ГЕНРІХА V ФОН-БОБЕНГАУЗЕНА

Від 27 вересня 1578 р.

За 30 миль від Холмогорів знаходиться ще одна гавань – Мезень, услід за нею – Пустоозеро, де є ріка і містечко, куди самоїди ради [торгівлі] соболями з’їжджаються разом з росія­нами і яке знаходиться від нього на відстані 100 миль.

Нова Земля, де живуть самоїди, знаходиться звідси при­близно на відстані 90 миль. За нею, на відстані 130 миль, знахо­диться дика країна Тунгусія; далі йде Об, де живуть сибірці; звідси до Тунгусі! налічують 60 миль. Між Пустоозером і Сибі­ром ведеться торг соболями. Об виходить із стоячого Китайського озера; на цьому місці можна також вести, мабуть, найбільший торг, безперешкодно, бо тамтешні жителі чисто всі язичники. Таким чином, услід за країною московітів, яка не простягається дальше Мезені, живуть на протязі тисячі миль їзди язичники і дикі народи, а з Обі-ріки можна пропливти в Америку, при­чому два рейси з Обі в Америку дорівнюють одному тому, який можна зробити туди з Іспанії.

 

6. З «СООБЩЕНИЯ ФРЭНСИСА ЧЕРРИ, ОДНОГО ИЗ ЧЛЕНОВ АНГЛИЙСКОЙ ТОРГОВОЙ КОМПАНИИ В МОСКВЕ» (1587 р.)

Френсіс Черрі, один з головних агентів англійської торго­вельної компанії в Москві, який був перекладачем царя Івана Васильовича і їздив у Пермський край, далеко на сході Росії, розповідає, що він їв осетра, пійманого в Обі. Він говорить також, що в цій місцевості він не раз чув від росіян, яких він вважав великими мандрівниками, про тепле море, яке знаходиться за Об’ю в південно-східному напрямі. Росіяни кажуть, що за Об’ю знаходиться тепле мэре. Крім нього, Томас інде, чесний і скром­ний англійський купець, який прожив багато років у цих краях

Московії, говорить, що це море знаходиться за Об’ю і що, як ка­жуть росіяни, які багато подорожували, там так тепло що всі види морських птахів живуть на ньому і зимою і літом. Це свід­чить про те, що це море знаходиться далеко на півдні Аза.

 


7. З «ИСТОРИИ О ВЕЛИКОМ КНЯЖЕСТВЕ МОСКОВСКОМ»

ПЕТРА ПЕТРЕЯ

Швед Петро Петрей з Ерлезунда на початку XVII ст. служив чотири роки у московського царя, найімовірніше, у Василя Шуйського. Після повернення в Швецію він брав участь у кількох посольствах в Ро­сію (1608 – 1611). Його твір «История о великом княжестве Московском» вийшов у Лейпцігу в 1620 р.

Князівство Сибір раніше перебувало під владою казанських царів і не мало ні фортець, ні міст. Коли ж великий князь заво­ював його, зробивши підвладним собі, він наказав збудувати там сім міст і містечок і заселив їх росіянами. У жителів окрема мова. На півночі межують вони з великою рікою Об’ю. Одежа у них з шкіри і вивернутого хутра. Хліб там не родить, але замість нього вони їдять смажену рибу, м’ясо диких птахів і звірів. З цієї області надходить дуже багато дорогого хутра: соболів, куниць, білих, чорних, голубих і червоних лисиць, білих вед­медів, вовків, рисей і найчервоніших білок – їх вимінюють росіяни на хліб, горілку і тому подібні необхідні для жителів речі, і наживають при цьому чималий прибуток. У цьому краю водяться дуже великі і сильні собаки, яких так привчили жителі, що запрягають їх парами в сани і їздять на них у своїх справах через гори і долини; не треба заставляти їх надто швидко бігти, щоб не зостатися на дорозі.

