Причини поразки демократичної революції в Україні
Прискорювачем розв’язки суперечностей російської дійсності стала І Світова війна. У країні назрівала революційна криза.
У столиці Росії політичні страйки переросли у повстання робітників, до яки приєдналися солдати. Трон Романових впав.
3 березня 1917р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців відбилися збори представників українських організацій, де і народилася ідея створення організації для координування українського руху – Центральної Ради. Головою Ради було обрано М.Грушевського.
У серпні 1917р. загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів. А 60% депутатів Всеукраїнської Військової Ради були солдатами, 100 мандатів належало Всеукраїнській Раді робітничих депутатів.
До вищого представницького органу у різні часи входили представники 19 політичних партій. Найбільш чисельною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Хрестюк, М.Шаповал). М.Грушевський у 1917р. перейшов до лав цієї партії. Своїм завданням партія передбачала перебудову капіталістичного ладу на соціалістичний, організуючи робітництво та трудове селянство.
Течія самостійників була малопотужною і це впливовою, але, як зазначав М.Грушевський, “виявила незвичайну прудкість”. М.Грушевський був серйозним опонентом у справі українізації армії та шляхів розбудови української держави взагалі. Пізніше М.Грушевський згадував М.Міхновського як “нашого українського фашиста”, безвідповідального авантюриста тощо.
Лідери Центральної Ради вважали можливим запровадження національно-територіальної автономії України шляхом домовленості з Тимчасовим Урядом. Центральна Рада підтримувала Тимчасовий Уряд тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою Загальноросійського демократичного процесу.
Але Тимчасовий Уряд відкинув вимоги українців про автономний устрій України.
У І Універсалі заявлялось про те, що народ України буде вільним, але декларується нерозривність з Росією. Доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими Зборами. 15 червня 1917р. був сформований Генеральний Секретаріат (голова В.Винниченко). В обнародуваному 3 липня 1917р. ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляла про небажання відокремлювати Україну від Росії. Хоча І Універсал відзначався радикалізмом своїх положень, все ж він був швидше декларацією намірів, на які не було згоди Тимчасового Уряду, а другий став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою.
Представникам національних меншин була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів – 25% від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення.
Більшовики відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки місце їм (як і іншим) надавалося за принципом національного представництва.
Рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату 16 липня 1917р. з’явився “Статут вищого управління України”, в якому Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, що Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом. В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату, він же зобов’язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти ухвалені Центральною Радою. О.Шульгін відразу ж після прийняття “Статуту” назвав його “Конституцією України”.
Тимчасовий уряд в “Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату”, розробленому ним на противагу “Статуту вищого управління України”, Повноваження Секретаріату обмежував п’ятьма губерніями, не були визнані чотири секретарства (військових та ін.), Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за поданням Ради.
21 серпня 1917р. Центральна Рада схвалила новий склад Секретаріату на чолі з В.Винниченком. У відмові Центральної Ради від програми, яку пропонували українські ліберали, уособлюванні Д.Дорошенком, виявилась політична інтуїція, інстинкт самозбереження досягнутого. Таким чином, українська революція втрималася на обраному ще з весни курсі й послідовно розвивалася в напрямі автономно-федералістських орієнтацій, не вдаючись до різких рухів, відходу від поміркованої, реформістської тактики. Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації, писав В.Винниченко – Революційний, одважний, повний віри, натхнення ентузіазму.
Українізація війська була одним з виявів наростання демократичних процесів. О.Субтельний вважає, що влітку 1917р. близько 300 тис. (із 4-4,5 млн.) українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.
Практично поза впливом Центральної Ради, українських партій залишався робітничий рух, який ставав все активнішим. Характерним для аграрного руху в цей період був перехід до повстань. Почастішали виступи в армії, які по суті були також частиною селянського руху. Збільшувалась серед учасників руху питома вага озброєних.
Розкол у лавах демократії поглибив Всеукраїнський селянський з’їзд в травні-червні 1917р. В аграрному питанні з’їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери. УСДРП дотримувалась платформи муніципалізації землі. Соціалісти-федералісти заявляли, що стоять за відшкодування поміщикам вартості землі. Однак в Центральній Раді спільної думки досягнуто так і не було.
Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир. Тому уже в жовтні 1917р. на IV З’їзді УСДРП зазначалось, що більшість Центральної Ради, складаючись з представників дрібної буржуазії, ухиляється в бік дрібнобуржуазного націоналізму.
Крім українізованих частин старої російської армії і загонів “Вільного козацтва” на осінь 1917р. в Україні міцніла ще одна військова сила. Це була Червона гвардія, яка формувалась з ініціативи більшовиків і як збройний оплот пролетаріату.
