Соціальна сфера суспільства
Поняття соціальна сфера. Філософи, соціологи, і антропологи не дають однозначних відповідей на питання: що таке соціальна сфера як явище буття? Одним із загальновизнаних критерій соціального є мислення, розум.
Соціальна сфера суспільства – явище складна змістовно і структурно. Поняття суспільство синонім поняття соціум, а соціальне – синонім суспільного. Поняття соціальне вживається в двох змістах – широкому і вузькому. У широкому розумінні соціальна сфера визначає вище форму розвитку матерії стосовно біологічної, фізичної форм, що тотожна поняттю соціум. Поняття соціальна сфера вживається в значенні підсистеми суспільної глобальної системи, тобто соціуму. У вузькому розумінні соціальна сфера знаходиться в координації і взаємозв’язку з іншими сферами суспільства – економічною, політичною і духовною.
Соціальна сфера суспільства розглядається як предмет соціологічного знання, а тому її основі поняття пов’язані з виділенням структурно-соціальних елементів. Звідси однозначне розуміння соціальної сфери: відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, що охоплює відносини між соціальними спільностями, які займають рідне становище в суспільстві. Основні структурні компоненти соціальної сфери: соціальна структура, соціальні відносини і закріпляючі їх матеріальні утворення.
Поняття сфера широко використовується для характеристики різних сторін суспільного життя. У понятті сфера фіксується ідентичність, однаковість структурних елементів суспільства.
Соціальна сфера розглядається як сукупність великих соціальних груп: класів, націй, народів. Якісна особливість соціальної сфери суспільства полягає в тому, що саме в ній складається об’єктивне буття індивіда, що об’єктивно втілюється в ньому вся сукупність комунікативних відносин. Соціальна сфера – сукупність комунікативних зв’язків. Соціальність, що розуміється як потенційне поле реалізація родової суті людина, одночасно – індивід самореалізації людського індивіда.
Соціальне, присутнє в кожного індивіда – це не вся емпірично наявна соціальність, а лише та, в якій індивід реалізує своє право вибору, виявляє активно-діяльну суть. У конкретного індивіда соціальність виступає комунікабельністю з іншими індивідами.
Соціальні особистості якості виявляються не просто результатом впливу суспільства на окремого члена, а соціально сформованою якістю суб’єктивності, особи. Залучення індивіда в сферу соціального, комунікація із соціальним, здійснюється через окремі структурні об’єднання - професійні, конфесійні, планові, політичні та ін.
Соціальна сфера становить буття соціальної свідомості, колективних уявлень, у яких концентровано одержує втілення розумове життя соціуму, незрівнянно більш багате, аніж інтелектуальне життя індивіда. Діагноз на наявність соціального в індивіді включає визначення його переконань, дотримання звичаїв, що становить модель наявного соціального, відтворюючу справлення соціальну діяльність. Соціальне ж являється силою примусу на індивіда якої не залежить від волі і свідомості людини. Соціальне не здатне забезпечити соціальну стабільність.
Протиставлення людського в людині приводить до розуміння людини як біологічна істота. У межах такого розуміння у форму є думка, що людина народжується як біологічна істота і тільки залучення її до цінностей культури за допомогою ігрової, навчальної, трудової та іншої діяльності – соціалізація- перетворює її в людину. Соціалізація розуміється і як результативний процес цілеспрямованого виховання, як олюднення дитина. Початкова соціальність дитини полягає в тому, що її батьки забезпечують її взаємодію із зовнішнім світом, індивідуальний, віковий розвиток як людської істоти.
Соціальність фіксує постійні взаємозв’язки між людьми (виробничі, духовні,вікові, групові, та ін.) в усіх видах людської життєдіяльності.
Духовна сфера суспільства
У філософії фундаментальне значення має духовне і духовність. Духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу. Поняття духовне, духовність є похідними від слова «дух» означає рухливе повітря, повівання, дихання, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок.
Духовність пов’язана з усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому виступає основним принципом само побудови особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішнього світу.