Данину великому князю жителі сплачують різним хутром. В цьому краю такий холод, що не росте зовсім ні трава, ні листя на дереві, а тим більше хліб або садові плоди.

 


З КНИГИ ІСААКА МАССИ

Ісаак Масса, нідерландський купець, був у 1601 – 1609 pp. у Москві в торговельних справах. Він не тільки записував свої особисті спо­стереження, але й старанно збирав усякі дані про Сибір.

Висловлювання І. Масси про Сибір грунтуються на записках одного з учасників експедиції в Сибір за Бориса Годунова.

Живуть у Московії люди низького походження, які звуться Аніковичами і походять від селянина на ім’я Аніка1. Цей Аніка був багатою людиною у своєму краю, а жив він в області на річці Вичегді, яка впадає в Двіну, що тече в Біле море за сто миль від фортеці Михайла Архангела. Аніка мав багато дітей і всім був від бога щедро наділений і благословенний, але, прагнучи до наживи, захотів певно довідатись, ким населені ті країни, звідки приходили з дорогими хутрами та іншими товарами ті люди, які щодо мови, одягу, звичаїв і віри відрізнялися від інших і нази­вали себе самоїдами та іншими невідомими іменами. Ці люда щороку приходили річкою Вичегдою і вели мінову торгівлю з росіянами і московітами в містах Усольє і Устюг понад річкою Двіною, бо саме там були головні склади і ринкові місця для всіляких товарів, а переважно для дорогоцінного хутра. Аніка ж через те так палко хотів дізнатися, звідки приходять ці люди, що легко міг зміркувати, що у них можна добути великі багатства, бо вони щороку привозили хутра на велику суму грошей. Тоді епшком він порозумівся і подружився з деякими цими людьми і послав разом з ними своїх 10 або 12 людей в їх країну, нака­завши їм якнайточніше роздивитися, через які землі будуть вони подорожувати, а також спостерігати звичаї, житла, спосіб життя цих людей, щоб після повернення вони могли дати йому про це докладний звіт. Коли ж вони благополучно повернулися, він прийняв їх ласкаво і дружньо, але наказав їм нікому не говорити про все це, та й сам залишив при собі всі одержані від них відо­мості, нікому не кажучи про це ні слова.

В наступному році послав він туди велику кількість людей в супроводі кількох своїх родичів і довірених людей. Вони взяли з собою деяку кількість малоцінних товарів, як наприклад, ма­леньких дзвіночків, а також іншого подібного їм «німецького то­вару» і пильно роздивлялися особливості цієї країни. Проїхавши різні пустинні місцевості і великі ріки, добралися вони, нарешті, до ріки Обі, де познайомилися і подружилися з самоїдами і дізна­лися, що тут хутро можна купити по дуже низькій ціні і що з країни легко можна добути великі багатства; вони помітили та­кож, що цей народ не має міст, але живе мирно общинами і управ­ляється старійшинами зі свого середовища, що він їсть погану їжу – м’ясо звірів, добутих на полюванні, нічого не знаючи ні про землеробство, ні про хліб; помічено було також, що всі вони хитрі і досвідчені стрільці з луків, що свої луки роблять вони з м’якого або гнучкого дерева, а до кінчика стріли прикріп­ляють загострені камінці або риб’ячі кістки, вживані також замість голок, і що їх нитки зроблені з сухожилля різних дріб­них тварин; так зшивають вони докупи різні хутра, які служать їм одягом, причому літом носять вони шкури навиворіт, а зимою шерстю всередину, до тіла. Свої житла вкривають вони шкурами оленів або інших тварин, хутро яких у них мало ціниться. Словом, посланці Аніки з цікавістю роздивилися все, що їм трапилося, і повернулися назад до свого покровителя з великим вантажем хутра. Знаючи тепер від своїх посланців все, що він так хотів узнати, Аніка разом з деякими своїми друзями протягом ряду років вів торгівлю з цією країною, завдяки чому рід Аніки здо­був велику могутність і великі володіння. Сусіди, які жили по­руч з ним, немало дивувалися його багатству, не знаючи, звідки воно взялося: в багатьох своїх селах Аніковичі будували церкви; кінець кінцем в місті У со льє на річці Вичегді, де вони жили в той час була ними збудована надзвичайно красива церква, яка вся цілком була зроблена з білого, чисто обтесаного каменю. Коротше кажучи, вони не знали, куди їм дітися Із своїми багат­ствами Тоді вони подумали про те, що легко може статися, що щастя повернеться для них у протилежний бік, як це часто й буває в таких випадках, тим більше, що вони помітили, що багато хто заздрив їхнім багатствам, хоч вони нікому не зробили ніякого зла. Тому, щоб залишитися на старому місці і вдержати при собі свої багатства, вони з великою обачністю вирішили вжити своїх заходів. Існує у московітів прислів’я про те, що у кого немає друзів при дворі, той не справжня людина, бо звичайно буває, що коли кому заздрять, а до нього погано ставляться при дворі, то його можна гнобити, хоч він і не винен, просто через-те, що у нього не було при дворі могутнього покровителя.

