ВІДКРИТТЯ ТИХОГО ОКЕАНУ БАЛЬБОА

(З хроніки Овієдо)

Вересня 29-го [1513 p.] Бальбоа з 26супутниками вирушив з містечка Чіапи і за півмилі звідти дійшов увечері до вузького рукава, гирла Саванасу. В цей час був відплив і мандрівники пристали до берега. Але незабаром вода, що знизилася в руслі, почала підніматися з надзвичайною швидкістю, такою властивою припливам Тихого океану. Коли рівень води піднявся, Бальбоа, схопивши прапор, на. якому були зображені Діва з немовлятком Ісусом, а внизу біля їх ніг герб Кастілії і Ліону, увійшов по ко­ліна в солону воду. Ходячи вперед і назад, він голосно покли­кав: «Хай живуть найясніші і всемогутні монархи дон Фернандо і донья Хуана, королі Кастілії, Ліону і Арагону, в ім’я яких я для кастільської корони речево, тілесно і істотно, без будь-якого заперечення вступаю у володіння цими морями, землями, узбережжями, гаванями і островами, з усім, що в них є, з дер­жавами і областями, які належать або мають належати до них, в будь-якому роді, або з будь-яких причин, або прав, давнього або нового походження, з минулого, сучасного або майбутнього часу. І коли якийсь цар або вождь, християнин або бусурмен, хоч би до якої віри або секти він належав, заявить свої претен­зії на ці землі і моря, то я готовий у всеозброєнні оспорювати їх у нього і воювати з ним в ім’я монархів Кастілії як теперіш­ніх, так і майбутніх, їм належить і влада, і зверхність над цими Індіями; острови, як Північний, так і Південний материки з їх морями від Північного полюса і до Південного, по цей і по той бік екватора, всередині і поза тропіками Рака і Козерога, тому що все це і кожна частина його повністю стає власністю їх велич-ностей і спадкоємців престолу; я докладно і на письмі підтвер­джу все, що може і повинно бути заявлено на користь їх коронної власності, як тепэр, так і для всіх часів, поки існуватиме світ до страшного суду всіх смертних поколінь». І через те що на роз­бурханих хвилях нікому було заперечувати, то він просив своїх супутників бути свідками того, що законним порядком вступив у володіння новим океаном, і взяв з них присягу захищати цю власність кастільської корони.Потім Бальбоа наказав своїм супутникам увійти у воду, і кожен з них, зачерпнувши рукою, покуштував її, щоб переконатися, чи така ж солона вода в іншому океані. В корі трьох дерев, до стовбурів яких підступав приплив, Бальбоа кинджалом нарізав хрести і виконав ще інші обряди, для того щоб його подвиг став законним.


КАПІТУЛЯЦІЯ, УКЛАДЕНА З ЕРНАНДО ДЕ-МАГЕЛЛАНОМ

І БАКАЛАВРОМ ЛУЇСОМ ФАЛЕРО ПРО ВІДКРИТТЯ

ОСТРОВІВ ПРЯНОЩІВ

Оскільки ви, Ернандо де-Магеллан, уродженець Португаль­ського королівства, і ви, бакалавр Луїс Фалеро, також родом із згаданого королівства, хочете, щоб ми визначили рід служби вашої, зобов’язуємо вас відкрити в частині моря-океану, яка нам належить і володарями якої ми є, всередині кордонів нашої демаркації, багаті прянощі та інші речі, яких ми дуже потре­буємо і які були б на користь нашим королівствам, і тому нака­зуємо укласти з вами для цього таку капітуляцію:

По-перше: належить вам, в час добрий, вирушити для від­криттів у тій частині моря-океану, що знаходиться всередині моїх кордонів і моїх демаркацій; і щоб не сталося так, що при виконанні сказаного вище пересікли б шлях ваш інші особи, ма­ючи однакові з вами завдання, даруємо, волимо і обіцяємо вам, що на протязі 10 наступних років не буде дана ліцензія кому б то не було, хто має намір іти для відкриттів по шляху і в напрямі, наміченому вами. І що коли хто і звернеться до нас з проханням дати таку ліцензію, перш ніж її дати, ми сповістимо вас про це, щоб ви самі, коли того захочете, могли здійснити таке плавання з такою ж кількістю кораблів, як і ті особи, що мали б намір від­правитися в море для нових відкриттів.

Але знайте, що коли у нас буде бажання дати ліцензію тим, хто матиме намір пливти західним шляхом аж до місця, яке ми вкажемо, в частині Індій і материка і в інші землі всякого роду, уже відкриті, щоб знайти протоку тих морів, то таку ліцензію ми будемо мати право дати тим, хто на неї претен­дуватиме.

