Старицький, В.Рубінштейн, І.Нечуй-Левицький та ін. Члени Г. вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Вони брали активну участь у роботі недільних шкіл, видавали українську популярну і наукову літературу, збирали матеріали з етнографії і фольклору. Члени Г. активно співпрацювали у Південно-Західному Відділі Російського Географічного Товариства (1873-75), а також дебатували актуальні проблеми суспільно-політичного життя України в газеті “Кіевский Телеграф”. Емський указ 1876 звинуватив Г. і заборонив їх дія льність. Внаслідок репресій 1875-76 було припинено видання “Кіевского Телеграфа”, закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства, звільнено з Київського ун-ту М.Драгоманова і М.Зібера. Частина громадівців на чолі з М.Драгомановим емігрувала за кордон, де почала видавати зб. “Громада” (1878-82). У 80-х роках 19 ст. громадівці в Україні об'єднались навколо журналу “ Кіевская Старина” (1888-1906), який матеріально підтримували В.Симиренко, В.Тарнавський і Є.Чикаленко. До київської Г. наприкінці 19-поч. 20ст. ввійшли молоді діячі:Тимченко, С.Єфремов, М.Левицький, І.Стещенко, Л..Жебуньов та ін. Активно працювали тоді Г. в Одесі (В.Мальований, О.Андрієвський. Є.Борисов, Ф.Щербина), в Харкові (Д.Пильчиків, В.Александров, П. і О.Єфименки), Чернігові (М.Шраг, М.Коцюбинський, Б.Грінченко). Полтаві (М.Дмитріїв) та ін. містах України. В 1897 в Києві з ініціативи В.Антоновича і О.Конинського відбувся з'їзд членів Г., на якому було засновано Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію. До новоствореної організації увійшли всі Г., що існували в 20 містах України, Діяльність Г. в Україні продовжувалась до Лютневої революції 1917.
“ГРОМАДСЬКА ДУМКА” - перша щоденна громадсько-політична газета українською мовою у Підросійській Україні. Виходила з поч. 1906 (за деякими даними - з 31.12.1905) у Києві. Заснована Є.Чикаленком, В.Симиренком і В.Леонтовичем. У газеті працювали Ф.Матушевський. С.Єфремов, В.Дурдуківський, Б. і М.Грінченки, 1.8.1906 за розпорядженням російського уряду газету було закрито. 15.9.1906 видання “ГД.” було продовжено під назвою “Рада”.
ГРОМИКА МИХАЙЛО (р.н. невід. - П.1652) -білоцерківський полковник (1649-52). Прихильник досягнення компромісу з Річчю Посполитою, один з ініціаторів Білоцерківського договору 1651. Вбитий у Корсуні козаками, незадоволеними умовами договору.
ГРОШІ - особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів Г. виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні Г. виконують функції світових.
З найдавніших часів грішми були різні товари: хутра звірів, металеві сокири, мушлі каурі тощо. Однак завдяки своїм фізичним властивостям найбільш вживаним загальним еквівалентом вартості дуже швидко стають благородні метали: золото та срібло. Згодом вони набирають форми монет.
Найдавнішими монетами відкарбованими на українських землях були емісії грецьких колоній заснованих на північному узбережжі Чорного моря (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей та ін.) Випускались вони впродовж 6 ст. до н.е. - 4 ст. н.е. Однак ареал їх розповсюдження є незначним. Одночасно поширювались і монети карбовані на монетних дворах материкової Греції та островів Егейського моря і Малої Азії.
Значно частіше зустрічається на українських землях монетна продукція стародавнього Риму. Насамперед, це срібні денарії імператорської епохи, особливо часів панування імператорів Траяна, Адріана, Луція Вера, Марка Аврелія та Коммода (2 ст. н.е.). Ці монети перебували в обігу до 5 ст. Знахідки більш пізнього часу є рідкими. Масштаби використання римських денаріїв були дуже значними. Інколи у скарбах фіксується по декілька тисяч цих монет, а всього монетних знахідок у яких вони присутні зафіксовано біля 1500.
У 6-7 ст. на землях України з'явилася невелика кількість візантійських монет -срібних та бронзових, рідше золотих.
