Подальший розвиток Української держави на рубежі ХХІст
Друга половина 90-х років ознаменувалася зміцненням України як суверенної держави. Владні структури у своїй стратегії виходили з необхідності налагодження як внутрішньої, так і зовнішньої політики, що відповідала б інтересам суспільства, а громадсько-політичні суб’єкти держави все більше переймалися необхідністю займати своє конструктивне місце в процесі творення нової держави.
Найбільш послідовно і результативно реалізовувався зовнішньополітичний курс України, започаткований з проголошенням її незалежності. Було зроблено нові акценти в зовнішній політиці. Вона стала активнішою, динамічнішою. Зміцненню позицій України на міжнародній арені в цей період значною мірою сприяло підписання нею свого часу Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, послідовне і неухильне дотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань, зокрема у галузі ядерного роззброєння. У 1996р. наша держава завершила виведення зі своєї території ядерної зброї. Україна приєдналася до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань, просувала ініціативу щодо нерозміщення ядерної зброї в тих європейських країнах, де вона відсутня.
Стався прорив у відносинах України із західним світом. Встановлено активні зв’язки з найвпливовішими країнами світу, представниками “великої сімки”, які почали розглядати нашу державу як важливий чинник політичної стабільності на європейському континенті.
Основними засадами судочинства в Україні є: законність, рівність учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості тощо.
Особливе місце в системі державних органів займає Конституційний Суд України, який є незалежним від судів загальної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.
Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного суду не безпосередньо, а через Уповноваженого Верховної ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Отже підсумовуючи, можна зробити висновок, що на основі Конституції України 1996р. в нашій державі сформувались досить демократична і в певній мірі ефективна система органів державної влади та управління. Завдання полягає в тому, щоб і надалі удосконалювати діяльність цих структур, шукати найбільш оптимальні механізми управління.
ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ КУРСУ
Прослухавши курс “Історія державного управління в Україні” можна прийти до висновку, що український народ має тисячолітній досвід державотворення. На теренах України державність як така виникає ще на початку першого тисячоліття до н.е. (Кіммерія, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави Північного Причорномор’я). Це були архаїчні та античні держави, етнічна приналежність яких ще не зовсім з’ясована. Однак всі вони мали усталені зв’язки з населенням лісостепові смуги сучасної України.
Стосовно безпосередньо слов’янських об’єднань державного типу, то вони з’являються у першому тисячолітті нашої ери. Найвідомішим серед них є Антський союз племен.
Україна займає чітку і послідовну позицію, відстоюючи свої інтереси в Організації Об’єднаних Націй. Одним з підтверджень цього стала довіра главі нашої держави відкрити загальнополітичну дискусію на ювілейній сесії Генасамблеї ООН (з нагоди 50-річчя ООН) восени 1995р. Делегати 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН обрали головою сесії представника нашої країни, міністра закордонних справ України Г.Удовенка (вересень 1997р.). Честь, якої удостоївся український дипломат і дипломатія взагалі вперше за всю історія членства нашої країни в ООН, свідчить про зростання ролі та авторитету України на світовій арені, високу оцінку з боку міжнародного співробітництва її внеску в побудову мирного і справедливого світового порядку.
Україна виробила власну політику щодо НАТО. При цьому керівництво держави підтримувало контакти з керівництвом блоку, визначало мету і характер переговорного процесу, досить складного щодо підписання угоди про спеціальне партнерство.
Найважливішою подією цих взаємин стало підписання 9 липня 1997р. в Мадриді “Хартії про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору”.
Отже, співробітництво з НАТО перетворюється на один з суттєвих чинників досягнення стратегічної мети України – повномасштабного співробітництва з європейськими структурами.
Важливі події відбулися у регіональному співробітництві. Україна взяла участь у кількох центральноєвропейських форумах.
За участю глави української держави у зустрічі п’яти президентів країн Центрально-Східної Європи в Таллінні – Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України – 27 травня 1997р. започатковано нову форму регіонального співробітництва. Накреслено основи подальшої інтенсифікації економічного співробітництва Півночі і Півдня Європи, а також між регіональними організаціями. Глави європейських держав дійшли висновку, що ефективніше використання існуючої інфраструктури і вільний транзит дадуть змогу повніше реалізовувати можливості торгівлі та інвестицій.