Мала Рада, отримавши повідомлення про перемогу більшовиків у Петрограді створила революційний Комітет для охорони революції на Україні. 16 жовтня 1917р. в Малій Раді було прийнято резолюцію з засудженням більшовистського перевороту.
В той час як Мала Рада висловилась проти повстання в Петрограді ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зазначив, що не тільки не бути боротись проти повстання, а навпаки – вживе всіх заходів, щоб перешкодити боротьбі з робітничо-селянською революцією в Росії.
До 25 жовтня 1917р. Українська революція входила у певну суперечність із загальноросійськими процесами, перед усім на національному ґрунті. Що ж до соціальних аспектів, до гострих конфліктів не доходило. Коли ж соціальні орієнтації загальноросійської революції стали визначати більшовики, лідери українства зайняли протилежну, войовничу позицію, не зважаючи на суперечність такої позиції настроям широких мас. Центральна Рада зробила все, щоб не випустити політичної ініціативи зі своїх рук. Саме в зв’язку з цим і слід, очевидно, розглядати мотиви та історію появи Третього Універсалу Центральної Ради. Проголошення УНР, наміри будувати федеративні відносини з іншими народами Росії, скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення до укладення негайного миру та інші положення Універсалу М.Грушевський назвав програмою для подальшої діяльності. Це був апогей Української революції. Юридично оформлювалось відновлення національної державності.
В.Винниченко вважав, що до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими дійсна суть Української революції, інтереси трудящих мас, їх національне і соціальне відродження. Засіб же цього відродження – державність – став сприйматись за єдину мету руху, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду. Ці гіркі висновки підтверджуються аналізом положень IV Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканість фінансового капіталу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо), так і численних “роз’яснень” політики Ради у земельному питанні, покликаним не лише метою заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати виголошену норму – скасування поміщицької власності на землю.
Революційні ж маси виявляли бажання прискорити розв’язання соціально-економічних проблем і це збігалось з позиціями та діями більшовиків. Загальна тенденція більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, встановлення влади останніх; кроки по здійсненню більшовицької програми (перемир’я на фронті, легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, 8-годинний робочий день, націоналізація підприємства, робітничий контроль, заходи щодо локаутів, спекуляції тощо) швидко залучали у сферу свого впливу і Україну. Керівники руху намагаючись реалізувати курс на утворення федеративної, демократичної республіки, при цьому обминали на існуючий уже уряд в Росії. Відстоювання, “оберігання” “панської державності” було основною причиною нашої ворожнечі з більшовиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти, – вважав В.Винниченко.
Своїм нейтралітетом Центральна Рада ставала в дійсності на бік заколоту Каледіна на Дону. Причина була в тому, що та державність, яку творила Центральна Рада, була ближча до державності донців, ніж робітничо-селянська державність.
На кінець 1917р. чисельність більшовицьких організацій в Україні збільшилась майже на 20 тис. у порівнянні з жовтнем й перевищила 70 тис. членів партії. Більшовики України провели 3-5 грудня 1917р. в Києві свій обласний (крайовий) з’їзд. З’їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію, як складову і невід’ємну частину більшовицької партії. Сьогодні деякі автори, застосовуючи термін “українсько-більшовицька війна”, вважають, що з одного боку були українці, нація, що уособлювалась Центральною Радою, з іншого – більшовики, уособлюванні Радою Народних Комісарів, - не українці. Отже, останні розв’язали збройну агресію проти суверенної волі нації, проти підтриманої нею державності (УНР). Місцевим більшовикам у подіях відводиться роль “троянського коня”, “п’ятої колони”. Але забувається при цьому, що історично суспільство України склалося як полінаціональне. Майже 30% не українців скидати з рахунку не варто, та й чіткого національного вододілу в умовах революційних подій не було. Сучасні акценти в оцінках національних подій зміщуються в бік зовнішнього фактора – агресії радянської Росії проти Української Народної Республіки. Загальна картина цим і вичерпується. Інші ж моменти, серед них і громадянська війна, якщо й згадуються, то лише як похідні від головних і другорядних. Є суттєві відмінності між громадянською війною і революцією як такою: громадянську війну характеризує участь в ній регулярних професійних військових формувань, функціонування спеціальних органів ведення війни. Бойові дії громадянської війни, як правило, довготривалі, охоплюють значні території. Для їх характеристики вживають такі терміни, як фронти, армії, стратегія тощо. Революція (як політичний акт зміни, завоювання влади та її зміцнення), якщо і виливається у бойові дії, то на певний час. Збройні дії в одних пунктах нерідко доповнюються мирними формами боротьби і перемогами, що досягаються в інших районах. Територіально сфера застосування військових сил, збройних форм боротьби здебільшого обмежена. Учасниками збройних операцій під час революцій значною мірою є цивільні особи.
Розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917р. призвів до такого розлому суспільства і зумовив такі процеси, які можна кваліфікувати як громадянську війну. І певну частку провини за це слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм ІІІ Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше – настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії, практично безперешкодно розвивалися й на теренах України. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат все більше входили в конфлікт з цими процесами і нагромадивши певний військовий потенціал, спрямували його на протидію встановлення влади рад. Так, одночасно з двох боків, визрів воєнний вибух – громадянська війна, найактивнішими суб’єктами якої стали сили національно-демократичної (української) і соціальної (соціалістичної) революції.
Більшовики України в листопаді – першій половині грудня 1917р. головну ставку робили на повсюдне встановлення влади рад. Більшовики здобули перевагу і в однотипних з радами органах – військово-революційних комітетах всіх чотирьох армій, дислокованих в межах України. Активніше на підтримку більшовиків виступали Ради селянських депутатів, фабзавкоми, профспілки. Проте більшість солдатів і матросів самостійно ще не розібралися в обстановці. Та й Центральна Рада не приділяла достатньої уваги створенню власних збройних сил. І все ж Петлюра ще 2 листопада оголосив себе головою вищої військової влади України.
За наказом Центральної Ради у перші дні грудня гайдамаки почали розганяти ради робітничих і селянських депутатів. Тому 4 грудня Раднарком проголосив “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”. Не погодившись по суті з жодною з висловлених претензій Раднаркому, Центральна Рада їх рішуче відкинула. 5 грудня 1917р. Раднарком вирішив вважати Раду у стані війни з Радянською Росією. Отже з обох боків стан відносин характеризувався як війна. В.Винниченко стверджував, що війна велась формально ніби з Росією, з Петроградським урядом. Але по суті з власними народними масами. Більшовики ж організували маси на боротьбу з тією конкретною політикою й організаціями, що їм протистояли. Саме тому вони й домагались усунення з політичної арени Центральної Ради.
Український уряд не став відповідати на всі вимоги – запитання Раднаркому, вважаючи їх другорядними від головної вимоги – визнання факту існування Української Народної Республіки (зафіксований самим фактом ультиматуму). Крім провалу планів створення Всеросійської федерації, така лінія зумовлювалась і намаганнями відмежуватись від Радянської влади.
І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів, що відбувся у Харкові 11-12 грудня 1917р., оголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. І на її територію поширювались всі декрети і розпорядження радянського уряду Росії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавались недійсними.
Вночі 25 грудня гайдамаки заарештували і вбили голову київського ВРК Л.П’ятакова. були заарештовані більшість членів армійських і корпусних ВРК, розганялись пробільшовицькі ради та інші масові організації, що їх підтримували. У ніч на 5 січня 1918р. в Києві гайдамацькі курені і загони вільних козаків зненацька зайняли заводи “Арсенал”, механічні майстерні політехнічного інституту, та інші установи. Скрізь вилучалась зброя, проводились арешти.
Документи свідчать що В.Ленін та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на Каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу рішучі кроки не здійснювались.
Переважну частину Червоногвардійських загонів, що прибули з Радянської Росії (близько 20 тис. чол.), було спрямовано на Каледінський фронт. І лише третина з них брала участь у бойових діях проти сил Центральної Ради. В кінці грудня 1917р. Раднарком зазначив, що навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралася з усіх кінців Росії. А національні вимоги українців, самостійність їхньої Народної Республіки, її право вимагати федеративних відносин, Раднарком визнавав повністю.
Незгода Центральної Ради порвати з Каледіним розцінювалась як безумовна підстава для воєнних дій проти Ради. Визнавався стан продовження громадянської війни. Ще 15 грудня 1917р. на засіданні Генерального Секретаріату перед збройними силами висувалось завдання: “Взяти Харків – оплот більшовизму на Україні”.
На думку І. Десняка-Рудницького в дійсності інтервенційні московські армії під час зими 1917-1918рр. та 1918-1919рр. були відносно малі. Причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні. Центральна Рада в кінці 1917- на початку 1918рр. швидко втрачала підтримку мас, а здеморалізовані військові частини хутко розбігалися. Центральна Рада виявилась нездатною до скільки-небудь серйозного опору, навіть дуже обмеженим силам радянських військ, тому навіть такі не дуже великі операції, як бій під Крутами починають набирати перебільшених оцінок.