Вказані відкриття ви повинні здійснювати так, щоб нічого не відкривати і нічого не робити всередині демаркацій і кордо­нів ясновельможного короля Португалії, мого дуже дорогого і дуже любимого дядька і брата, і не завдавати йому ніякої шкоди, не виходячи за межі нашої демаркації.

І цінуючи наміри, якими ви керувалися, приступаючи до зга­даного відкриття, і враховуючи, що від служби вашої ми діста­немо велике добро і володіння нашої кастільської корони збіль­шаться, і щоб винагородити вас за трудноті і небезпеки, які чекають вас, ми даруємо, наказуємо і волимо, щоб з усіх прибутків і доходів, які дістанете ви на островах і землях, вами від­критих, а також з мит і податей та інших надходжень, які стя­гуватимуться на нашу користь, ви, вирахувавши суму ваших витрат, залишили собі одну двадцяту частину. Даємо також титули наших аделантадо і губернаторів вказаних земель і остро­вів вам і синам та спадкоємцям вашим по праву, віднині і на­завжди з тим, щоб за нашими королями, які будуть після нас, залишалась верховна влада. І після вас згадане право управлін­ня і титул аделантадо перейде вашим синам і спадкоємцям, якщо тільки вони будуть підданими наших королівств і візьмуть шлюб на їх землях. І про все це наказуємо ми вручити вам наші грамоти і привілеї, написані відповідно до закону і форми. Також даємо вам право щороку вивозити і відправляти на відкриті вами острови і землі на наших кораблях різні товари на суму в 1000 дукатів.

Щоб зробити вам найбільшу ласку, волимо ми, щоб, в тому разі, якщо число відкритих вами островів буде більшим, ніж шість, вибрали б ви з цієї шестірки два острови і надалі одер­жували з них 15-у частину всіх чистих доходів, мит і рент, які нам належать.

Ми волимо, щоб на винагородження труднощів і витрат, яких Bи зазнали в цьому плаванні, вам була зроблена ласка, а тому дозволяємо з усього доставленого першою армадою вирахувати і залишити за собою одну п’яту частину.

І щоб все сказане вище можна було краще викопати і щоб успішнішим було плавання, наказуємо спорядити п’ять кораблів: два по 130 тонн кожний, два по 90 тонн і один в 60 тонн, забез­печених людьми, необхідними запасами і артилерією. І хай буде відомо, що ці кораблі відправляються на 2 роки і що їдуть на них 234 чоловіка, і серед них лоцмани, моряки і вершники та інші люди, згідно з меморіалом, нам поданим, і наказуємо виконати все сказане, нашим офіціалам, які перебувають в Севільї в Ін­дійському торговельному домі.

І коли при виконанні покладених на вас умов один з вас помре, той, хто залишиться живим, хай додержить і виконає цілком всі зобов’язання. І для того щоб додержувалось все ска­зане вище належно і наша казна одержувала надходження за даною угодою, призначаємо ми фактора, і скарбника, і ревізора, і писаря на згадані вище кораблі, і вони повинні подати нам звіт, вказавши суму витрат до виходу кораблів у море, а після повернення їх – такий же звіт про те, що нам належить одер­жати з усього, привезеного армадою. І вам словом своїм коро­лівським все викладене вище підтверджую і наказую дати вам то угоду, моїм підписом засвідчену.

Підписано у Вальядоліді 21 березня 1518 року.

Я, король.

ПОДОРОЖ МАГЕЛЛАНА

З щоденника Пігафетти, супутника Магеллана

А) По Тихому океану

Сухарі, якими ми харчувалися, являли собою не хліб, а пил, в якому були черви і який миші загадили так, що він нестерпно смердів. Вода, яку ми змушені були пити, була гнила і теж смер­дюча. Щоб не вмерти з голоду, ми їли шкіру, якою покривають снасті, щоб вірьовки не перетирали дерева. Ця шкіра під впли­вом води, вітру і сонця так затверділа, що її треба було розмо­чувати в морській воді протягом чотирьох-п’яти днів. Потім ми пекли її на вугіллі і їли. Часто ми їли тирсу, і навіть миші, над­то огидні для людини, стали таким делікатесом, що за них пла­тили по півдуката1за штуку. Але це ще не все. Найбільше не­щастя було в тому, що нас спіткала хвороба, коли ясна розпу­хали так, що не видно було зубів верхніх і нижніх, і люди, хворі на цю хворобу, нічого не могли їсти2. Дев’ятнадцять чоловік з нас померло, в тому числі патагонський велетень і один бразілець, які супроводили нас. За три місяці і двадцять днів ми зробили чотири тисячі левг3 морем, названим нами тому Ти­хим, що ми ні разу не пережили ані найменшої бурі. Ми не від­крили за цей час ніякої землі, крім двох пустинних островів, на яких знайшли тільки птахів і дерева, і назвали їх через це Злополучними4. Мине дістали також дна біля цих берегів і ба­чили тільки силу-силенну акул.