Впродовж 8-11 ст. на грошовому ринку Київської держави домінують арабські дірхеми, відкарбовані на чисельних дворах Арабського халіфату у Середній Азії, Ірані, Північній Африці, на Близькому Сході і навіть на Піренейському півострові. На Русь вони проникали двома основними шляхами -Волзьким та шляхом “з варяг у греки”. Причому більш інтенсивним був перший. Одночасно потреби ринку обслуговували візантійські срібні міліарісії та західноєвропейські монети денарієвого типу. Але вплив цих грошових одиниць на економічне життя був мізерним.
В епоху найбільшої могутності Київської держави князі розпочали власне монетне карбування. Так, Володимир Святославич Великий (980-1015) випускав т. зв. “златники” та “срібляники” - золоті та срібні монети, на лицевій стороні яких поміщено зображення князя з усіма регаліями, а на зворотній - княжий герб - тризуб. Після Володимира Великого срібну монету карбували князі Святополк Ярополкович (1015-1019), Ярослав Мудрий (1019-1054) та можливо, тмутараканський князь Олег-Михаїл. Деякі з них виконані на високому мистецькому рівні і є цінними пам'ятками нашої історії.
У другій половині 11 ст. у зв'язку з припиненням масового ввозу іноземних монет і відсутністю власних покладів сріблу Київська Русь вступає у т. зв. “безмонетний період”. Є припущення, що тоді роль засобів обігу виконували хутра звірів, насамперед, куниці та білки. Вони використовувалися паралельно з арабськими монетами. У письмових джерелах згадуються такі і номінали тогочасної грошової системи: куна, ногата, рєзана, векша, гривна. Співвідношення між ними, на основі розрахунків здійснених за Короткою редакцією “Руської Правди” виглядає так: 1 гривна = 20 нотатам = 25 кунам = 50 рєзанам = 150 векшам.
У 12-13 ст. при проведенні значних фінансових операцій широке використовувались срібні злитки - гривни. Розрізняють декілька їх типів, основними з яких є: київські, чернігівські та новгородські. Різною була і вага гривен. Теоретично вона становила 204,756 г. срібла.
У 14 ст. монетне карбування на українських землях відновлюється. Після завоювання Галичини поляками, король Казимир ІІІ Великий (1333-1370) розпочав тут емісію т. зв. “квартників” (півгрошів) зі срібла та мідних “пулів”. Перші з них несуть зображення герба Галичини -крокуючого лева та напис “moneta russiae”. Монета цього типу карбувались у Львові і наступниками Казимира III Людовиком Угорським (1370-1382) та його намісником у Галичині -Володиславом Опольським (1372-1378), а також при Владиславі Ягайло (1386-1434). Одночасно, останній з них карбував і т. зв. “львівські квартники” - півгроші з написом “moneta lembergensis”, які випускались до 1414 р. Після встановлення у середині 14 ст. литовського панування на основній частині українських земель, у Київському удільному князівстві випускав власну монету князь Володимир Ольгердович (1362-1394). Крім нього, відомі карбовані на Чернігівщині монети кн. Дмитра Корибута. Припускають, що емісію вели і інші удільні князі.
У другій половині14-15 ст. домінуюче становище на грошовому ринку посіли празькі гроші,- монети, що карбувалися у величезній кількості чеськими королями починаючи з 1300 р. Найбільш поширеними на українських землях є гроші Вацлава IV (1378-1419). Останні з монет цього типу датуються першою половиною 16 ст. Крім празьких грошів, у монетних скарбах цього часу бачимо продукцію польських; литовських, золотоординських, московських монетних дворів. При проведенні значних фінансових операцій використовувались золоті дукати (3,48 г), переважно угорського карбування. Одиницями грошової лічби були копа, що дорівнювала 60 грошам (1 гріш = 10 денаріїв (пенязів), яка використовувалась у Великому князівстві Литовському, та гривна (48 грошів, 1 гріш = 18 денаріїв), що домінувала в Галичині.
