Особливість інноваційної політики України
Особливість інноваційної політики України визначається тим, що українська економіка розвивалась як підсистема єдиного народногосподарського комплексу СРСР, виробляла лише 20 % кінцевого продукту та була зорієнтована на обслуговування промислового виробництва інших союзних республік. З моменту проголошення акта про політичну незалежність перед Українською державою постало актуальне завдання створити власну економічну систему, що має функціонувати на ринкових засадах. Важливою особливістю трансформаційного процесу перехідного періоду в Україні є його інверсійний характер (тобто формування ринкового господарства в умовах уже існуючого індустріального суспільства). Функціональна заміна централізовано керованих планових зв'язків на ринкові в системі державного управління економікою обов'язково супроводжується глобальними структурними перетвореннями на всіх рівнях суспільного життя. Особливе місце в цьому процесі належить реструктуризації економіки, її складовими, на думку провідних українських економістів, слід уважати:
- структурні зрушення (тобто виведення основних фондів з виробництва без заміни та відшкодування тощо);
- створення нових виробничих структур на базі принципово нових технологій;
- структурне трансформування, що поєднує перші два напрями та передбачає оптимізацію заміни старих фондів і економічних форм існування підприємницької діяльності на нові.
Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціальне орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.
Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цим законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми та методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємопов'язані й тісно взаємодіють.
Відповідно до положень «Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України» (схваленою постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 p. № 916-XIV) в умовах жорсткого дефіциту коштів в основу формування і реалізації державних пріоритетів у сфері науки та технологій покладено принципи відповідності основних напрямів науково-технологічного розвитку головним проблемам та перспективам розвитку суспільства.
Отже, головними пріоритетами державної політики України визначені:
- у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності;
- у сфері технологічного розвитку: дослідження та створення умов для високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення медичних закладів медичною технікою, а населення — лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій; сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;
- у сфері виробництва: формування наукомістких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення конкурентоспроможних переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей економіки держави; упровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів. Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів мають бути загальнодержавні та галузеві наукові й науково-технологічні програми.
Пріоритетними напрямами прогресивних структурних зрушень та інноваційного оновлення виробництва в Україні традиційно вважаються літакобудування, ракетно-космічна галузь, суднобудування, машинобудування (приладобудування, виробництво енергетичного устаткування та важке машинобудування). У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низку національних комплексних програм. Відповідно до Закону України «Про національну програму інформатизації» Верховна Рада України затвердила Завдання цієї Програми на 1999— 2001 pp. (постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 914-XIV). Крім того, особливої підтримки потребують ядерна енергетика, космічна діяльність тощо.
Прикладом державного захисту цих сфер виробництва стало прийняття Закону України «Про державну підтримку космічної діяльності» (від 16 березня 2000р. № 1559-111); постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо забезпечення функціонування, збереження та подальшого розвитку унікальних об'єктів космічної діяльності» (від 26 лютого 2000 р. № 404); Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» (від 11 січня 2000р. № 1370-XIV). Здійснюється Національна програма підтримки літакобудування, створення промислових зразків та серійне виробництво літаків АН-70, АН-70Т, АН-140, ТУ-334. Ця інноваційно зорієнтована галузь виробництва принесла Україні визнання на міжнародних ринках. Однак окремі успіхи не вирішують усіх проблем, які гальмують інноваційний розвиток держави.
Наступне погіршення економічної ситуації в країні не дало можливості забезпечити відповідне фінансування наукових досліджень і реалізацію цих пріоритетних напрямів.
Для України поки що характерні відсутність радикальних (базових) інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни, низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення на рівні винаходу були використані у процесі створення лише 9 % загальної кількості зразків нової техніки.
До основних причин, які перешкоджають розвитку інноваційних процесів у державі, належать такі:
- відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства, яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяльності;
- розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для інноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обсягом;
- великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутність механізмів щодо покриття та страхування цих ризиків;
- низький рівень підготовленості керівників та персоналу на мікро- і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіх стадіях його життєвого циклу;
- недостатність інформації про новітні технології, пропозиції їх трансферту та кон'юнктуру інноваційного ринку.
