Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти
Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслилася на третьому етапі формування історико-етнографічних районів (ХІУ-ХУІІІ ст.) у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами. Протягом названого періоду ті чи інші українські землі, на той чи інший час опинилися у складі Угорщини, Великого князівства литовського, Польщі (Речі Посполитої), Молдавії, Туреччини, Австро-Угорщини, Румунії, Росії.
Посилення етнічно-регіонального розмежування в умовах колонізації українських земель – процес закономірний. Адже тривала колонізація окремих українських земель, територіально роз’єднуючи український народ, стримувала його соціально-економічну та етнокультурну консолідацію, поглиблюючи у той же час його локалізацію – культурну, господарську, релігійну тощо. Тобто, колонізація сама по собі, стримуючи процес етнокультурної консолідації українців, водночас формувала регіональність культури і соціально-економічного укладу, враховуючи, що кожна держава, яка захопила ті чи інші українські землі, відрізнялася одна від одної своїм суспільним і політичним устроєм, соціально-економічним розвитком, культурними традиціями, правовими нормами тощо.
Простежується певна закономірність формування історико-етнографічних регіонів під дією зазначених чинників: чим тривалішими вони були, чим дієвішими виявлялися етноізоляційні бар’єри (як природні, так і штучно створювані), тим різноманітнішою ставала етнічна палітра населення того чи іншого регіону. Їх етнічність урізноманітнювалася також внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів. В залежності від приналежності того чи іншого регіону до певної держави переважав і відповідний склад мігрантів – угорці, румуни, поляки, росіяни і скрізь – євреї. І чим більше несхожою була культура (в широкому розумінні), привнесена на український грунт, тим більш помітною була етнічно-регіональна диференціація, тим більше етнічність регіону вирізнялася із загальноукраїнської етнічності.
На цьому етапі історико-етнографічні регіони територіально не завжди співпадали з колишніми землями чи князівствами. Виключення становлять хіба-що Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Буковина. Межі інших етнорегіонів, як правило, розширювалися, особливо якщо мати на увазі території, які пізніше стали об’єктом експансіоністських устремлінь Польщі і Росії.
Етнографічна регіоналізація спричинялася також природною взаємодією українців із сусідніми народами. Тож закономірно, що етнічно-культурна самобутність більш виразно проявлялася у регіонах, суміжних з іншими державами (буковинці, закарпатці – з Румунією і Угорщиною; галичани, волиняни – з Польщею; сіверяни, слобожани – з Росією).
Як уже зазначалося, першим етнорегіоном, що зазнав довготривалого, майже тисячолітнього іноземного поневолення, було Закарпаття. Його захоплення Угорщина розпочала ще в ХІ ст., остаточно завершила в ХІІІ ст. Упродовж ХІІІ-ХV ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, що накладало свій специфічний відбиток на формування етнокультурного обліку населення цього регіону.
У першій половині ХVІ ст. Закарпаття разом з частиною Угорщини опинилося під владою австрійської імперії Габсбургів, де й перебувало до закінчення Першої світової війни.
Тривала відірваність Закарпаття від Великої України уже в новітні часи породила проблему так званого політичного русинства. Наприкінці 1980 – на початку 90-х років певними силами як в Україні, так і за її межами, робилися спроби реанімувати у Закарпатті і Пряшівщині (Словаччина) етнонім «русини», надаючи цьому певного політичного підтексту. Використовуючи етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім «русини» у політичних цілях, певні сили розпалювали сепаратистські настрої, проголошували національно-культурну окремішність русинів від українського народу, закликали до створення власного державного утворення або ж до виходу із України Закарпаття і входження його до інших держав – Словаччини чи Угорщини.
Етнографічний облік буковинців обумовлювали також різноманітні чинники, в залежності від того, у складі якої держави і як довго знаходилася Буковина. Після перебування майже протягом двох століть у складі Київської Русі, у ХІІ- першій половині ХІV ст. Буковина була складовою частиною Галицько-Волинського князівства (держави). З середини ХІV ст. буковинські землі нетривалий час знаходилися під владою Угорщини, після чого увійшли до складу князівства Молдови, в якому перебували до 1774 р. Молдова, в свою чергу, перебувала під зверхністю Польщі, а з початку ХVІ ст. потрапила у васальну залежність від Османської імперії, перетворившись згодом на її звичайну провінцію. Саме тоді й розпочалася активна румунізація буковинського населення. Не припинилася вона й після того, як з 1774 р. Буковина була приєднана до Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської ) імперії, де перебувала до 1918 р. Саме молдавсько-румунський чинник і справив суттєвий вплив на формування етнокультурних рис буковинців.