І варто подумати; якщо більше дев’яти місяців боротьби за національну державність призвели до того, що не було інших сил для її оборони, крім тих, що сконцентрувалися під Крутами, то доля цієї державності була вирішена наперед.
Військові поразки, нестримне поширення радянської влади на Україні прискорили пошук лідерами Центральної Ради такого рішення, яке б дозволило відмежуватись від Радянської Росії, завдаючи тим самим удару й по пробільшовицьким силам в Україні. Було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс.
Вибір нового державного статусу УНР диктувався і зовнішньополітичними факторами. Провідні держави світу на кінець 1917р. перебували у стані війни, Радянська влада запропонувала припинити війну і укласти загальнодемократичний мир. На це відгукнулись лише країни четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після укладення миру на фронтах у грудні 1917р. розпочалися мирні конференції з метою підготовки мирного договору. Країни ж Антанти і США сподівались на швидкий крах Радянської влади і прихід сил, які б продовжили участь Росії у війні. Після розвитку дипломатичних відносин дійшли висновку про оформлення власної державності – самостійності. Більшовики вважали і видавали себе за представників всіх територій колишньої імперії. В умовах наростання конфлікту з УНР це не влаштовувало український провід, що й привело до рішення про самостійну участь делегації УНР у переговорах. Головний висновок який випливав з подій на Брестській Конференції – самостійність (відмежування) від Росії і самостійність (свобода рук) для укладання угод з Центральними державами. На місці розбитої більшовиками Російської держави не організовувалось федеративної спілки. Це було признаним представниками Центральних держав. Але потрібно було формальне проголошення та правове оформлення цього факту. І це було видано IV Універсалом.
Проголошення самостійності, вважає Д.Дорошенко, так само як і проголошення УНР ІІІ Універсалом, було не результатом попереднього руху, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами факт.
Такої ж думки дотримувались й інші українські партії. Все ж Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон був опублікований. Приблизно така ж доля спіткала і закон про 8-годинний робочий день, прийнятий пізніше. До кінця січня 1918р. Українська революція опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку УНР проголосила себе самостійною державою, здобула собі європейське визнання, з іншого – народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, змушена була шукати опори за кордоном.
Зі вступом радянських військ до Києва політична ситуація в центрі значно загострилася. Наочним її втіленням був муравйовський наказ №14, виданий в Києві. Його слова про те, що влада рад принесена з далекої півночі на вістрях багнетів стала стрижнем для ширшого тлумачення питання про перемогу більшовиків в Україні. На основі наказу здійснювались муравйовські розстріли в Києві. Правда, Д.Дорошенко вважав, що вістря терору радянських військ було спрямоване проти російського офіцерства. Що ж до українства, то тут загинуло лише кілька людей, здебільшого випадково. Лідерів УНР бентежило, що власних сил для продовження війни у них практично не було. Скрізь тривало встановлення радянської влади. На думку Д.Дорошенка, симпатії центрального імперіалізму до України полягали у тому, що наша влада й наші “установи” були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як “анархістична” влада більшовиків соціальною заразою їм самим.
Центральна Рада, повернувшись до Житомира, ухвалила низку законів, якими остаточно впорядковувалась з формального боку українська державність. Цими законами в УНР запроваджувався новий стиль, запроваджувалась національна грошова одиниця – гривня, було визначено державний герб республіки – “тризубець з часів Володимира Великого”. Центральна Рада ухвалила й закон про громадянство в УНР. Проте поповнення уряду в кінці березня 1918р. представниками всіх українських партій і груп означало лише формальне завершення урядової кризи. 29 квітня 1918р. стало останнім днем існування Центральної Ради. Її останнім актом було ухвалення давно виготовленого проекту конституції. Його розробка припинилась на той момент, коли стоячи на ґрунті демократичного парламентаризму, Рада не мала наміру ввести в систему державного управління класових органів робітників та селян – рад робітничих та селянських депутатів. В дні, коли конституція розглядалась в Центральній Раді, більшість української революційної демократії стояли вже, як це видно з ІІІ і IV Центральної Ради, на інші позиції. Однак момент не сприяв переглядові виробленого раніше проекту конституції, і він був ухвалений майже без змін. Основний Закон закріплював “вчорашній день”.
ІІ. На думку В.Винниченка, в період гетьманщини історія немов би навмисно дала домінуючу роль вже класам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державності, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така. Зацікавлений у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П.Скоропадський почав залучати членів партії соціалістів-федералістів до участі в уряді. Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча деякі його члени були українцями. Народні маси виявились явно послідовнішими у своєму ставленні до новоствореної влади.