Тому багаті Аніковичі заручилися дружбою знатної і впливо­вої при дворі особи на ім’я Борис Годунов, який був шурином тодішнього царя Федора Івановича і після його смерті став ро­сійським царем, як це докладніше висвітлено в описі московських воєн. Якраз цьому Борисові вони й вирішили все сказати. За звичаєм країни, вони привезли йому подарунок і просили його, щоб він вислухав їх, бо справа їх має на увазі вигоду цілої дер­жави. Він поставився до них дуже ласкаво і навіть з надзвичай­ною увагою, і коли вони розповіли йому про місцеположення Самоїдії і Сибіру, а також про те, що там бачили, і звернули його увагу на багатства, які завдяки цьому відкриттю могли стати доступними для всієї Московської держави, Борис виявив найживіше бажання продовжувати ці відкриття далі. До Аніковичів поставився він, як до своїх рідних синів, і дав їм від царського імені широкомовну грамоту, за якою вони без будь-чийого опору могли взяти у своє вічне потомствене володіння ті землі, де тільки захочуть. Далі, оскільки сталося, що вони затрималися в Москві (а це було зимою), то проїхав він з ними у своїх санях, а це вважається у московітян найбільшою честю, тим більше що вона в даному разі виявлялася найзнатнішим бо­ярином, яким був у той час Борис, людина величезного впливу, в руках якої перебувала велика влада. Борис уважно обміркував цю справу і доповів про все царю, який вислухав його із задо­воленням. Тоді, не гаючи більше часу, Борис намітив кількох офіцерів і з ними кілька бідних придворних людей, із свого поч­ту, наказав їм бути готовими до подорожі, в яку вони мають ви­рушити з людьми Аніки. Він одягнув їх у багате вбрання, яке звичайно носили посли, дав їм загін солдатів і недорогі подарунки.

Щоб роздавати тим племенам, повз які вони проїжджатимуть; їм наказано було уважно спостерігати всі шляхи, ліси і місця, які трапляться їм по дорозі, розпитувати назви їх, щоб, повер­нувшись, вони могли подати про це правдивий-звіт; він додав Ідо цього, що вони повинні по-дружньому ставитись до тамтешніх людей і видивлятись всі зручні місця, де згодом можна було б збудувати фортеці або остроги, а крім того, привезти деяких з цих людей з собою в Москву.

