Компетентнісний підхід у сучасній освіті. Реалізація компетентнісного підходу на уроках іноземної мови
Розбудова системи національної освіти в напрямку входження до європейського і світового освітнього просторів передбачає узгодження всіх ключових параметрів з міжнародними стандартами. Акцент національної освітньої політики на результативності української освіти сприятиме підвищенню рівня її якості підготовки молоді до життя в сучасному суспільстві.
Нормативна база школи нової структури представлена у “Концепції розвитку 12-річної школи”. В цьому документі запроваджені поняття “життєва та соціальна компетентність”, виділені пріоритети у формування змісту – “забезпечення життєвої, соціальної, комунікативної та комп’ютерної компетентностей”.
На думку українських дослідників (О.Я. Савченко, Н.М. Бібік, О.І. Пометун) компетентність – це здатність (уміння) діяти на основі здобутих знань. Компетнтнісний підхід – це спрямованість освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових) понять і предметних компетентностей особистості. результатом такого процесу буде формування загальної компетентності людини. Комптентнісний підхід пов’язаний з особистісно орієнтованим підходом до навчання, оскільки стосується особистості учня і може бути реалізованим в процесі виконання учнями певного комплексу дій.
Систему компетентностей в освіті складають такі: - умінні учитись; - громадянська; - загальнокультурна; - компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій; - соціальна; - підприємницька; -здоров’язберигаюча.
Компетентнісний підхід в освіті зазначений в Державних стандартах освіти, а їх реалізація представлена в “Критеріях навчальних досягнень” з низки предметів навчального плану загальноосвітніх шкіл.
Навчальні програми конкретизують обсяг і глибину системи освітніх компетенцій учнів. В тексті програми чітко дотримана поступовість формування предметних, загально предметних, метапредметних компетентностей учнів.
Проаналізувавши завдання освітньої галузі “Мова і література” з погляду компетентнісного підходу, ми виявили, що змістовий компонент з іноземної мови забезпечує мовну компетентність школярів як одного з засобів формування мовленнєвого розвитку, а провідною є комунікативна лінія, яка передбачає формування вмінь у всіх видах мовленнєвої діяльності – читання, аудіювання, говоріння, письма.
Формування в учнів ключових компетентностей розглядається як інноваційна педагогічна діяльність, у якій традиційні форми й методи навчання мають поступитись освітнім технологіям загалом і технологіям навчання зокрема.
Реалізація компетентнісного підходу на уроках іноземної мови.
Останні роки ХХ та початок ХХІ століть ознаменувалися значними змінами у соціально-економічному розвитку України, у тому числі в її освітній сфері. Значно активізувалися міжнародні зв’язки нашої держави, посилився її авторитет у світовому і європейському просторі. Все це стало передумовою для вагомих трансформаційних процесів, які відбуваються у вітчизняній освітній галузі. Особливе місце серед них належить змінам у сфері навчання іноземних мов, зокрема оновленню та переосмисленню цілей навчання.
Нова програма для загальноосвітніх навчальних закладів не містить традиційного формулювання цілей навчання іноземних мов, проте побудована на основних компонентах міжкультурної іншомовної комунікативної компетенції – лінгвосоціокультурній, дискурсивній, стратегічній та лінгвістичній. Попри досить активне дослідження сутності понять "компетентність", "компетенція" (П. Бех, О. Бігич, Т. Вольфовська, Б. Гершунський, Е. Зеєр, О. Пометун, В. Сафонова, О. Сібіль, О. Соловова) менше уваги приділяється розумінню й усвідомленню цілей навчання іноземних мов у світлі сучасного компетентнісного підходу.
Необхідно зазначити, що сьогодні у світовій освітній практиці провідними є діяльнісний, особистісно орієнтований і компетентнісний підходи. У сучасних навчальних програмах, зокрема в новій програмі з іноземних мов для загальноосвітніх навчальних закладів (2001р.), реалізується компетентнісний підхід, у той час як у прийнятому варіанті загальноосвітнього стандарту компетентнісний підхід у цілісному вигляді не реалізовано. Беручи до уваги вищесказане, зауважимо, що термін "компетентнісний підхід" є на сьогодні певною мірою новим і невизначеним.