На початку травня 1918р. в Києві відбувся Другий Всеукраїнський селянський з’їзд, який постановив відкинути гетьманську владу, як явно самозвану. Близьким за духом до селянства виявився й Другий Всеукраїнський територіальний робітничий з’їзд висунув завдання відстоювати незалежність України. До лівих сил, що діяли на території України в 1918р., належали й більшовикам. Ще в квітні на партійній нараді в Таганрозі було створено організаційне бюро для скликання І з’їзду партійних організацій України, яке очолив М.Скрипник.
У травні 1918р. у Києві нелегально відбулась Всеукраїнська нарада підпільних більшовицьких організацій, яка утворила тимчасовий український комітет робітничої комуністичної партії. Спільними зусиллями Оргбюро і Тимчасовий Комітет скликали у Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (5-12 липня 1918р.). На ньому було представлено понад 4 тис. більшовиків, які працювали в Україні в підпіллі. З’їзд проголосив утворення Комуністичної партії (більшовиків) України. Як основне завдання перед комуністами України висувалась організація збройного повстання робітничо-селянських мас проти їхніх гнобителів. Повстання мало бути за своїм характером не національним, а класовим. З’їзд висловився за державний союз України і Росії, як основної запоруки перемоги над силами зовнішньої і внутрішньої контрреволюції. З’їзд визнав недопустимим будь-які угоди з партіями, які стояли на антирадянській платформі.
Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918р. утворили Український Національний Державний Союз (УНДС). Що засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення.
Земський з’їзд (червень 1918р.) зажадав відновлення всіх громадянських прав і свобод, скликання Українських Установчих Зборів. Відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема до в’язниці потрапив Голова Всеукраїнського Земського союзу С.Петлюра.
Намагання відновити національно-демократичний фронт привело УСДРП та частину УПСР до Українського Національно-Державного Союзу. Негативне ставлення до існуючої державності виявилось у вилученні з назви слова “державний” і вин став іменуватися Українським Національним Союзом. Метою союзу було створення самостійної Української Держави. Український Національний Союз складався з представників усіх політичних партій і української селянської спілки, з українських громадських, наукових і професійних організацій. У вересні 1918р. головою УНС було обрано В.Винниченка.
Діяльність українських радикальних сил уособлювали ліві українські есери, що були порівняно численними, мали організації в центрі і на місцях. Ліві есери вважали, що спершись на австро-німецькі багнети, українські поміщицько-буржуазні кола в союзі з куркулями – власниками розпочали наступ, який призвів до державного перевороту. Скасувавши всі політичні і громадянські свободи, зруйнувавши всі організації трудящих мас, реакціонери запровадили монархічну державність. УПСР вважала, що захоплення гаслом національного державництва віддає національній буржуазії монополію на експлуатацію мас в межах країни та на імперіалістично-завойовницьку політику ззовні.
Таким чином, гетьманський режим П.Скоропадського був контрреволюційним. Факти спростовують тези ідеолога українського монархізму В.Липинського, нібито уряд виражав інтереси всіх класів і нації України. Навпаки, рідко якому режиму в історії вдалося викликати до себе таку ненависть. Отже, ніщо не могло спинити нові піднесення революції.
Західні партнери обіцяли підтримку на час “до повного заспокоєння краю” в разі дотримання Берестейських економічних угод, чого не спроможна була зробити Центральна Рада.
Деякі автори намагаються акцентувати увагу на певних зрушеннях у галузі розвитку національної науки й культури, які припадають на час правління П.Скоропадського. Однак, створення Української Академії Наук, українських державних університетів сприймається швидше як декоративні, ніж сутнісні. Тут уряд П.Скоропадського лише спритно завершив те, що було закладено Центральною Радою. Тому М.Грушевський відмовився брати участь в організації Академії Наук, хоча відповідну ініціативу кількома роками раніше висловив саме він.
Загострювалась економічна і продовольча криза. У 1918р. з 63 доменних печей працювало лише 4. Порівняно з 1913р. майже на половину скоротились посівні площі. У багатьох районах панував справжній голод.
Каральні експедиції за гетьманщини стали неодмінною рисою режиму. Карателі застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнення розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту. Документи свідчать, про напади селян на поміщицькі маєтки, про пожежі й потрави в економіях, про убивства окупантів 1918р.
З’явилася ідея про утворення на час боротьби за владу спеціального керівного органу – колегії з 3-5 осіб – Директорії. Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918р. Головою було обрано В.Винниченко. Відозва до населення, підготована В.Винниченком, пропонувала П.Скоропадському залишити свою посаду. З Білої Церкви С.Петлюра розіслав свій Універсал. Вся вага державного національного життя перейшла уже 15 листопада 1918р. до Директорії.
ІІІ.