У 16 ст. , внаслідок грошової реформи Сигізмунда 11526-1528 рр. грошове господарство українських земель зазнає суттєвих змін. На ринку з'являються нові номінали: шостак - 6 грошів, трояк - 3 гроші, гріш, тернарій (третяк) - 3 денарії, солід (шеляг) - 6 денаріїв тощо. Основною лічильною одиницею стає злотий, що дорівнював 30 грошам. Зростав і кількість та асортимент крупної монети з'являються срібні талери (біля 28 г.) та їх фракції 1/2 та 1/4. Карбувались вони переважно на монетарних Голландії, Південних Нідерландів, різних володінь Німеччини, рідше Польщі. Серед золотих дукатів переважають, голландські та угорські, а також венеціанські “цехіни”. У 16 ст. співвідношення талера і дуката переважно становило 3:2.
У 17 ст. з'являються нові номінали монет - це орти (1/4 талера) та півтораки (1 1/2 Кредитні гроші - низькопробні “тинфи”, номінальна вартість яких дорівнювала 1 злотому (30грошів), а реальна не перевищувала 12, та мідні соліди - “боратинки ”. В цей час було відкрито Львівський монетний двір, який функціонував у 1656-1663 рр. (з перервами). Тут випускались переважно срібні орти та шостаки, а також невелика кількість талерів та золотих монет.
Дискусійним залишається і питання проведення грошового карбування Богданом Хмельницьким. Більшість дослідників не схильні підтримувати цієї думки, але дехто (зокрема акад. І.П.Крип'якевич) її схвалює. Є також дані про карбування півтораків - чехів гетьманом П. Дорошенком у м. Лисянка.
На українських землях, які після укладення Андрусівського перемир'я 1667, залишилися у складі Речі Посполитої, до першого її поділу (1772) грошове господарство залишилося практично без змін.
Іншою була картина, на землях, що відійшли до Російської держави. Тут відразу ж почали поширюватися російська монета, яку населення не хотіло приймати. І тільки після Полтавської битви 1709 Петро I заборонив використовувати іноземну монету в Україні, але вона ще зустрічалась на ринку до 30-х рр. 18 ст. Впродовж 18 ст. і до революції 1917 тут домінували російський рубль та копійка (1/100 рубля).
Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772) Галичина відйшла до складу Австрійської імперії. У 1774 вона захопила і Буковину. На цих землях австрійський уряд запровадив власну грошову систему: 1 гульден (флорин) дорівнював 60 крейцерам. Деякий час велося карбування міцних монет для Галичини номіналом 1 шиллінг, та З крейцари. З 1857 гульден став дорівнювати 100 крейцерам. Внаслідок грошової реформи 1892 у Австро-Угорщині було запроваджено золотий монометалізм і основною грошовою одиницею стала корона (крона), яка ділилася на 100 геллерів (філлерів).
Після відновлення української національної державності 1917 р. з'явилась необхідність випустити власні гроші. Ухвалою Української Центральної Ради від 19.12.1917 року було вирішено випустити перші кредитні білети номінальною вартістю 100 карбованців. Вони були віддруковані в одній з українських друкарень Києва і з'явилися в облігу вже 24 грудня того ж року. Це були перші паперові Г. на яких було поміщено зображення державного герба України - тризуба і написи українською мовою. Одночасно на банкнотах цієї емісії бачимо написи російською, єврейською та польською мовами.
Законом Української Народної Республіки від 1.03.1918 р. грошовою одиницею стала гривня, яка дорівнювала 1/2 карбованця і ділилася на 100 шагів. В обігу перебували грошові знаки вартістю 10,25, 50, 100, 250, 1000 карбованців, а також 2, 5, 100, 500, 1000 і 2000 гривень. Гривні всіх номіналів, крім 5 гривень були надруковані у Берліні, 5 гривень випускались у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ). Карбованцеві купюри друкувались у Києві, Кам'янці Подільському та в деяких інших містах. Поліграфічний рівень їх виконання значно гірший і у зв'язку з цим їх часто підробляли. Розмінна монета - шаги, випускались у вигляді поштових марок, номінальною вартістю 10, 20, 30, 40 та 50 шагів.
Грошові знаки часів Української Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР мають високу мистецьку вартість. У їх проектуванні приймали участь відомі митці: Нарбут, Модзалевський, Красівський, Приходько, Романовський, Середа, Краловський.