б) Смерть Магеллана

Через те що остров’яни знали нашого капітана, вони спря­мували на нього головним чином всі удари. Вони збивали двічі у нього з голови шолом, але він тримався, а ми в свою чергу в дуже малому числі билися поруч з ним. Одному остров’янинові вдалося кінець кінцем ударити капітана списом в лоб. Капітан, розсер­дившись, проколов його своїм списом, і він залишився у нього в тілі. Каштан хотів вийняти шпагу, але це було неможливо, бо він був дуже поранений в руку. Остров’яни, помітивши це, всі почали нападати на нього, і один з них так сильно ударив його шаблею по лівій нозі, що він упав обличчям униз. В ту ж мить остров’яни кинулись на нього, – і ось як загинув наш ке­рівник, наше світло і наша підтримка. Своїм порятунком ми зо­бов’язані виключно нашому каштанові, бо в той самий момент, коли він загинув, усі остров’яни кинулись до того місця, де він упав5.

Слава Магеллана переживе його смерть. Він мав багато та­лантів. Він виявляв завжди безприкладну стійкість серед най­більших лих. На морі він сам прирік себе на більші злигодні, ніж решту екіпажу. Знаючи, як ніхто, морські карти, він доско­нало володів мистецтвом кораблеводіння, і це він довів своєю подорожжю навколо світу, на що ніхто інший не зважився да нього.

1 Дукат – старовинна монета, дорівнювала приблизно 4 золотим карбованцям.

2 Цинга.

3 Левга – близько семи кілометрів. Відстань 4 тисячі левг, або 28 тисяч кілометрів, явно перебільшена.

4 Нині острів Сан-Пабло і Острів акул.

5 Пігафетта пояснює, чому союзні тубільці не прийшли на допомогу Іспанцям: надто сміливий Магеллан, не сумніваючись у перемозі, категорично наказав не втручатися в битву і лишатися пасивними глядачами, переможці, між іншим, відмовились видати тіло Магеллана.


ЗАПИСКИ ДІАСА ПРО МЕКСІКУ

Берналь Діас, соратник Кортеса, залишив після себе записки «Справжня історія завоювання Нової Іспанії», в яких він розповідає про свої враження очевидця і учасника завоювання Мексіки Кортесом, про культуру ацтеків і про методи розправи іспанських конкістадорів, які знищили цю куль­туру. Повний переклад цих записок проф. Д.H. Єгорова в двох томах, Ле­нінград, 1924 – 1925.

 

...А тепер треба докладніше змалювати Мотекусуму і весь його уклад життя.

Мотекусумі в цей час було років під сорок. Він був високий на зріст, добре збудований, хоч і трохи худий. Колір шкіри да­леко не такий яскравий, як у інших індійців. Волосся недовге: тільки над вухами, прикриваючи їх, були залишені два кучеряві пучки. Борода негуста. Обличчя довгасте, відкрите, а очі, дуже виразисті і чорні, могли бути і серйозними, і жартівливими.

Кожного вечора він купався, бо чистоту тіла ставив дуже високо, і одяг, раз надітий, наказував приносити аж на четвер­тий день. Крім двох головних жінок з місцевих князівських до­мів, у нього було дуже багато другорядних, дочок сановників та іншої знаті.

Біля його власних внутрішніх апартаментів завжди було 200 чоловік для охорони і послуг, але по-простому він ніколи з ними не розмовляв, а тільки давав накази або вислухував доне­сення, які повинні були викладатися стисло, в кількох словах. Приходячи на виклик або з дорученнями, прибулий повинен був накинути на свій, хоч і дуже багатий, одяг інший, простіший, особливого крою і найчистіший; з ніг знімалося взуття, і я багато разів бачив, що це робилося при вході в палац навіть найвищими сановниками і князями. Говорили з ним, завжди опустивши очі додолу, і ніхто ніколи не смів йому дивитися просто в обличчя. Виходячи, не можна було повернутися до дверей, а треба було посуватися назад; кількість поклонів при вході і виході була точно встановлена. Нарешті, ніхто не мав права, навіть в екстрених випадках, відразу входити в апартаменти Мотекусуми: при­дворний звичай вимагав, щоб кожен, прибувши до нього, якийсь час чекав біля воріт.