Директорія надала боротьбі з гетьманщиною вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості. Свій внесок у розвиток подій зробив Український Військово-Революційний комітет, сформований Директорією.
Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. Спеціально для роботи серед іноземців було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б).
19 грудня 1918р. Директорія в’їхала до Києва. 26 грудня 1918р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів на чолі з В.Чеховським. по всій Україні налічувалось близько 100 тис. вояків. Через півтора місяця їх було не більше 21 тис.
30 листопада було утворено Революційну військову раду Червоної Армії України, яка організувала наступ з нейтральної зони вглиб України силами Богунського й Таращанського полків. Всі Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-демократична й соціалістично-радянська повстали разом.
На значній території Катеринославщини утверджується влада Н.Махна, який заявив про своє невизнання Директорії. Він однаково вороже ставився до всіх влад, вважаючи їх чужими й грабіжницькими.
У жовтні 1918р. збори представників від українських партій конституювались, як Українська Національна Рада і проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави. 9 листопада 1918р. було створено уряд – Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким. Західноукраїнська Народна Республіка зазнала іноземної агресії, що прискорило визрівання планів об’єднання з Наддніпрянською Україною. 1 грудня 1918р. представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919р. у Києві оголосили Універсал Директорії про Злуку УНР і ЗУНР.
Великі надії пов’язувались із Трудовим Конгресом України, але робітництво й селянство поставились до виборів пасивно. Виступаючи на Конгресі, Голова Директорії зазначав, що Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід. – Далі працювати було небезпечно і форум поспіхом закрився. Почалось відновлення влади Рад на Сході Лівобережжя.
Зібравшись у Вінниці, представники українських партій розцінили ці дії, як ворожі щодо українського народу. Було вирішено прийняти систему “трудових рад”, тобто представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Система трудових рад була маскою, яка давала вихід революційній енергій мас і в той же час давала право казати, що тут немає більшовиків. Директорія в цілому схвалила систему трудових рад, а вищим державним органом мав стати Трудовий Конгрес.
Після вступу до Києва, військовики Осадного корпусу Є.Коновальця розгромили майже всі робітничі організації. В місті було запроваджено стан облоги жорстку цензуру. У Києві мало не щодня знаходили трупи невідомо ким забитих робітників. В такій атмосфері з’явився текст Декларації Директорії, яка була оголошена 26 грудня 1918р., відновлювались права, які мали селяни і робітники за Центральної Ради. Всі трудові господарства залишались в користуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходила у користування безземельних і малоземельних селян. Було відновлено 8-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Головним Отаманом С.Петлюрою було висунуто гасло: “Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!”, на яке пристали практично всі отамани. Платформа Директорії, відповідні їй дії спочатку знайшли підтримку мас. Про це свідчили селянські з’їзди. Однак, через короткий час селянські з’їзди припинились, вони оголошувались “більшовицькими”. А лідери УСДРП виступили за “справжній демократизм” (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для повернення організацій правого флангу – хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо.
Сформований у квітні 1919р. соціалістичний уряд у відозві до населення говорив про суцільне вороже оточення. Через те державне діло стояло багатократно перед катастрофою: в січня 1919р. – в Києві, в лютому – і Вінниці, в травні – в Волочиську, в червні – в Кам’янці. Все це – етапи українського народу по дорозі на Голгофу, – робиться висновок у документі. У відозві сформульовано лише одну програмну тезу – захист самостійної незалежної України. Втрачаючи можливості впливати на ситуацію в Україні, лідери УНР виявляли велику турботу про впорядкування системи державних владних інститутів. У найкритичніший момент – 12 листопада 1920р. було затверджено “Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”.
Факти свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії, яка починає шукати шляхів домовленості з Антантою. В урядових колах останньої панували праві настрої і тому з ними міг домовитись лише український уряд з представників націоналістичних угруповань. В цих умовах В.Винниченко вийшов з Директорії. Новий уряд приступив до ліквідації трудових рад і Рад робітничих та селянських депутатів на місцях, як самочинних і незаконних інституцій. Французи планували активно втручатися у внутрішні справи України.
Очоливши Директорію, С.Петлюра, зосередив у своїх руках військову й політичну владу. За словами В.Винниченка, так влада стала “отаманською”. – Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм – усі ті риси, якими відзначалась отаманщина. Це все відносилось до подій весни-літа 1919р. Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли керівні центри УНР, передусім С.Петлюра. Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманам видавалось посвідчення, що такий-то мав формувати “загін”, йому давалось кілька млн. карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Формально вони підлягали “Головному Отаманові”, але, по суті, ця славолюбна “балерина” боялась цих отаманів, запобігала їхньої ласки. С.Петлюра начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини, як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо і невідворотного явища. А джерелом постачання отаманів був далеко не найкращий людський матеріал.