З середини 90-х років посилюються контакти України з КНР, Індією, Республікою Корея. Було започатковано ряд взаємовигідних і перспективних проектів співробітництва.
Розвиваючи двостороннє співробітництво з країнами АТР, Україна водночас не виключала можливість майбутньої участі в багатосторонніх проектах у рамках АСЄАН та АТЄС. Форми такої участі визначатимуться залежно від конкретного проекту та механізму його реалізації.
Україна чіткіше визначила характер своїх інтересів у Латинській Америці. Головна увага приділяється відносинам з лідерами регіону – Бразилією, Аргентиною, Мексикою.
Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголосила, що оборона держави є справою всього народу, а виходячи з цього будівництво Збройних сил України має бути найважливішою державною справою. Військова політика з середини 90-х років, продовжуючи попередній курс, визначала основні напрямки, цілі з підготовки та застосування Збройних сил України для захисту суверенітету, територіальної цілісності України до початку ХХІ ст. Стратегія визначалась Державною програмою розбудови і розвитку Збройних сил України, підписано Президентом України на початку 1997р.
До 1997р. в Україні було практично завершено радикальне скорочення як Збройних сил загалом, так і їхнього офіцерського складу. В другій половині 90-х років розпочався ще відповідальніший період – структурне реформування армії, створення сучасних мобільних і добре оснащених, боєздатних Збройних сил оборонної спрямованості, які були б готові, серед іншого, до участі і міжнародних миротворчих операціях.
Відповідальну місію було покладено на український військовий контингент миротворців, які перебувають у різних куточках планети під прапором ООН.
Система державних керівних органів України від центральних до регіональних на рубежі двох століть функціонувала згідно конституційних норм. Окремі політичні протиріччя між ВР України і президентом, що виникали час від часу не спричиняли до серйозних внутрішньо політичних загальнодержавних проблем.
Більш продуктивно і функціонально стало діяти Верховна Рада. Для здійснення політичної структуризації Верховної Ради України було створено фракції. Потім йшла їх певна трансформація. Таке явище, на думку прихильників цього процесу, мали підвищити ефективність роботи вищого законодавчого органу України. Однак ці надії не завжди виправдовувались.
Традиційно проводились дні Уряду у Верховній Раді, проблеми слухання з різних сфер життя суспільства, наприклад освіти. президент України щороку виступав із зверненням до народу. Верховна Рада України активно співпрацювала з парламентами багатьох країн, про що свідчить обміни візитами делегацій, відстоювала інтереси держави в різних міжпарламентських європейських та світових структурах.
Досить своєрідно складалася діяльність вищого виконавчого органу – Кабінету Міністрів України. Утвердилася “традиція” частенько змінювати його. З середини 90-х років Уряд України очолювали В.Масол, Є.Марчук, П.Лазаренко, В.Пустовойтенко, пізніше В.Ющенко і В.Янукович. кожного разу приймались відповідні програми, що мали рухати реформи, відпрацьовувалися нові методи їх реалізації, бралися відповідні зобов’язання. Однак соціально-економічна ситуація змінювалася мало. Безумовно, кожен уряд досягав певних локальний успіхів, але загальна неефективність їхньої діяльності в суспільстві прораховувались наперед. Першою причиною була несамостійність Кабінету Міністрів при вирішенні не тільки стратегічних, а й тактичних питань; другою – недостатність високопрофесійних спеціалістів; третьою – заполітизованість і участь в міжвладному протистоянні. З метою підвищення дієздатності Кабінету Міністрів України періодично проводилася його структурна перебудова. Наприклад, в серпні 1996р. вона здійснювалась на основі Указу Президента України про деякі питання формування Кабінету Міністрів України в грудні цього ж року – згідно з указом “Про склад Кабінету Міністрів України”, в липні 1997р. – на основі низки указів про створення міністерств і держкомітетів. Одним з суттєвих позитивних моментів у діяльності всіх урядів під кінець їхньої діяльності була конструктивна співпраця з Верховною Радою України в питаннях, що вимагали взаємодії.