Щодо трапези, то кількість страв звичайно доходила до 30; подавали їжу в спеціальних судках, де було місце для гарячого вугілля, щоб страва не холонула. Кожну страву готували в кіль­кості від 300 до 1000 порцій. Перед трапезою він іноді питав, що сьогодні приготовано, і вибирав найулюбленіші для себе страви, які й подавалися до столу. Як особливі ласощі, кажуть, що іноді готували дитяче м’ясо. Чи так воно, чи ні, – не можу ска­зати, бо серед численних дуже смачних м’ясних страв важко щось розібрати. Знаю тільки, що з того моменту, коли Кортес серйозно поговорив з ним про людські жертвоприношення і лю­дожерство, Мотекусума заборонив подавати собі щось подібне.

В холодну погоду апартаменти Мотекусуми нагрівалися спе­ціальним вугіллям з кори якогось дерева, що горіло без диму, з дуже приємним запахом. При цьому між ним і вогнем ставили ширми із золота, на яких були зображені різні боги.

Сидів Мотекусума на невисокій лаві з м’якою оббивкою чу­дової роботи; не набагато був вищим і стіл, покритий дуже тон­кою білою матерією. Перед початком трапези приходили чотири жінки, поливали йому руки з високого сосуда, давали м’які витиральники, потім приносили йому маїсові коржі, приправлені яйцями. А втім, до початку трапези вони ж ставили перед ним ширми з багатою різьбою і позолотою, щоб ніхто його не міг ба­чити під час їди; біля цієї ширми вони і залишалися, кожна на своєму місці. Потім впускали чотирьох старців з найбільш са­новних, щоб Мотекусума, коли захоче, міг з ними перекинутися словом. Коли на знак ласки угощав їх якоюсь стравою, вони по­винні були їсти стоячи, не дивлячись на нього. Весь посуд на столі був зроблений в Чолулі. Протягом трапези придворні і охорона в сусідніх залах повинні були додержувати найповні­шої тиші.

Після гарячих страв подавалися фрукти, хоч Мотекусума їх майже не їв. Час від часу йому подавали золотий кубок з особ­ливим питвом, яке вони називають «какао» і яке нібито збуджує.

Іноді до трапези запрошувалися скоморохи, гидкі горбаті гноми, але дуже спритні, іноді блазні, танцюристи або співаки. Такі забави Мотекусума дуже любив і нерідко частував цих лю­дей какао.

Після трапези жінки знов мили йому руки, знімали скатер­ки із столу і подавали кілька дуже гарно позолочених і розпи­саних люльок, в які клали амбру і особливу траву, що назива­лася «тютюн». Трубочки ці він брав у рот, потім їх підпалювали з одного кінця, і він випускав дим з рота. Покуривши якийсь час, він ішов спочивати.

Після трапези Мотекусуми наставав час, коли могли їсти і його придворні: раніше охорона і чергові сановники, потім інші придворні, і, нарешті, весь двірцевий штат, якого було сила-силенна, так що треба дивуватися з того, що вони швидко все робили і додержували належного порядку. Щодня з’їдали тут кілька тисяч порцій їжі і питва, і не можна не жахнутися, по­бачивши великі щоденні витрати на це. За всім наглядав головний управитель; він же вів і всі рахунки, записуючи їх в товсту книгу з мексиканського паперу, що зветься «аматл». Рахунки ці і книги заповнювали цілий зал.

Було у Мотекусуми і два цейхгаузи з багатою зброєю, часто-густо оздобленою золотом і дорогоцінним камінням. Я вже го­ворив що кремені, вставлені в лезо, ріжуть і колють краще, ніж наші мечі і списи; досить сказати, що такими ж кременями мексиканці і брились. Особливо також слід згадати своєрідні, май­стерно складені щити, які зручно переносяться і надзвичайно просто розгортаються в разі потреби. М’яких ватних панцирів було дуже багато, і всі вони мали певні кольори, як наші мун­дири. Цейхгаузи ці були не тільки для особистого вжитку Мо­текусуми і мали спеціальних наглядачів з цілим штатом поміч­ників і робітників.

Окремі приміщення були збудовані для птахів, і мені дово­дилось робити над собою зусилля, щоб не застряти надовго в цьому дивовижному закладі. Адже там тримали всі порода птахів, які тільки трапляються в тих краях, починаючи з різного роду орлів і кінчаючи найменшими пташками. Все це сяяло ди­вовижним пір’ям, особливо дрібна пташка і, розуміється, па­пуги. Немало було і домашньої птиці на заріз... Великий штат досвідчених і дбайливих людей доглядав ці пташині палаци, щоб забезпечити їм корм, чистоту, здоров’я і правильне розмі­щення по певних гніздах і сідалах.