Мало привабливою сторінкою історії України 1919р., прямо пов’язаною з отаманщиною, стали єврейські погроми. Погромні акції набули таких масштабів, що 30 липня 1919р. було асигновано з коштів державної скарбниці на допомогу єврейському населенню міст і містечок 11460000 грн.; 24 жовтня на ту саму потребу – 20 млн. грн. В.Винниченко вважав, що основні причини цього явища полягають насамперед у віковій темноті, забитості й замученості народних, особливо селянських мас. Це був постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збиралися в душі народу. Позбавлене вільного вибору місця проживання єврейство змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалось, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. Ця професія викликала у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завжди викликає примітивні спадкові емоції ворожнечі, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало не прихильну і покалічену оцінку.
Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до більшовизму розв’язали руки темним душам і дали немов право дати волю своїм гнійним емоціям. Винниченко погоджується з тими, хто вважав погромником С.Петлюру – лідера УНР. Але цим він не хотів сказати, що С.Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства. Це був, на погляд Винниченка, обиватель. Він готовий був “принципіально” признати євреїв такими ж людьми, але в якому з дитинства сиділа антипатія до цієї раси. Якщо єврейство не стане на шлях активної допомоги, то його треба громити. Це одна з причин такої шкідливої й злочинної позиції, яку цей чоловік займав у тих тяжких подіях.
Головною фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство – отамани. Отже, насамперед треба було підтримувати симпатії й популярність серед отаманів. Через ці причини С.Петлюра не міг ефективно боротися з погромами навіть тоді, коли цього вимагало його політичне оточення. Український уряд, урядова демократія не могли вказати на головного винуватця антиєврейських ексцесів, тому що за тих конкретних обставин це дало б непоправної шкоди національно-державній справі, як вона, звісно, розумілась. Провід української революції докладав чималих зусиль, спрямованих проти погромної практики. В цілому ж як єврейські погроми, так і суперечності в українському таборі (між наддніпрянцями і галичанами, між політичними партіями і течіями) негативно відбилися на національно-визвольній справі, живили внутрішню нестабільність УНР, ослаблювали її у боротьбі з зовнішніми ворогами. Це розуміли політичні лідери і намагались подолати небажані тенденції, хоча змінити ситуацію було практично неможливо.
На той час почались операції білогвардійців з метою захоплення Лівобережжя, Харківщини. Однак, виснаживши денікінців, червоні в кінці червня – на поч. липня 1919р. змусили до відступу Українську армію. Невдачі переслідували і галицьку армію. В кінці червня 1919р. прийшло повідомлення, що для охорони мирного населення Східної Галичини від “звірств більшовицьких банд”. Найвища Рада Антанти і її союзники вирішили уповноважити керівників польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч.
Після того як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, вона перейшла річку Збруч. Так почалася боротьба проти більшовиків соборним фронтом. Досягти однорідності двох частин армії УНР було непросто. УГА формувалася під впливом традицій австрійської армії і її вирізняли організованість, нахил до муштри, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив у атаці, однак, без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну. Негативними рисами були – страх за свої фланги та тил, відсутність взаємної виручки. Оточені, вони досить легко і охоче йшли в полон. Це була селянська армія, не захоплена заразливим і розкладовим духом революції.
Що ж до армії УНР, то вона увібрала в себе традиції російської армії. Це, здебільшого селяни, слухняні, нерозбещені, розумні. Армія УНР була менш організованою й упорядкованою ніж Галицька. З боку чисто бойового, то наддніпрянці були сильніші за галичан.
Влітку у збройну боротьбу проти РКП(б) – КП(б)У втягнулись усі українські партії, крім боротьбистів і незалежників. Однак, однією з нездоланних перешкод стали суперечності в середині українського табору. Є.Петрушевич проголосив себе диктатором ЗОУНР. Директорія побачила в цьому державний переворот і не признала диктатури. Галицькі лідери вважали небезпечним боротися з денікінцями, які могли просто знищити українців в разі конфлікту. Тому перевага віддавалась пошуку шляхів порозуміння з Денікіним, за яким до того ж стояла Антанта. Соціалісти вважали, що порозуміння з Денікіним є гірше, ніж військова поразка. В.Винниченко приходить до висновків, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Розрахунок галичан полягав у тому, що вони ладні були дати сили для боротьби за УНР лише в тому разі, якщо це обіцяло відвоювання Східної Галичини у Польщі. Кам’янецький же уряд дедалі більше орієнтувався на партнера Антанти – Польщу. А, щоб одержати від поляків допомогу, С.Петлюра мав відмовитись від повернення до лона України Східної Галичини. В.Винниченко констатує, що обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката – польської шляхти, а другий в другому – Денікіна. Обидва продавали в неволю і визиск одну частину України за можливість гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.