Певний зміст мають поняття дух, духовне у мові. Поняття дух, духовне означають загальний внутрішній зміст, основний фактор чогось. Стосовно людини виділяються такі значення слова дух, свідомість, мислення, психічні здібності, поведінка, дії і внутрішня моральна сила. Духовність відноситься до сфери свідомості, звернення до свідомості дозволяє зрозуміти обмеженість саморозкриття людини в окремому акті діяльності, та осмислити духовність.
Духовність не можлива без розуму та волі, а також совісті.
У духовному житті завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементи без свідомого,емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, вміння, навички.
Духовне та душевне життя людини генетично взаємозв’язані. У культурі за поняття “ душевне ” закріпився зміст щирої приязні. Душевність розкривається як любов до себе (полюби ближнього як самого себе) , як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосердя. Душевність взаємодії зі світом соціально – моральних почуттів людини, за змістом не тотожна духовності, але й не відривна від неї.
Духовність і душевність нерозривно взаємопов’язані. Духовність відкриває людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а дешевність – цінності переживання, обрії світу та почуття. Духовність перетворює людське життя в об’ємне та повнокровне, творче, вільне, відповідальне. Духовність ґрунтується на вірі, надії і любові. Віра пробуджує любов та дух, усі творчі сили людини. Вона є головним і провідним тяжінням людини, яке визначає її життя, її уявлення, її прагнення та вчинки. Людина вірить, сподівається і любить настільки, наскільки духовно. Любов – це здатність відчути іншого (людину, світ, досконалість) і самого себе як щось справжнє і унікально неповторне. Любов співвідносна з вірою, а віра з любов’ю.
Антипод духовності – це бездуховність. Під бездуховністю розуміють спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуального – особистістю, тобто творчо, вільно та відповідально ставитись до світу, до себе, до іншого, ворожість та недовірливість до них виступає не ціннісним, а утилітарним вимірюванням буття. Крім бездуховності існує позірна духовність, яка виникає там, де людина сполучена не справжнім буттям, аз його обмеженими, позірними формами. Позірність пов’язана з розчепленням ціннісного світу людини (ефект розтроювання людини) ; з домінуванням тут окремої групи цінностей як абсолютної, але в дійсності не є такою; з невмінням співвідносити загальнолюдські цінності з реальними життєвими ситуаціями (духовна глухість) ; з нездатністю втілювати цінності в життя (духовна неспроможність) .
Життя людини протікає на різних рівнях – індивідуальному та суспільному. Тому і духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства.
Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодіння духовними надбаннями життя суспільного, коли людина потрапляє в поле тяжіння визначених їхніх цінностей, що функціонують в суспільстві.
Процес формування індивідуальної духовності - це частина духовного життя особистості.
Індивідуальне життя людини має два види : особисте в приватне.
Особисте життя людини є її внутрішнє духовно – духовне життя, творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань і принципів, пристрастей та устремлінь. В процесі особистого духовного життя визначається індивідуальний ціннісно – нормативний світ людини, розробляється програма власної діяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні характеристики – почуття, емоція, воля, уява, мислення – набувають ціннісної спрямованості і визначеності.
Поняття приватного життя використається для відбиття права людини на автономію і свободу в індивідуальному (у тому числі й духовному) житті, права на захист від вторгнення в життя інших людей, будь – яких суспільних організацій чи державних інститутів. До сфери приватного життя належить приватна справа і майнові відносини людини, те, чим безпосередньо володіє людина і розпоряджається як своєю власністю і родинне життя, ставлення друзів та родичів, захоплення, духовне – психологічне життя. Приватне життя не формується автоматично. У людини має бути потреба і здібність о самостійного духовного буття, мужність узята відповідальність за духовне життя, за себе. Якщо приватне життя людини втрачає справжні духовні виміри, то її автономія і свобода будуть лише ілюзією. Людина і в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами та стандартами, які визначені іншим, буде будувати свої між особисті стосунки. Організуючи власний побут і дозвілля, людина буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань престижності і моди.