В іншому великому будинку перебували дикі звірі, страшні, величезні і кровожерливі, а поруч був іще будинок з не менш страшними ідолами. Місцеві леви скоріше схожі на вовків і на­зиваються «шакали»; більшість з них народилась уже в неволі, а годували їх не тільки всякою дичиною і собачим м’ясом, але й людським – під час великих жертвоприношень. А втім, деякі рештки від жертв завжди кидають зміям, серед яких – а їх там безліч – є одна особливо отруйна і надзвичайно огидна: на кінці її хвоста дивовижні кісточки, наче кастаньєти... Після нашого нещасливого від’їзду з Мексіки дуже багатьох наших нещасних товаришів пожерли ці дикі звірі. Кажуть, ними годували їх ці­лий тиждень.

Тепер же слід сказати і про вправних майстрів, яких у Мексиці було багато з усякого ремесла. Насамперед, звичайно, треба згадати про різб’ярів по каменю, а також майстрів золотих виробів, які куванням і литвом виробляли такі речі, які викли­кали б заздрощі їх іспанських товаришів, їх було дуже багато,найкращі з них жили в Ескапусалко, недалеко від Мексики. Разом жили і ювеліри, на диво досвідчені в шліфуванні різного. Багато міст на озері.

Дійсно, це диявольське капище панувало над усією округою. Ясно видно було три дамби, які вели в Мексіку з їх переривами і мостами через Істапалапан, по якій ми чотири дні тому всту­пили в столицю, через Тлакупу, по якій нам судилося через 6 мі­сяців рятуватися вночі, і через Тепеакілу. Ясно видно було і водопровід чапультепекський, який постачав питну воду всьому містові. Все озеро було як на долоні: безліч човнів сновигали туди й сюди, перевозячи людей і продукти в будь-який будинок, а над будинками скрізь височіли, наче фортеці, піраміди храмів з каплицями і баштами на вершині. Внизу під ними кишів ринок й його численним натовпом, і шум його було чути далеко. Деякі з нас, які побували в Константинополі і навіть обійшли всю Іта­лію, запевняли, що ніде вони не бачили такого великого і впоряд­женого ринку.

Картина була дійсно величною, і ми не могли відірвати очей від неї...

В усіх цих провінціях завоювання Мексики вважалося спра­вою немислимою. Коли ж всякі сумніви щодо цього зникли, місцеві касики перелякались і посилали послів за послами із запевненнями в покорі і з багатими подарунками. Брали вони з собою і своїх синів і показували їм повалену Мексику, як у давні часи дивилися зруйновану Трою.

Щодо мене, то я вирішив відправитись із Сандовалем, хоч Кортес і хотів, щоб я залишився при ньому; але, нарешті, віл погодився і обіцяв, що де б я не був, він завжди подбає, щоб я мав усе, що мені потрібно. Коли, нарешті, читач спитає, чому ми, справжні конкістадори, не залишилися в Мексиці або біля неї, а пішли так далеко, в умови незабезпечені, то я відповім: у податних списках Мотекусуми ми знайшли дані, які вказували, скільки і звідки йде золота, какао, матерій. Розуміється, всі ці доходи повинні були піти нам, а не комусь іншому. Але, зви­чайно, справа була важка, і недаремно Кортес відпускав нас так неохоче...

...Давно уже Кортес чув, що країни Гондурас і Ігерас багаті на золото і срібло. Іноді моряки, які побували там, розповідали просто чудеса: наприклад, що індійці тамтешніх місць для риб­ної ловлі вживають грузила з чистого золота. Крім того, при­пускали, що саме тут повинен бути «Прохід1», і Кортес давно уже мав спеціальне доручення знайти його що б то не стало, бо тоді відкрився б найпростіший і найзручніший шлях в країни прянощів. Все це спонукало Кортеса не відкладати рішення в довгий ящик, і він вибрав керівником експедиції Крістобаля де-Олі, тому що він йому цілком довіряв, бо він, Олі, цілком зобов’язаний був своїм піднесенням Кортесу, та й сім’я його і володіння були в самій Мексиці.

...Багато з нас, старих, справжніх конкістадорів, оселилися в Гуакасуалко, де у нас були великі маєтки. І тут сталося те саме, що й в інших провінціях: коли настав строк збирання податків, індійці наші чинили опір і намагались убити власника коменди2. Бунти почалися скрізь, і ми, об’єднавшись, безустанно переїжджали з місця на місце, щоб відновити покору.