Керівництво УНР погоджувалось на все більші поступки. Очевидним прорахунком стало призначення командуючим Київською групою військ генерала А.Кравса, вихідця з Галичини. В цьому полягала одна з причин того, що захоплений 30 серпня 1919р. українським військом галичан Київ відразу був майже без опору зданий денікінцям. 24 вересня 1919р. було офіційно оголошено війну Денікіну, який окуповував все більшу територію України і люто розправлявся з усім національно-самобутнім. Тим часом ситуація на фронті ставала дедалі загрозливішою. Всі історики єдині в тому, що спостерігалася тенденція до катастрофічного скорочення особового складу. А головні причини полягали у практично повній блокаді УНР, адміністративній безпорадності керівництва, господарчій руїні і хаосі, фінансовій скруті. Галицькі частини відступали перед денікінцями навіть тоді, коли останні явно поступались чисельно. Незважаючи на практично безвихідне становище, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради “з інформаційною метою і для підбадьорення”. Петлюра 2 грудня виїхав до міста Чорториї. 5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного Отамана знищенням УНР.
Ті ідеали, які від початку 1917р. надихали українство на кардинальні трансформації суспільства, майже остаточно вичерпали себе на літо 1919р. українські провідники змінили їх на зусилля, спрямовані на утримання здобутої влади і вийти за межі цього кроку їм не судилося. Не бажаючи примиритися з поразкою, борці за українську ідею 6 грудня 1919р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися у запілля ворога.
Під час Зимового походу армія двічі пройшла туди й назад через район між Бугом і Дніпром. З великою прикрістю сприймались повідомлення про сутність угод, підписаних українськими представниками у Варшаві. Договором визнавалась Директорія на чолі з Петлюрою. Не сама конкретна Україна, як народ, визнавалась незалежною, а лише право на незалежність. На користь Польщі відходила більша частина Волині.
Керівні кола Польщі вважали ситуацію сприятливою для розширення меж держави до кордонів 1772р., закріплення прав на Східну Галичину, Холмщину, Підлящщя, Західну Волинь. 7 травня поляки оволоділи Києвом, але подальше просування на лівому березі Дніпра було припинено. На кінець липня Червона армія відтіснила поляків практично до кордонів Галичини, а згодом вийшла під стіни Львова і Варшави. Проте на середину серпня Польська армія в результаті допомоги з боку Антанти, залучення російських антирадянських сил почала контрнаступ. Протягом другої половини серпня – початку жовтня 1920р. переважаючим польським силам вдалося відтіснити Червону армію вглиб України на 120-200км. Однак радянські війська чинили опір і знесилені поляки погодились на перемир’я між РСФРР і УСРР, з одного боку і Польщею – з іншого. В Ризі почались переговори, які завершились укладенням перемир’я з 18 жовтня 1920р.
З літа 1920р. уряд УНР мало не щотижня змінював місце свого перебування. Поступаючись Червоній армії, Українська армія в листопаді зазнала двох нищівних ударів і 21 листопада 1920р. рештки українського війська у районі Волочиська переправились через річку Збруч. Починаючи з кінця 1920р. розмови про революцію, як в документах того часу. В емігрантському середовищі більшість вважала, що центр УНР в своєму тодішньому складі збанкрутував і не міг представляти перед світом ідею української державності. Визначальним залишалось панування в Україні Радянської влади. Українська революція завершилась.
Ставлячи в центр уваги міркування безпосередніх учасників Української революції і, водночас учених і істориків слід виділити деякі основні уроки подій 1917-1920рр. Ці автори вважають, що одержане в спадщину неструктуроване українське суспільство було важко організувати на цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. Серйозні проблеми виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І.Мазепи, режим гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти курсу П.Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за часів Центральної Ради. Всі автори засуджують отаманщину, а С.Петлюра констатує той факт, що селянин, чинив опір усім владам, в тому числі і рідній, українській.
В.Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які еволюціонували в бік буржуазної державності – всупереч об’єктивним обставинам.
Серйозною вадою революції стали відсутність єдності, розбіжність і, навіть, суперництво всередині українського проводу. На результати боротьби за українську справу згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, військове втручання тощо. Україна була ще не готова до великих подій, вважає І.Мазепа.
Критично оцінюючи досвід 1917-1920рр., автори не були схильні перекреслювати значення Української революції. С.Петлюра заявляв, що єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.
Модуль ІІ. Лекція 3