У чинній програмі для загальноосвітніх навчальних закладів з орієнтацією на рекомендації Ради Європи з мовної освіти цілі навчання іноземних мов визначено в термінах іншомовної комунікативної компетенції. За цією програмою, оволодіння учнями міжкультурним іншомовним спілкуванням передбачає формування у них певного рівня комунікативної компетенції, яка включає мовленнєву та мовну, соціокультурну та соціолінгвістичну, дискурсивну і стратегічну компетенції. Мовленнєва компетенція визначається як сукупність таких мовленнєвих умінь учнів: здійснювати усне спілкування в типових ситуаціях навчально-трудової, побутової та культурної сфер спілкування; розуміти на слух основний зміст автентичних текстів; читати і розуміти автентичні тексти різних жанрів та видів з різним ступенем розуміння їх змісту (читання з розумінням основного змісту, читання з повним розумінням змісту); зафіксувати та передати письмово необхідну інформацію.
У проекті державного освітнього стандарту виділяються чотири типи цілей навчання іноземних мов: практичні, виховні, розвиваючі й освітні. Визначення мовленнєвої компетенції в новій шкільній програмі відповідає визначенню практичної мети у проекті державного освітнього стандарту. Дане порівняння дозволяє уточнити практичну мету навчання іноземних мов як формування в учнів мовленнєвої компетенції у чотирьох видах мовленнєвої діяльності (аудіюванні, говорінні, читанні і письмі) та мовних компетенцій (фонетичної, лексичної, граматичної, графічної).
Виховною метою є виховання культури спілкування, прийнятої в сучасному цивілізованому світі; ціннісних орієнтацій, почуттів та емоцій; розуміння важливості оволодіння іноземною мовою і потреби користування нею як засобом спілкування; таких рис характеру, як доброзичливість, колективізм, активність, працьовитість. Освітня мета передбачає усвідомлення учнями суті мовних явищ, іншої системи понять, через яку може сприйматися дійсність; порівняння явищ іноземної мови, що вивчається, з рідною мовою; розширення загальної ерудиції.
Питання 38
Індивідуально-диференційований підхід у навчанні як засіб реалізації гуманізації освіти.
Індивідуальність учня визначається і характеризується психологічною структурою його особистості, природними задатками, умовами життя і виховання дитини: індивідуальні властивості нервової системи, темперамент, інтереси, здібності, особливості мислення, уяви, пам’яті, емоцій, вольових дій, активність, темп роботи, швидкість засвоєння навичок тощо.
Індивідуальні відмінності – психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої. Вивчати своїх учнів означає знайти ключ до розуміння їх. Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні – це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індивідуальних їх особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних можливостей, активності, схильностей і обдаровань кожного учня.
Врахування індивідуальних особливостей учнів здійснюється шляхом диференціації навчального процесу. Диференціація – процес та результат створення відмінностей між частинами освітньої системи.
Відповідно до навчальних можливостей, учнів умовно поділяють на такі групи:
1) учні з дуже високими навчальними можливостями. Вони здатні швидко засвоювати матеріал, вільно вирішувати завдання, з інтересом і самостійно працювати. Потребують завдань підвищеної трудності.
2) учні з високим рівнем навчальних можливостей. Мають міцні знання, володіють навичками самостійної роботи, але не завжди старанно закріплюють вивчене, бо їх не властива висока працездатність. Потрібна корекція їх роботи, періодичний контроль за їх навчальною діяльністю.
3) учні із середніми навчальними можливостями. Вони можуть непогано вчитися, але їм заважає низька навчальна працездатність.
4) учні з низькими навчальними можливостями. Мають слабку здатність до навчання і низьку навчальну працездатність, вимагають спеціального підходу педагога.
На початку ХХІ століття диференціація та індивідуалізація навчання і виховання учнів стала основоположним принципом роботи середніх загальноосвітніх навчальних закладів України. Створюється педагогічна система на засадах врахування освітніх потреб, можливостей і пізнавальних інтересів школярів, яка забезпечує як роботу з обдарованими дітьми, так і попередження неуспішності й відставання учнів.
Питання 39