Так само повстало і населення Сіматана. Наш начальник Луїс Марш вважав достатнім послати туди чотирьох іспанців, серед яких був і я. Ми пішли туди, йдучи весь час по важкій, болотистій землі з великою кількістю річок. Трохи не доходячи до Сіматана, ми сповістили жителів про мету нашого приходу; у відповідь на це був напад з трьох боків: двоє з нас загинули, я дістав небезпечну рану в горло і спливав кров’ю; нарешті, і останній з нас теж був поранений, і, хоч як запекло ми билися, нам прийшлось подумати про те, щоб тікати до річки, де стояли човни. Мій товариш і кинувся туди, а я, знесилений, забрався в густі кущі, де майже знепритомнів. Нарешті, я прийшов до пам’яті, зібрався з силами і кричачи: «Свята Діво, допоможи мені, щоб ці собаки хоч сьогодні мене не вбили!» я кинувся на індійців і, незважаючи на нові рани, пробився до свого товари­ша, який уже був біля човнів. Човни наші були врятовані чотир­ма вірними індійцями, подвиг яких тим вищий, що жителі Сі­матана не стільки цікавились нами, скільки нашим багажем. Нам усім удалося забратися в човни і переправитись через річку, дуже бурхливу і широку.

Діставшись до протилежного берега, ми більш як тиждень ховалися в горах, щоб остаточно збити переслідувачів. В Гуака­суалко тим часом довідалися про нашу невдачу, але вважали, що нас убили, бо так думали і вірні нам індійці, які даремно че­кали нас кілька днів. Тому Луїс Мартін віддав, як того вимагав звичай, наші коменди іншим конкістадорам, повідомивши про це в Мексику, а наше майно було продане... Коли ж ми через 23 дні прийшли в Гуакасуалко, наші друзі зустріли нас з великою ра­дістю, а «спадкоємці» були у великій мірі розчаровані.

Поступово Луїс Мартін прийшов до переконання, що для тривалого втихомирення країни йому потрібно далеко більше сил. За цим він і поїхав у Мексику, наказавши нам відсиджува­тися в наших міцних хатах і нікуди не соватись навмання. Кортес погодився на доводи Мартіна, дав йому 30 солдатів, але в той же час зобов’язав його і нас підкорити Чіапу і заснувати там місто.

Про негайний похід не могло бути й мови: спершу довелося прокласти дороги, бо в країні було багато боліт і заростей. По­чали настилати гатки з колод і дощок, а де цього було мало – робили човни.

Так ми пройшли, нарешті, першу частину шляху. Далі були гори, і ми знов прокладали собі дорогу вздовж річки, щоб таким чином добратися до Чіапи. Ніякої дороги раніше тут не було, бо сусіди дуже боялися Чіапи, жителі якої були, може, найбільш войовничим племенем в усій Новій Іспанії, так що навіть Мексика не могла їх підкорити. Займалися вони роз­боєм. Вони раз у раз вимагали данини золотом, всяким добром і людьми, яких потім різали під час своїх жертвоприношень; у своїх наскоках вони часто доходили до Техуантепека і робили засідки в тамтешніх горах, чекаючи проходу індійських купців, так що порушували мирний обмін цілих провінцій. Часті і вдалі походи їх зібрали у них дуже багато полонених, яких вони три­мали на становищі рабів, перш за все для сільських робіт.

Ідучи вгору по річці, ми зробили огляд наших сил. Нас було: 30 вершників, 15 арбалетчиків, 8 мушкетерів і 60 піхотинців. Було з нами і немало індійців-мексиканців, касик Качули з ве­ликим почтом і великим загоном, але вони так боялися Чіапи, що погоджувалися тільки допомогти при транспортуванні і про­кладанні доріг.

Ми йшли з величезною обережністю, але люди з Чіапи нас помітили, і скрізь почали горіти сигнальні костри, щоб збира­лися воїни. Тим часом дорога йшла вже між маїсовими полями та іншими дуже привабливими насадженнями. Ми покладали надії на багату вечерю, бо відсутність жителів – вони всі втек­ли – нітрохи нас не конфузила. Але замість відпочинку довелося битися...

...Ми здобули цілковиту перемогу і в доброму порядку, з музикою і прапорами, увійшли у вороже місто.