Під час першої світової війни та визвольних змагань українського народу у зв'язку з браком розмінної монети з'явилась велика кількість міських та регіональних грошових знаків т. зв. бон, чеків, розмінних знаків, тощо. Зокрема на Волині вони випускались у Кремену, Дубно, Луцьку, Острозі, Житомир, Рівному та ін, а в Галичині - у Львові, Дрогобичі, Бродах, Золочеві, Тернополі, Збаражі, Сокалі
Після встановлення на українських землях більшовицького режиму, а згодом і включення їх до складу СРСР тут були поширені знаки радянського зразка. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період використовувались Г. держав, до складу яких вони входили: у Галичині польська марка, а з 1924 - злотий, що дорівнював 100 грошів, на Закарпатті -чехословацька крона, яка ділилася на 100 геллерів, а на Буковині - румунська лея, що складалася з 100 бані.
Після відновлення державної незалежності України 1991 р. взято курс на запровадження в обіг власної грошової одиниці - гривні.
ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ МОЛОДІ - перша нелегальна молодіжна політична організація націоналістичного напряму у Західній Україні. Створена групою студентів Львівського (таємного) Українського Університету на поч. 20-х років для боротьби проти впливу комуністичної ідеології на українське суспільство. Провідними членами організації були: О.Боднарович, Ю.Вассиян, І.Габрусевич. В.Диденко, В.Кравців, С.Охримович. В 1926 внаслідок об'єднання Студентських Громад і “ГУДМ” виник Союз Української Національної Молоді.
ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОЛОДІ - перша організація української молоді за кордоном, яка стояла на засадах націоналізму. Створена в таборі для інтернованих бійців УГА в чеському м.Ліберціна поч. 1921. Організаторами ГУНМ стали З.Петрів, М.Коновалець, І.Вільховий, В. Бас, І.Гижа та ін. Згодом до складу цієї організації увійшли О. Бойдуник, М.Козак, Ю.Вассиян, С.Нижанківський. Восени 1922 осередки ГУНМ існували у Празі, Брно, Подєбрадах, пізніше - у Відні, Берліні і Граці.
Навесні 1924 у Празі відбувся з'їзд представників усіх осередків організації, на якому було узгоджено ідейні основи розбудови ГУНМ і поставлено питання про необхідність об'єднання всіх націоналістичних організацій. Восени 1924 створено керівний орган організації - Екзекутиву ГУНМ. Головами ГУНМ обирались: М.Ковалець, С.Нижанківський, З.Петрів, Л.Макарушка, М.Коновалець, Пижа, О.Бойдуник. На поч. 1927 офіційні переговори представників ГУНМ і Легії Українських Націонал істів завершились створенням координаційного центру діяльності цих двох організацій - “Союзу Організацій Українських Націоналістів”. А вже 28.1.1928 відбулося остаточне злиття цих двох організацій в “Союз Українських Націоналістів”.
ГРУША ІВАН (рр.н. і см. невід.) - державний діяч серед. 17 ст., військовий, дипломат, генеральний писар (1658-69). Походив з шляхетського роду. 7.9.1656 разом з І.Ковалевським від імені гетьмана Б.Хмельницького підписав з українсько-семигородський договір, за яким обидві сторони зобов'язались надавати одна одній військову допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої (див.Українсько-семигородський договір 1656). В липні 1657 на прохання представників від Пинського повіту їздив до Пинська для прийняття від місцевого населення присяги на вірність гетьману Б.Хмельницькому. За гетьманування І.Виговського був військовим генеральним писарем.
ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ(17(29).9.1866-24.11.1934) - видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист. Н. в м.Холмі (тепер м.Хелм, Польща) у сім'ї педагога-славіста. Походив з давньої (відомої з 18 ст.) священницької родини Грушів (згодом Грушевських з Чигиринщини. Невдовзі сім'я Г. переїхала за місцем роботи батька спочатку у Ставропіль, згодом - на Кавказ. З 1880 навчався у Тифліській гімназії, а в 1886-90 - на історико-філологічному факультети Київського ун-ту. В травні 1894 захистив дисертацію та тему “Барське староство” і отримав ступінь магістра. В цей період свого життя брав активну участь у дальності київської Громади. В 1894 за рекомендацією В.Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру української історії у Львівському ун-ті. В 1898-1913 Г., очолюючи Наукове Товариство м.Шевченка у Львові, проводив величезну роботу по реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею. У 1895-1913 редагував “Записки Наукового Товариства ім.Шевченка”.
Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І.Крип'якевич, І.Джиджора, О.Терлецький, С.Томашівський, В.Герасимчук, М.Кордуба. В 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. “Історія України-Руси” (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві. Політичну діяльність Г. розпочав у Галичині, де в 1899 став одним в засновників Украінської Національно-Демократичної Партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Г. став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Г. видав ряд публікацій щодо українського питання - “З біжучої хвилі” (1906), “Визволення Росії і українське питання” (1907), “Наша політика” (1911), “Вільна Україна” (1917). Перша світова війна застала Г. в Галичині. В листопаді 1914 Г, (через Австрію, Італію і Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у “австрофільстві” і засуджений до заслання у Сибір. На прохання Російської Академії Наук Г. переводять спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти - до Москви. 14(27).3.1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Г., враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див.Універсали Української Центральної Ради).
29.4.1918 Г. був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади 29.4.1918 гетьмана П.Скоропадського ввійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Г. емігрував в Чехо-Словаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. В 1919 Г. заснував Український соціологічний інституту Відні, в 1920-22 редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів: “Борітеся - поборете!”, часописи “Східна Європа” і “Наш стяг”. Жив також у Женеві, Берліні і Парижі. 7.3.1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Г. повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу “Україна”, “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”,“Наукового збірника” та ін. За його редакцією вийшли: “Український археологічний збірник”, “Пам'ятки українського письменства”, “Студії з України”. В 1929 Г. обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Г. заарештували як керівника т.зв. Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Г. при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Г. - автор понад 2 тис. наукових праць: “Історія України-Руси” (т.І-10, в 13 кн.б 1898-1937), “Нарис історії українськогонароду” (1904). “Ілюстровану історія України” (1911), “Початки громадянства” (1921), “Історія української літератури” (т.1-5,1923-27) та багато н. Г. - один з редакторів багатотомного видання документів “Джерела до історії України”.
Історична концепція Г. складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Г. була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Г. все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Г. був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Г. як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.
ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА 1410 (Танненберзька битва) -битва, яка відбулася під час “Великої війни” 1409-11 між військами Тевтонського ордену і об'єднаною польсько-литовсько-українською армією поблизу с.Грюнвальд і Танненберг ( Сх.Пруссія, тепер терит. Польщі). 15.7.1410. До складу союзницьких військ, які очолювали великий князь литовський Вітовт і польський король Ягайло, входили польські і литовські частини, українські війська з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира (всього бл. 40 тис. чол.). У складі союзницьких військ були смоленські полки, загони кримських татар та чеські найманці (4 тис. чол.) на чолі з Я.Жижкою, майбутнім вождем таборитів. Військами Тевтонського ордену, які складалися з німецьких і французьких рицарів та найманців з багатьох країн Зх.Європи, командував великий магістр Ульріх фон Юнгінген. Польсько-литовско-українська армія налічувала 100 тис. чол. і кількісно переважала армію хрестоносців, але орденські війська мали перевагу в озброєнні і воєнній підготовці. Битва розпочалася атакою татарської кінноти на ліве крило орденських військ. Проте рицарі Валенрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ. Хрестоносцям вдалось змусити до відступу литовські війська, а на правому фланзі потіснити польську армію. В критичний момент битви стійкість проявили українські і смоленські полки, які продовжували утримувати позиції в центрі. Це дозволило союзникам перебудувати свій бойовий порядок і перейти в контрнаступ. Війська Тевтонського ордену, втративши 18 тис. убитими (в т.ч. загинув і великий магістр ордену) і 14 тис. полоненими, були розгромлені. Поразка союзницьких військ у Г.б. підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію німецьких рицарів на Схід.