Початок тисячоліття ознаменувався поступовою стабілізацією економіки, певним зростанням темпів її розвитку, активізацією вирішення соціальних проблем, що можна записати в актив КМ України.
Відповідно до Конституції України главою держави, гарантом її суверенітету, територіальної цілісності тощо, є Президент України. Він виконує важливу роль у функціонуванні кожної з трьох гілок влади. Зокрема, у законодавчому процесі він неоднозначно виступав як суб’єкт законодавчої ініціативи, наприклад при підготовці Конституції України, у виконавчій – брав участь у визначенні її структури, мети діяльності, у судовій – здійснював призначення третини суддів Конституційного суду тощо.
Проголосивши відомий уже курс реформ, Президент України Л.Кучма намагався дотримуватися його, прийманні в стратегії. Найбільш вдалими кроками у політиці Президента України стали запровадження гривні, підписання договору з Росією, хартії співробітництва з НАТО тощо. Серйозними невдачами слід вважати продовження до кінця ХХ ст. економічної кризи в країні, слабку соціальну політику, надмірну поступливість у ряді проблем західним партнерам. Президент України приділяв значну увагу питанням консолідації українського суспільства, ліквідації міжусобних чвар, стабілізації духовного життя. Значних зусиль для організації конституційної діяльності Л.Кучми як глави держави докладала адміністрація президента. Нове положення про цей орган державної влади було затверджено Указом Президента України в лютому 1997р.
Президент України, законодавча, виконавча гілки влади докладали колективних зусиль для розвитку держави. Посиленням президентських позицій в Україні сталося після виборів 1999р., коли на другий термін обрали Л.Д.Кучму. намагання опозицій позбавити його цією посади залишилися марними, певної шкоди українській державі в її і іміджі було можна відзначити, що й боротьба за місця у ВР України 1998 та 2000рр. була політично гострою. Протистояння опозиції більшості не сприяло поліпшенню її роботи. Очолювані ВРУ спочатку О.Ткаченко, потім І.Плющ і В.Литвин.
Складовою державної влади в Україні на рубежі ХХ-ХХІ століть поступово ставала судова система. Основними її завданнями були здійснення правосуддя, захист свобод і прав громадян, розв’язання конфліктів та спорів, що виникають у суспільному та державному житті, встановлені та покаранні винних у порушенні законів та правопорядку. Судова влада в Україні діє самостійно, незалежно, судді наділені особливим правовим статусом. На вершині цієї піраміди – Конституційний суд України. Прийняття Верховною Радою України на основі Конституції України закон про цей орган визначив функції, повноваження і процедуру вирішення і реалізації ним своїх повноважень. Один з напрямків роботи Конституційного суду України – аналіз актів суб’єктів права і прийняття рішень їх відповідності чинній Конституції.
З середини 90-х років реально зростають вплив і роль регіональних управлінських структур, зокрема через можливість та необхідність вирішувати всі найголовніші місцеві проблеми. Крім закономірної координації своїх дій з центром для досягнення кращих результатів у економічній, комунальній, соціальній, культурологічній сферах вони періодично створювали різні міжрегіональні організації. Наприклад, у жовтні 1997р. було засновано Асоціацію обласних рад України, основною метою якої були взаємодія і співробітництво в інтересах територій. Діяли Рада регіонів при Президенті України, Асоціація історичних міст України та інші об’єднання. Водночас нерідко виникали суперечки, а то й протистояння між представницькою та виконавчою інституціями регіонів.
Громадсько-політичне життя України 90-х років набувало певних логічних форм. На кінець 2002р. в Україні нараховувалося понад 100 партій та сотні громадських організацій. В політичному середовищі України практично існували три загальні ідеологічні течії – комуністична, націоналістична, демократична, які й сповідували тією чи іншою мірою наявні партії.
Згідно з соціологічними дослідженнями, близько 40% громадян України пов’язували своє майбутнє з тими чи іншими партіями і понад 60% - ні. В цьому і полягає логіка еволюції політичного життя в Україні.
Модуль ІІ. Лекція 5