Жителі, звичайно, втекли. Але наш каштан вмілими діями змусив їх повернутися, їх приклад наслідувало і населення су­сідніх селищ, і скоро життя увійшло в колію, і наш патер про­повідував з великим успіхом. Добрі відносини незабаром були порушені з вини одного нашого солдата, який перебував у Чомулі, сусідньому великому місті. Солдат був відправлений у Мексику на суд, але Чомула все ж повстала, і довелося її знов підкоряти. Місто лежало в горах і захищалося міцними стінами, а навкруги зяяли непрохідні провалля. Обстріл нічого не дав„ і ось ми спорудили спеціальні міцні рухомі навіси, під захистом яких ми почали підкопувати стіни. Захисники скидали різні горючі матеріали, стараючись запалити навіси, лляли киплячу воду, зсували великі глиби каменю. Кілька разів навіси розби­валися, і ми будували міцніші, ні на хвилину не припиняючи своєї роботи. Запеклість обох сторін усе зростала. Пригадую, як жерці із стін кричали: «Вам потрібне золото, тільки золото. Нате!» І з стін полетіли майстерно зроблені прикраси, але ски­нуті вони були в таке місце, куди легко долітали і стріли, і дротики.

Та ось удень пройшла якось злива, а потім настав густий туман, як це буває в горах. Нічого не було видно, і навіть звуки якось заглушалися. Наш капітан хотів припиняти поки що роботи, але я, знаючи з мексиканського прикладу, що й ворог у таких випадках слабшає, з не багатьма товаришами пробрався крізь пролом і дійсно натрапив тільки на невеликий загін чоловік у 200. Зав’язалась запекла сутичка і, може, всім нам тут був би й кінець, якби кілька з наших індійців не прийшли на допомогу. Наші підоспіли, і місто було взяте. Жителі в панічному страху кинулись у протилежну від нас частину міста, де намагалися втекти по майже стрімких скелях. Багато розбилося на смерть. Багатьох ми забрали в полон, але скарбів ніяких не знайшли.

1 В Південно-Східну Азію.

2 Великі маєтки, дані конкістадорам.


17. АВГУСТІН ДЕ-САРАТЕ – «ІСТОРІЯ ПЕРУ»

На другий день ранком губернатор наказав, щоб загін у 60 верш­ників розділився на три частини і в трьох різних місцях ці лю­ди сховалися у засідках, і доручив він командувати ними капі­танам де-Сото і Беналькасару. Сам же він з Ернаидо Пісарро, Хуаном і Гонсало Пісарро, з усією піхотою і артилерією сховався в іншому місці і наказав, щоб без його дозволу або до того, як прогримить гарматний залп, ніхто не смів би поворухнутися. Атагуальпа провів день, даючи своїм капітанам розпоря­дження, як і з якого) боку вони повинні будуть вірватися в та­бір, і наказав одному з них на ім’я Румінагуї з п’ятьма тисячами індійців влаштувати засідку, якраз проти того місця, звідки повин­ні були увійти в табір християни. Румінагуї треба було стежити за тилом іспанців і перебити їх усіх до одного в ті хвилини, коли вони кинуться геть з табору. Атагуальпа йшов до місця нового табору дуже повільно, проходячи відстань в одну малу лігу за 4 години. Він прибув у паланкіні, який несли на своїх плечах вожді.

Попереду його йшло 300 індійців, які розчищали дорогу, прибираючи з неї не тільки каміння, але навіть дрібні соломинки, а за Атагуальпою прибули на носилках і в гамаках інші касики і вожді, і вважали вони всі, що християн так мало, що легко їх буде взяти голими руками. І так думали вони тому, що один індійський губернатор повідомив, що іспанці нечисленні і такі слабкі і неповороткі, що не можуть, не стомлюючись, ходити на власних ногах, і тому їздять вони верхи на великих вівцях і вівці ці називають кіньми. І переконаний в усьому цьому, уві­йшов Атагуальпа в огорожу, що оточувала табір Кахамалка. І побачив він, що іспанців мало і що всі вони піші (вершники були сховані в засідці), і вирішив, що не зважуються вони по­явитись перед ним і що не чекали вони його прибуття. І, випро­ставшись на носилках, сказав він своїм людям: «Вони будуть нашими полоненими». І відповіли всі ствердно.