ГУБЕРНІЯ (від лат. - правитель) - вища адмністративно-територіальна одиниця Російської імперії. Вперше встановлена в 1708 указом Петра I, за яким територію всієї Московської держави було поділено на 8 Г. Дві з них -Київська і Азовська - займали частину території України. Створення Г. на українських землях було пов'язано з намаганням царського уряду організувати паралельні до гетьманської адміністрації органи влади. Очолював Г. губернатор, який поєднував адміністративні, судові і фінансові функції. З 1710 Г. поділялися на долі, а з 1719 - на провінції, а провінції на дистрикти. За “Установленням про губернії” 1775, яке поширювалося на Україну з 1781, в кожній Г. створювалось губернське правління в склад губернатора, двох губернських радників і губернського прокурора. Російську імперію було поділено на 41 Г., які в свою чергу, складалися з повітів. Невдовзі кількість Г. зросла до 50. Указом вір. 22.3.1764 на півдні України створювалась Новоросійська Г, яка складалась з двох провінцій - Єлисаветградської і Катеринославської та Бахмутського повіту. В 1765 на території Слобідської України було створено Слобідсько-Українську Г. (з 1835 - Харківську) з центром у м.Харкові. На поч. 80-х років 18 ст. у Лівобережній Україні і Слобожанщині запроваджено поділ на намісництва, які поділялися на Г. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) на українських землях, що перейшли під владу Російської імперії в 1796 було створено Подільську і Волинську Г. Відповідно до царського указу від 12.12.1796 “Про поділ держави на губернії” намісництва були ліквідовані. У 1796 Лівобережна Україна отримала назву Малоросійська Г, яка в 1802 була поділена на Чернігівську і Полтавську. На територіальній основі Катеринославського і Вознесенського намісництва (раніше - Г.) була знову утворена Новоросійська Г., яку в 1802 перетворено на Таврійську, Катеринославську і Миколаївську (з 1803 - Херсонська). Напротязі І пол. 19 ст. з цих Г. було утворено чотири генерал-губернаторства - Київське, Новоросійське, Малоросійське і Харківське. В 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підпяшшя, землі яких з 1831 знаходились у складі Сідлецької, Люблінскої і Гродненської Г. На поч. 1917 українські землі знаходилися у складі Київської, Чернігівської, Харківської, Полтавської. Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської, Подільської і Волинської та частково Люблінської, Сідлецької, Гродненської, Мінської, Бесарабської і Кубанської Г. В 1921 територія України поділялася на 12 Г, згодом -на 9. В результаті адміністративно-територіальної реформи в Україні у 1925 Г. було скасовано (див. також Адміністративно-територіальний устрій України).
ГУБЕРНСЬКІ (губерніальні) КОМІСАРИ - в Україні у 1917-18 -службова особа, яка обиралась для адміністративного управління губернією замість губернатора. На поч. 1917 кандидатури Г.к. затверджував Тимчасовий уряд, а з літа 1917 -Українська Центральна Рада. В українських губерніях, на які за “Тимчасовою інструкцією для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні” від 4(17).8.1917 поширювалась влада Генерального Секретаріату УЦР-УНР, Г.к. були: В.Стародомський - м.Київ; М.Суковкин (згодом М.Саліковський) - Київщина; М.Іскрицький (згодом Д.Дорошенко) - Чернігівщина: А.Лівицький - Полтавщина; А.В'язлов - Волинь, М.Стаховський - Поділля. Виконували свої функції і після проголошення Української Народної Республіки. В повітах існували посади повітових комісарів. Вперіод Гетьманату були замінені губернськими старостами.
ГУЛАК МИКОЛА ІВАНОВИЧ (1822-26.5.(7.6.)1899) - український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. В 1843 закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) ун-ту. В 1844 здобув вчений ступінь кандидата права. В 1845-47 служив в канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. В грудні 1845- січні 1846 разом з М.Костомаровим та В.Біпозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. Належав до радикального крила організації (Г., Т.Шевченко, Г.Андрузький, О.Навроцький, І.Посяда), яке відстоювало національно-демократичні ідеї. 18.3.1847 заарештований і ув'язнений в Шліс-сельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення і назвати будь-кого з учасників братства. В 1850-55 перебував під наглядом поліції в Пермі. 31859 працював викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Г. належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератури. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азерб.).
ГУЛЕВИЧІВНА (Галшка, Лозчина Гулевичівна) ЄЛИЗАВЕТА ВАСИЛІВНА (1585-1642) - одна з засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому. Дружина мозирського маршалка Степана Лозки. В 1615 пожертвувала свою садибу з землями на Подолі у Києві для влаштування монастиря і школи. Цим було покладено початок Київській братській школі (згодом - Києво-Могилянській Академії). Брала участь у діяльності Луцького братства.