22. Що розуміється під предметом філософії управління
Предметом дисципліни "Філософія управління" є: процеси управління інноваціями в кадровій роботі; управління компетенцією; управління конфліктами; управління персоналом організації; управління поведінкою; управління професійною орієнтацією; управління процесом вивільнення персоналу; управління за допомогою постановки цілей; управління соціально-професійним просуванням; управління соціальною сферою; управління соціально-трудовими відносинами; управління стресами; управління трудовою адаптацією персоналу; управління трудовими ресурсами. Керівники і робітники підрозділів системи управління персоналом організації вирішують питання оцінки результативності праці керівників і спеціалістів управління, оцінки діяльності підрозділів системи управління організацією, оцінки економічної і соціальної ефективності удосконалення управління персоналом. В контексті концепції управління персоналом "організація" розглядається як цілісний організм (єдність матеріального і соціального), так як реальність вимагає принципово нового філософського підходу до осмислення ситуацій, що складаються.
23. Розкрийте управлінські відносини
ПОНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ ВІДНОСИН
Реалізуючи цілі і завдання соціального управління, здійснюючи вироблення і реалізацію управлінського впливу, люди вступають у певні відносини, які називаються управлінськими. Про розуміння управлінських відносин можна говорити двояко. По-перше, в широкому сенсі, за фактом включеності людей у систему соціального управління. Тобто безвідносно до того, яким боком цих відносин вони виступають - активної або пасивної, суб'єктом чи об'єктом. У такому розумінні носіями управлінських відносин є всі соціальні спільності і індивіди, а область існування цих відносин збігається з масштабами здійснення соціальних управлінських впливів у суспільстві. Отже, в широкому сенсі управлінські відносини являють собою відносини між людьми з приводу впорядкування, організації спільної життєдіяльності.
По-друге, управлінські відносини розглядаються у вузькому сенсі. Як і будь-які суспільні відносини, управлінські відносини є результатом певного виду людської діяльності-управлінської діяльності. У вузькому сенсі управлінські відносини - це зв'язки між суб'єктами управління. Вони (зв'язку) виникають при взаємодії людей в процесі виконання ними спеціальних функцій з упорядкування та розвитку життєдіяльності суспільства, коли має місце безпосередній обмін управлінською діяльністю.
Існування подібного виду управлінських відносин у системі соціального управління не випливає з необхідністю тільки з виконання людьми управлінських функцій. Виникнення таких відносин визначається взаимосвязанностью дій учасників управління, взаємозумовленість здійснюваних функції в рамках керуючої системи, що забезпечує реалізацію конкретної мети. Управлінські відносини припускають єдину основу спільної управлінської діяльності людей. Ізольовані дії учасників управлінського процесу не породжують управлінських відносин.
Суб'єктами управлінських відносин є всі носії управлінської діяльності, співучасники управління незалежно від їх положення в структурі керуючої системи. У кожному випадку суб'єкт управлінських відносин може виступати і як суб'єкт, і як об'єкт управління в залежності від спрямованості окремого управлінського впливу і характеру взаємодії.
24. Поясніть організацію управління
Процес організації управління
Процес управління виробництвом складається з окремих управлінських циклів, кожний з яких можна розділити на ряд самостійних операцій. Цими операціями, як відомо, є: збір і передача інформації про об´єкт керування, її обробка й аналіз, вироблення на основі цього аналізу управлінського рішення, передача рішення на об´єкт управління і його реалізація цим об´єктом, порівняння отриманих у результаті реалізації рішення показників з їх планованими величинами.
Різноманітні ситуації, з якими стикається керівництво підприємства, взаємопов´язані. Процес управління, який реагує на вплив ситуації, викликає появу інших процесів управління, які, у свою чергу, викликають нові процеси, що, тим самим, утворює постійні управлінські цикли.
Основою всіх управлінських процедур є інформація та процес обміну цією інформацією.