А потім підійшов до нього єпископ, брат Вісенте Вальверде, з молитовником в ру­ках і розповів йому, як бог в троїстому єстві своєму створив небо і землю, і все. що на землі є, і створив Адама, який був першою людиною на землі, і з боку Адамового добув дружину його, Єву, і від подружжя цього всі ми ведемо свій рід, і що через не­слухняність наших перших прабатьків усі ми допустилися гріха і не було дано нам щастя бачити бога і піднятися до небес до того часу, поки Христос, визволитель наш, не появився на світ, на­роджений Дівою, щоб спасти нас. Саме для цього прийняв він смерть і муки. І що після смерті воскрес він у славі і перебував якийсь час на землі, а потім піднісся на небо, залишивши в світі замість себе св. Петра і його наступників, які сидять у Римі і називаються намісниками Христа – папами. І папи поділили всі землі в усьому світі між государями і королями християнськими і дали цим государям право конкісти, і що одна з тих про-иінцій була дана його величності імператору і королю дону Ріарлосу, нашому господареві, і його величність послав у ці місця губернатором дона Франціско Пісарро, щоб сповістити його, Атагуальпу, про все те, що говорилося вище, і що коли захоче він, Атагуальпа, прийняти святу віру хрещенням і підкоритися губернаторові, тобто зробити так, як роблять усі християни, то дон Франціско Пісарро захистить його, володіючи в мирі і справедливості тутешньою землею і захищаючи її свободу, як звичайно робить губернатор з королями, що підкорилися йому без опору. Коли ж вчинить Атагуальпа супроти сказаного, піде на нього губернатор війною жорстокою, змітаючи вогнем і мечем усе живе із списом в руці, щождо закону євангельського і віри христової, то Атагуальпа, знаючи цю віру, може з власної охоти пристати до цієї віри і зробити все для спасіння душі своєї. Але коли він цього не захоче, ніхто за відмову не чинитиме насиль­ства над ним.

І вислухавши це, сказав Атагуальпа, що землі тутешні і все, то на них є, придбав його батько і його діди, які залишили все не їх братові інке Гуаскару, але оскільки він переміг Гуаскара і ув’язнив його в тюрму, то тепер володіє ними сам і вважає їх своїми. І сказав він далі, що не знає, як це св. Петро міг комусь дати його землі, і що коли навіть і дав би їх св. Петро, то він, Атагуальпа, про це нічого не знав і знати не хоче. А що Ісуса Христа, який створив небо і людей і все існуюче, він не знає, і відомо йому, що все створене сонцем, і сонце вважають тут за бога, а землю за матір, і що родоначальником людей був їїагакама. Про Кастілію ж він нічого не знає і не бачив її ніколи. [спитав він єпископа, як він може переконатися в тому, що все, що йому говорилося, – правда. Тоді єпископ сказав, що в книзі, яку він тримає в руках, ця правда є, бо бачить він перед собою письмо господнє. І Атагуальпа попросив у нього цю книгу, по­крутив нею, перегорнув сторінки і сказав, що ця книга не го­ворить і не виголошує ніяких слів, і кинув її геть.

І повернувся єпископ до іспанців і гукнув: «На них, на них!» А губернатор, розуміючи, що коли індійці почнуть бій першими, то вони легко розіб’ють іспанське військо, кинувся вперед і на­казав Ернандо Пісарро виконати те, що наперед було вирішене, і дати залп з артилерії, і в ту ж мить помчали в табір з трьох боків вершники, а губернатор з піхотою кинувся до того місця, де стояв Атагуальпа. Але скупчились індійці навколо носилої, і вчинили запеклий опір, і було їх так багато, що на місце одного убитого зараз же ставало кілька воїнів. І губернатор, бачачи, що найменше прогаяння буде згубним, бо, хоч і убивали іспанці багатьох індійців, але рідшали їх власні ряди, в запеклому по­риві кинувся до носилок, схопив Атагуальпу за волосся (а було воно у нього довге), рвонув його до себе і витягнув геть з носилок, В цей час християни завдали стільки ударів по носилках (бо носилки були золоті), що поранили губернатора в руку, але губернатор повалив Атагуальпу на землю і зв’язав його. Ін­дійці побачили свого сеньйора поваленим і зв’язаним саме тоді, коли з різних боків накинулись на них вершники, яких вони так боялись, і повернули назад, кинувшись тікати, не використавши своєї зброї, і так швидко вони тікали, що збивали один одного з ніг. І така кількість людей кинулась до огорожі, яка оточувала поле битви, що проломили вони стіну, щоб вийти з цієї огорожі. І вершники переслідували тих, хто втікав, поки нічна темрява не зму­сила їх повернутися. А Румінагуї, почувши гуркіт гармат і по­бачивши, як один християнин скинув з вартової вишки того ін­дійця, який повинен був йому дати знак, щоб приєднатися до битви, вирішив, що іспанці перемогли, і з усіма своїми людьми кинувся тікати і тікав не зупиняючись до самої провінції Кіто, до якої було від поля битви 250 ліг.

 


18. ФРАНЦІСКО ЛОПЕС ДЕ-ГОМАРА – «ІСТОРІЯ ІНДІЙ»