Посланці, добре забезпечені всіма необхідними для подорожі речами, як-от: одягом, зброєю, золотом і подарунками, покинули Москву і вирушили у Вичегду, де Аніковичі приєднали до них кількох своїх людей, а також родичів і друзів. Прибувши в Самоїдську землю, робили вони, як їм наказували, всіляко виявляючи до диких людей дружбу, пошану до їх старійшин і даючи деяким з них багато подарунків наймізернішої вартості, які, зрештою, здавалися тим розкішними і дуже коштовними, так що коли московіти приходили до них, вони з радістю кидалися їм назустріч, плескали в долоні і падали перед ними на коліна, вважаючи їх мало не за богів. З допомогою деяких тубільців, які від росій­ських селян у селах навчилися російської мови, московіти роз­повіли дикунам про свого царя, твердячи, що це майже земний бог, і приплітали до своєї розповіді інші зауваження, завдяки яким самоїди виявили бажання побачити все це на власні очі. Це бажання їх дуже сподобалося московітам, які з свого боку із задоволенням висловилися про все, що бачили, і додали також, що декого із своїх вони хотіли б залишити у них заложниками, щоб вони навчилися їх мови, в той час як самоїди перебувати­муть у Москві. Таким чином багатьох людей із східного боку Обі прихилили вони до свого наміру, отже вони добровільно підко­рялися російському царю, дозволили накласти на себе данину і виявили бажання кожного року давати московському государю, як дорослі, так і діти, що вміють стріляти з лука, по парі собо­левих шкурок, які у них ціняться невисоко, а у московітян вва­жаються дорогоцінностями. Вони обіцяли віддавати їх тому, хто буде поставлений у них збирачем данини для царя, а також обіцяли додержувати свого слова.

Після цього посланці перейшли ріку Об і продовжували свою подорож майже на 200 морських миль в глиб країни в напрямі на схід і північний схід, спостерігаючи багатьох рідких тварин, чисті джерела, невідомі трави і дерева, красиві ліси; також ба­чили вони самоїдів різних племен; деякі з них їхали верхи на оленях, інші на санях, що їх везли олені, нарешті, треті – на собаках, які бігли так само швидко, як і олені. Словом, вони побачили багато такого, про що не знали раніше і що викликало у них здивування. Все це вони акуратно і старанно відзначали, щоб мати можливість, повернувшись, дати точний звіт про все.

РІ арешті, взявши з собою деяких самоїдів, які поїхали з ними добровільно, і залишивши з свого боку кількох людей у самоїдів для вивчення їх мови, повернулись назад у місто Москву, де на першому ж прийомі розповіли Борису, а через нього і царю про хід своєї подорожі.

З великим здивуванням дивилися на привезених самоїдів, заставляли їх показувати своє мистецтво в стрільбі з луків, що вони й робили, проявляючи просто неймовірну вправність: так, вони прикріпляли до гілки дерева монету, меншу, ніж голланд­ський стюйвер, потім відходили на таку віддаль, що її ледве можна було помітити, і раз у раз в неї попадали. Глядачі дужо дивувалися цьому.

З свого боку і самоїди з подивом спостерігали спосіб життя, нрави московітян і розкіш столиці; а на царя вони дивилися просто з жахом, коли він появлявся в розкішному одягу, верхи на коні або в колясці, в яку запряжено було багато коней, ото­чений юрбою багато одягнених бояр і варти, озброєної мушкетами, яка їхала слідом за ним приблизно в кількості 400 чоло­вік. Чуючи як б’ють у дзвони, яких у московітян сила-силенна, або дивлячись на багаті крамниці з багатьма дорогими товарами і на інші дива столиці, вони виявляли своє здивування, наче попавши на небо, в оселю богів. Вони вважали себе щасливими, що можуть коритися такому володареві, як цар, приписуючи йому просто божественну могутність. Страви, якими їх угощали московітяни, вони їли жадібно, з чого можна було зробити ви­сновок, що вони їм були більше до вподоби, ніж сире м’ясо і в’ялена риба, які були їжею у них на батьківщині. Нарешті, вони обіцяли вважати царя своїм володарем і переконати в цьо­му ж всіх своїх співвітчизників. Вони принижено просили також царя, як про ласку, щоб він послав їм своїх начальників, які правили б ними і збирали накладену на них данину. Що ж до їх язичеської віри, то про неї нічого й не згадувалося, і їх лишили з їхніми старими звичаями...