Основний закон управління - на кожне підприємство, як відкриту систему, внутрішнє та зовнішнє середовище справляють різноманітний вплив як закономірно повторювальний, так і випадковий. Щоб утримати свою цілісність та здатність до функціонування, система управління підприємства повинна відповідати на кожний такий вплив відповідною протидією, і саме у відповідний час.
До процесу управління на підприємстві ставиться ряд вимог. Процес управління повинен мати такі особливості, як: неперервність, нерівномірність, циклічність, послідовність, відносна змінність і сталість.
Головна вимога до організації управління на підприємстві полягає в тому, що система управління підприємством повинна мати таку ж саму або більшу різноманітність та швидкодію програм дій, що відповідає можливій різноманітності впливу середовища на систему, що управляється.
Основними елементами управління підприємством виступають: стратегії, структура, системи, стиль, сумісність цінності, склад персоналу, сума навичок.
Процеси управління відносяться до складних явищ. Зрозуміти ж сутність складних явищ і одержати про них достовірні зведення можна тільки, багаторазово спостерігаючи за поведінкою досліджуваного об´єкта чи явища. При цьому нам важливо не просто одержати достовірний матеріал про управлінський процес, але й оцінити якісну сторону останнього.
Оскільки предметом праці управлінського персоналу є інформація, то кількісну оцінку якості управління варто давати насамперед з інформаційних позицій, а дослідження існуючих процесів управління необхідно проводити з використанням принципів системного аналізу.
Системні дослідження вимагають збереження цілісності досліджуваної системи, її єдності з навколишнім середовищем і наступної спрямованої упорядкованості елементів системи, а удосконалювання цих елементів повинно бути спрямоване на поліпшення функціонування всієї системи.
Дослідження процесів управління виробництвом складається з цілком визначених послідовних етапів:
а) постановка задачі та визначення цілей дослідження;
б) обстеження існуючих форм і методів управління виробництвом, їх оцінка і порівняльний аналіз;
в) визначення "вузьких місць" в управлінському процесі;
г) визначення факторів, що відіграють головну позитивну і негативну роль в управлінні досліджуваним об´єктом;
д) пошук критеріїв, що оцінюють ефективність управління;
є) розробка рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності управління.
25.0характеризуйте організаційну структуру управління
Організаційна структура управління - це впорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів, що знаходяться між собою у стійких взаємостосунках, які забезпечують їх функціонування і розвиток як єдиного цілого.
Елементами структури можуть бути як окремі працівники, служби так і окремі ланки апарату управління, а взаємозв'язки між ними підтримуються через горизонтальні і вертикальні зв'язки, які носять лінійний і функціональний характер.
В межах структури управління проходить управлінський процес (рух інформації і прийняття управлінських рішень), між учасниками якого розподілені завдання і функції управління, і відповідно - права і відповідальність за їх виконання.
Зв'язок структури управління з такими ключовими поняттями менеджменту, як цілі, функції, процес, механізм функціонування є свідченням того, наскільки великим є вплив організаційної структури на всі сторони управління. Саме тому, менеджери всіх рівнів приділяють значну увагу принципам і методам формування структур, вибору типу або комбінації видів структур,вивченню тенденцій в їх побудові і оцінці відповідно до цілей і завдань, що вирішуються.
Тому, організаційна структура повинна:
- відображати цілі і завдання організації, підпорядковуватись виробництву і змінюватись разом з ним;
- відображати функціональний розподіл праці і обсяг повноважень працівників управління, які визначаються політикою, процедурами, правилами, посадовими інструкціями;
- відповідати соціально-культурному середовищу і умовам в яких вона буде функціонувати. Тому спроби сліпо копіювати структури управління, які мають успіх не призведуть до бажаного результату, якщо умови будуть різними;
- встановлювати відповідність функцій і повноважень посадової особи з однієї сторони і рівня культури з іншої.
Структура управління сервісного підприємства - це упорядкована сукупність взаємозалежних елементів, що забезпечують його функціонування як єдиного цілого.
Управляти організаційною структурою - означає оптимально розподілити цілі і завдання між працівниками організації.