- поєднання прямого стимулювання прискореного відновлення виробництва і цільового фінансування за рахунок федерального уряду та земельних бюджетів найважливіших науково-технічних проектів загальнодержавного значення;
- забезпечення координації та взаємодії державних університетів і науково-дослідних центрів із приватними промисловими фірмами;
- сприяння процесам прискореного впровадження у виробництво нововведень.
Фінансування науково-дослідних установ здійснюється на підставі державного фінансового плану і проекту бюджету. Одержувач фінансових коштів зобов'язаний звітуватися про їх використання, асигнування виділяються без прив'язки до конкретних проектів НДДКР. Одержувачем коштів є вищі навчальні заклади, науково-дослідні центри і товариства, лабораторії, бібліотеки, установи інфраструктури та ін.
Найважливішу роль у державній науково-технічній політиці відіграють великі науково-дослідні центри. Ці установи — самоврядні безприбуткові організації, цілком чи частково фінансуються державою і нею контролюються, їхня діяльність орієнтована переважно на здійснення НДДКР відповідно до державних цільових програм і контролюється відповідними державними структурами.
В Україні Постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1992р. № 2705-ХІІ «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» були визначені сім пріоритетних науково-технічних напрямів, але дальше погіршення економічної ситуації в країні унеможливило реалізацію цих намірів.
Протягом 1994—1998 pp. головними напрямами розвитку науки і техніки вважались галузеві пріоритети, що забезпечували швидку окупність витрат і наповнення внутрішнього ринку. Це: авіаційна промисловість, суднобудування, аерокосмічна техніка і технології, енергозберігаючі технології, електроніка, оборонні галузі, автомобілебудування. У 1998—1999рр. до пріоритетних були віднесені ще такі галузі: продовольчий комплекс, сільське господарство, переробна та харчова промисловість, легка, деревообробна промисловість і житлове будівництво.
Сьогодні державна інноваційна політика, як це визначено новим Законом України «Про інноваційну діяльність», має формуватись з урахуванням світових тенденцій науково-технічного розвитку й аналізу існуючих проблем інноваційної діяльності в державі. Виходячи з цього головною метою інноваційної політики визначено створення комплексу системних заходів щодо забезпечення соціально-економічних, організаційних, законодавчо-правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використання науково-технічного потенціалу; забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих енерго- і ресурсозберігаючих технологій; виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.
До основних напрямів інноваційної політики держави належать такі:
- орієнтація на інноваційний тип розвитку економіки;
- визначення науково обґрунтованих пріоритетів інноваційного розвитку;
- забезпечення інтеграції науково-технічної сфери, освіти, виробництва, фінансово-кредитної системи у розвитку інноваційних процесів;
- здійснення заходів щодо прискорення адаптації виробництва до вимог конкурентного середовища;
- сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;
- створення сприятливої кредитної, податкової, амортизаційної й митної політики для сфери інноваційної діяльності;
- забезпечення прискорення розвитку наукомістких галузей і виробництв, які є «точками зростання» п'ятого технологічного укладу XXI ст.;
- сприяння розвитку венчурного підприємництва як сектору з підвищеною здатністю до розробки і впровадження інновацій;
- розширення участі у міжнародних інноваційних програмах і проектах;
- сприяння формуванню інноваційної культури для активізації людського чинника в інноваційній сфері;
- створення мережі технопарків, технополісів, інкубаторів;
- захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності.
Питання для самоконтролю.
1. Які існують інструменти державної підтримки інноваційної діяльності?
2. Дайте визначення державної інноваційної політики.
3. З чим пов’язана державно інноваційна політика «технологічного поштовху»?
4. Що може бути об’єктом винаходи?
5. Які існують в Україні правові аспекти охорони інтелектуальної власності?
6. Назвіть 4 варіанти державної інноваційної політики та наведіть приклади країн, що їх використовували.
7. Коротко визначить сфери застосування державного впливу на інноваційний процес.
8. Які законодавчі акти регулюють інноваційну діяльність?