Після того як справи ці пішли в такому напрямі, як ми роз­повідаємо, Аніковичі ще більше піднеслися і дістали великі при­вілеї і владу над багатьма місцевостями, які були приєднані до їх землі; вони мали володіння більш ніж на сотню миль навкруги на ріках Двіні, Вичегді і Сухоні; вони були дуже багаті і мо­гутні і з кожним днем ставали поважнішими та знатнішими. У Москві ж вирішено було збудувати фортеці на річці Об і в сусідніх місцевостях, які природою своєю були неприступні, забезпечити їх гарнізонами і послати туди генерал-губернатора, щоб відкрити більш далекі країни і зробити їх підвладними царю, що й було зроблено.

Мало-помалу в цій країні набралося так багато люду, що вона тепер, із своїми містами і фортецями, могла б бути цілою окремою державою; туди посилаються юрби бідних людей, бо вони там звільняються від усяких позовів, податей і податків... Ті люди, про яких я згадував вище, пустилися у велику по­дорож за ріку Єнісей на схід, а йти на південь трохи боялися, бо кілька тунгусів, яких вони взяли з собою, розповіли їм, що на півдні живе багато народів, які дуже різняться від них, і що царі їх ведуть постійну війну між собою. Промандрувавши кілька днів без великих результатів, вони, нарешті, повернулися додому, але перед поверненням вони доручили тунгусам обслідувати ці місця пильніше. Тунгуси обіцяли це зробити. І вони знов уклали союз, який раніше був у них з московітами. Виїжджаючи, московіти залишили кількох своїх людей на місцях, а також кількох самоїдів і татар, своїх союзників, тунгусам же роздали невеликі подарунки.

Наступного року тунгуси послали на схід кількох своїх людей, які, пройшовши трохи далі, ніж раніше, знайшли другу потужну ріку, не таку велику, як Єнісей, але таку ж швидку. Ідучи за течією її кілька днів, вони знайшли якихось людей, яких вони наздогнали, бо швидше ходили, ніж ці люди. Але вони не могли зрозуміти їх мови, крім того, що із знаків і слів дикунів, які часто повторювали «ом», «ом», вони вирішили, що останні часто чують грім по той бік ріки. Вони додають також, що ці люди часто по­вторювали слово «Пісіда», з чого тунгуси зробили висновок, що так, мабуть, називається ріка. Що ж до слів «ом», «ом», то московіти пізніше догадувались, що вони означали гудіння дзвонів. Повертаючись звідти, тунгуси взяли з собою кількох людей з тієї країни, але всі вони померли в дорозі чи з страху, чи, може, від переміни повітря. Тунгусам було дуже прикро, що вони по­мерли, бо після свого повернення вони говорили, що це були люди з розумом, добре збудовані, з маленькими очима, плоскими обличчями і коричневою шкірою червоно-бурого відтінку.