Наддніпрянщина, як історико-етнографічний регіон, тривалий час мала більш сприятливі умови для збереження своєї ідентичності, свого національно-етнічного «Я». Як уже зазначалося, саме в цьому плані Золота Орда проявляла певну толерантність. Литовська експансія на руські землі (ХІV-ХV ст.) також не стала руйнівною для етнокультурної самобутності українців. Для українців, які опинилися під владою Литви, литовська експансія не означала їх «олитовчення». В даному випадку маємо класичний приклад пріоритету культури над силою. Тобто, народ, який здійснив завоювання, не став порушувати місцевого укладу життя, культури завойованого народу. Навпаки, свою культуру він у значній мірі «розчинив» в підкореному культурному просторі.
Зовсім інший характер мала польська експансія на українські землі – спочатку (з середини ХІV ст.) на галицькі і частково волинські землі, а після Люблінської унії (1569 р.) фактично на всю українську територію. Йдеться, передусім, про намагання окатоличити і ополячити українське населення, нівелювати його етнічно-культурну самобутність, тобто повністю асимілювати його в польське суспільство.
Саме в контексті такої політики перед більшістю українців чи не вперше постала дилема історичного вибору: прийняти римо-католицьку віру, асимілюватися з поляками, влившись в загальне річище економічного, політичного і культурного життя фактично за тогочасними європейськими стандартами; чи, відкинувши цей шлях, зберегти свою ідентичність, свою культуру, релігію. В масі своїй українці вибрали друге. Щоправда, на західноукраїнських землях польські впливи залишалися суттєвими, що й відрізняло цей етнокультурній регіон від інших українських історико-етнографічних регіонів. Ще виразнішою ця відмінність стала після утвердження на західноукраїнських землях церковної унії (греко-католицизму).
До відносно нових історико-етнографічних регіонів України відноситься Слобожанщина (Слобідська Україна). На відміну від раніше названих регіонів, які формувалися і розвивалися під впливами культур західних і південно-західних сусідів, на етнографічне тло Слобожанщини суттєвий вплив мала сусідня Московія. Причини прості і зрозумілі. Перші поселенці з України, що знаходилася під владою Польщі, з’явилися на вільних («слободних») землях, що хоча і не контролювалися Москвою, але були у сфері її інтересів. Йдеться про південно-східне порубіжжя («Дике поле») між Московською державою і Кримським ханством. Інтенсивне заселення українцями цих земель припадає на кінець ХVІ - ХVІІ ст. Це були втікачі від польського гніту, а також від спустошень, яких зазнали українські землі в часи Руїни. Московська влада охоче їх приймала не тільки як “братів по крові і вірі”, а й як спільників у боротьбі проти кримських татар.
Населення Слобожанщини складалося з переселенців, що приходили з різних етнорегіонів України, переважно Правобережної. Тут вони змішувалися з місцевим населенням, формуючи таким чином самобутню культуру, побутову обрядність тощо. Визначальним при цьому був вплив українського козацтва, яке невдовзі перетворилося на провідний суспільний стан цього краю. Українська мова, яка тут сформувалася, також була своєрідною. Вона була, як зазначав відомий дослідник Слобожанщини Д.Багалій, “не задніпрянська, не галицька чи чернігівська, а власна, місцева, наближена до полтавської і київської”.
Своєрідно формувався Південний регіон України – як в соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХVІІІ ст. Просування східних слов’ян до родючих чорноземів Півдня та Чорного моря було постійним чинником української історії. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства співпали з інтересами російського експансіонізму.
З самого початку масового заселення цього регіону він формувався як поліетнічний. Крім українців і росіян, які становили основну частину переселенців на новозавойовані землі, для їх освоєння Російська імперія широко залучала іноземних колоністів. Це були мігранти – вихідці з територій Османської імперії, переважно з балканського регіону – серби, болгари, греки та інші. Немало було вихідців і із Західної Європи та з території Речі Посполитої. Навіть євреї, які постійно зазнавали утисків з боку царської влади, одержували в Новоросії (так став називатися цей край після утвердження там Росії) статус іноземних колоністів. Залишилася на території Новоросії та Таврії і певна частина корінного населення – кримських татар, ногайців, вірмен та інших, хоча більша частина їх емігрувала чи була примусово виселена на Північний Кавказ. Отже, Південь України сформувався як найбільш етнічно строкатий регіон, таким він залишається і на сьогоднішній день.
Завершуючи розгляд проблеми, винесеної в назву лекції, акцентуємо увагу на деяких загальних зауваженнях:
– етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнята вся історія українців, сягаючи самих її витоків;
– усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України;
– історико-етнографічні особливості окремих регіонів неправомірно трактувати перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілісності, штучно розривати український народ на основі гіпертрофії регіональних етнографічних рис тієї чи іншої етнічної групи українського етносу;
– етнокультурна регіоналізація не стала перешкодою на магістральному шляху українського етногенезу, консолідації українства в етнічну націю, яка на даному етапі все більше набирає рис державно-політичної нації.