Московіти, почувши про це від самоїдів, які повернулися в Сибір з країни тунгусів, скоро виявили велике бажання обслі­дувати більш далекі місцевості цієї країни і стали підлеглими воєводі для того, щоб бути посланим туди разом з підмогою. Воєвода задовольнив їх прохання, давши в їх розпорядження загін солдатів, і наказав пильно обслідувати все, взявши з собою тунгусів, самоїдів і татар. І так в кількості близько семисот чо­ловік вони перейшли ріку Об і дійшли до ріки Єнісею через кра­шу самоїдів і тунгусів. Перейшовши цю ріку, вони пішли далі на схід, маючи провідниками тунгусів, які служили їм не тільки провідниками, але також вдосталь забезпечували весь загін хар­човими припасами, ловлячи з дивовижного спритністю птахів, кіз, оленів і тому подібну дичину, а також немалу кількість риби з рік, які їм траплялися по дорозі. Дійшовши до річки Пісіди, вони поставили свої намети на її березі, щоб діждатися можли­вості переправитись через неї, тому що крига незабаром мала рушити: вони прибули туди під весну. Але переправитись через ріку Пісіду вони все ж не зважувались, бо тепер цілком ясно чули звук, про який були попереджені заздалегідь і який вони визнали не чим іншим, як гудінням мідних дзвонів; коли вітер дув з далекого боку Пісіди, вони іноді чули також голоси людей і ржання коней. Крім того, вони бачили якісь вітрила, хоч і небагато, з чого вони зробили висновок, що це були судна, які пливли вниз по річці. Вони також говорили, що вітрила були квадратні, подібні до індійських, як ми гадаємо. Не бачивши зовсім ніяких людей по той бік ріки, на якій вони спинилися, і пробувши там якийсь час, вони помітили, що ріка набагато піднялась, але про це вони не можуть певно сказати, бо береги високі з обох боків. Нарешті, після довгої подорожі, але ще до настання осені, вони повернулися додому, в Сибір, розповівши під присягою, що в квітні і травні вони були вражені надзвичайно красивим видом країни і що вони бачили там багато рідких рослин, квітів, фруктів, дерев, птахів і диких тварин. Коли ці звістки дійшли до московського двору, цар Борис і бояри, які були при ньому, дуже дивувалися їм і, запалившись великим бажанням точно обслідувати все докладно, вирішили наступного року відрядити туди послів, які повезли б з собою подарунки і взяли з собою татар, самоїдів і тунгусів. Вони повинні були обслідувати місцевість по той бік ріки Пісіди, укласти дружній союз з царями, якби такі знайшлись, і описати все, що вони побачать по дорозі, подавши точний звіт про все. Але це не було здійснене через громадянську війну, яка спалахнула, в цей час у московітів.

Незважаючи на все це, за розпорядженням воєводи, навіть під час лихоліття все ж була здійснена подорож у ці місця, при участі багатьох жителів Сибіру. Експедиція, перейшовши р. Єні­сей, продовжувала подорож пішки. Багато учасників її вмирали в дорозі, бо не звикли до таких труднощів подорожування.

Вони також бачили багато такого, що становить інтерес до раніше описаного. Вони також часто чули гудіння мідних дзво­нів, але, за порадою тунгусів, не зважувалися переправитись через ріку. Весь цей час вони залишалися в горах, з яких, як вони часто бачили, піднімалося полум’я. Вони привезли звідти невелику кількість сірки і зразків каменю, так що, як видно, в цих горах є багаті руди. Крім того, воєвода сибірський наказав збудувати особливі криті човни, спуститися на них вздовж берегів річки Обі на самому початку весни і йти вздовж її берегів, поки вони не прийдуть до ріки Єнісею, по якій вони попливуть далі протягом кількох днів, дійшовши [як він думав] до моря. Інших людей він послав також суходолом, щоб вони залишалися біля ріки до того часу, поки не прийдуть човни, а коли вони не при­будуть, то щоб вони повернулися через рік. А тим, які поїдуть у човнах і капітаном яких призначений був один чоловік на ім’я Лука, він доручив пильно вивчити берег і все те, що вони вва­жатимуть вартим обслідувати. Вони зробили те, що їм було на­казано. Експедиція, яка пливла в човнах, дійшовши до гирла ріки Єнісею, зустріла там інших дослідників, які подорожували суходолом і були послані до цього на човнах і яликах униз по річці.

Під час цієї подорожі все сталося так, як передбачав воєвода. Але оскільки Лука і кілька інших осіб померли в дорозі, обидві партії вирішили повернутися тим самим шляхом, яким сюди прийшли. Повернувшись до Сибіру, вони доповіли воєводі про успіх своєї подорожі, що змусило воєводу їхати до царя. До­повідь його зберігається серед скарбів Московської держави до закінчення війни, і після того, мабуть, вона буде розглянута. Але ми боїмося, що до цього часу вона пропаде, що дійсно буде прикро, бо мандрівники знайшли багато різних і рідких островів, рік, птахів, диких звірів – все це далеко за Єнісеєм.

Безперечно, дуже шкода, що голландцям не вдалося пройти протоку Вайгач, але, звичайно, вони не знають, як приступити до цього, тому що коли вони навіть сто раз пробуватимуть пройти її на кораблях, їм це не вдасться. Коли вони хочуть пильно об­слідувати ці країни, вони повинні провести два або три роки біля Печори і Вайгача, де немає недостачі в хороших гаванях і хар­чових припасах. А звідти вони повинні послати кого-небудь на маленьких човнах для обслідування більш далеких місцевостей. За прикладом росіян, з якими їм слід подружитися, вони легко знайдуть провідників на суші і на морі. Таким чином, кінець кінцем всі ці береги будуть старанно обслідувані.

1Від Аніки Строганова.


9. З ПЕРШОЇ ЧОЛОБИТНОЇ СЕМЕНА ДЕЖНЬОВА (1662 р.)

Царю государю і великому князю Олексію Михайловичу всієї великої і малої і білої Росії самодержцю, б’є чолом холоп твій з великої ріки Лени Якутцького острогу служилий чоловік Семейко Дежньов...

Торговельні і промислові люди били чолом тобі, великому государю, а на річці Колимі митному цілувальникові Петру Новосьолову подали чолобитну, щоб їх торговельних і промислових людей, Федота Алексеева з товаришами, відпустили за твоїм государевим указом на нову на Анандир ріку і на інші на сторонні ріки, для розшуку нових неясачних людей, де б тобі, великому государю, можна було в ясачному1зборі прибуток учинить. А про мене, холопа твого Семейка, ті торговельні і промислові люди били ж чолом, щоб мені, холопові твоєму, йти з ними разом для твого государевого ясачного збору і для розшуку нових не­ясачних людей і для твоїх государевих всяких справ.

І я, холоп твій, ці торговельні і промислові люди йшли морем, на шістьох кочах, дев’яносто чоловік; і пройшовши Анандирське гирло, волею божою ті наші всі кочі море розбило, і тих торговельних і промислових людей від того морського розбою на морі потонуло і на тундрі іноземцями побитих, а інші голодного смертю померли, всього їх загинуло 64 чоловіка.

А я, холоп твій, від тих товаришів своїх залишився всього в 24-ма чоловіками, і тих товаришів моїх зимової пори на лижах, а нартами, – через стидь [тобто мороз], і з голоду і через всяку нужду, недалеко від Анандир ріки, дорогою йдучи 12 чоловік пропало безвісті. А я, холоп твій, на Анандир ріку добрався всього з 12-ма чоловіками, і з тією рештою своїх товаришів, щоб не загинути голодною смертю, ходив я, холоп твій, у похід до Канаульських і до Ходинських не до ясачних мужиків...

А я, холоп твій, вирушивши з Єнісейського острогу, служив тобі, великому государю, всякі твої государеві служби і твій государевий ясак збирав на великій річці Лені і на інших дале­ких сторонніх ріках у нових місцях – на Яні, і на Оемоконі, і на Індігірці, і на Алазейці, і на Ковимі, і на Анандирі ріках – без твоєї государевої грошової і хлібної платні, на свої підйоми. І будучи ж на тих твоїх государевих службах багато років тер­пів всяку нужду і злигодні і соснову та листяну кору їв і всякою скверною харчувався – 21 рік.

Ласкавий государю, цар і великий князь Олексій Михайло­вич... признач мені, холопові своєму, свою государеву грошову і хлібну платню за ті минулі роки, а за мою службу і за кров і за рани і за велике терпіння признач, государю, мені, холопові своєму, додаткову платню, як тебе, великий государю, бог на­поумить !

1 Ясак – побори з населення.