На вибір структури управління впливають:
o розмір організації, який визначає кількість ієрархічних рівнів і масштаб управління, а також задає її тип - функціональна, дивізіональна і т.п;
o технологічні фактори: в умовах загальної автоматизації, при якій не потрібне постійна присутність людини, структура управління буває простішою;
o економічні фактори, наприклад, згрупувавши подібні види діяльності в єдиний підрозділ, керований єдиним органом управління замість декількох колишніх, можна значно знизити відповідні витрати;
o людський фактор пов'язаний із соціальною структурою персоналу та стосунками між людьми, вимагає врахування впливу неформальної структури на формальні зв'язки в організації;
o природні фактори - географічні або природно-кліматичні, наприклад, територіальна розкиданість підрозділів, їхня відірваність від центрального апарату управління, екстремальний характер умов роботи та ін.
В практиці діяльності підприємств, в тому числі і сервісних, існує два типи структур управління - ієрархічна й адаптивна.
26.Ланки управління
Ланки управління становлять організаційно відособлені структурні підрозділи (відділи, служби, групи), кожний з яких виконує визначену сукупність завдань згідно з вимогами функціонального поділу праці та її кооперації при опрацюванні, прийнятті та реалізації рішень. Ланки управління взаємозв'язані прямими і зворотними зв'язками за горизонталлю і вертикаллю.
Ступінь (рівень) управління — це сукупність управлінських ланок, які перебувають на відповідному ієрархічному рівні управління і відображають послідовність їх підрозділів знизу доверху. Сукупність ланок управління (структурних підрозділів), об'єднаних за ознакою подібності виконуваних функцій, утворює службу управління (економічну, комерційну, інженерну тошо).
Для виконання функції управління виробництвом створюється апарат управління.
Структура апарату управління виробництвом - це кількість і склад ланок та ступенів управління, їх підлеглість і взаємозв'язок. Вона активно впливає на процес функціонування системи управління розвитком виробництва.
Аналіз організаційних схем управління показує, що управлінські зв'язки і відносини можуть мати вертикальний або горизонтальний характер. Основою вертикальних управлінських відносин є відносини субординації між вищими і нижчими ланками системи управління (вертикальні зв'язки вниз), нижчими ланками і вищими (вертикальні зв'язки вгору) або функціональні відносини між спеціалістами вищого та нижчого рівнів управління, а також між функціональними ланками управління і керівниками середньої ланки. Як горизонтальні зв'язки можуть розглядатися службові (професійні) відносини між ланками (працівниками) одного рівня господарської ієрархії. У цьому разі кожний структурний підрозділ (працівник) має зв'язки з іншими підрозділами, але дістає розпорядження тільки зверху.
27.Ступені управління
Поняття "ступінь (рівень) управління" відображає іє-рархічність структурної побудови систем та характеризує місце в ній того чи іншого органу, посадової особи. Наприклад, ступені управління в службі карного розшуку міськрайліноргану (відділу) внутрішніх справ є такі:
І ступінь – начальник органу (відділу);
II ступінь – перший заступник начальника відділу, начальник кримінальної міліції;
III ступінь – начальник відділення карного розшуку;
IV ступінь – заступник начальника відділення карного розшуку;
V ступінь – старший групи;
VI ступінь – оперу повноважений.
Чим більше ступенів управління в структурі системи, тим більше можливостей у вищестоящого керівника для зосередження уваги на розв'язанні головних питань. Разом з тим, як уже відмічалося, виникнення значної кількості проміжних ступенів управління ускладнює проходження інформації "зверху донизу" і, навпаки, може призвести до перекручення її змісту, зниження оперативності в управлінні, збільшення кількості управлінського персоналу і подорожчання його утримування. Отже, установлення оптимального числа ступенів управління є важливішою задачею, котра вирішується з урахуванням своєрідності діяльності конкретних органів і служб.
28.Ієрархічна побудова структури
Ієрархічний (механістичний) тип структур управління
Концепція ієрархічної структури була сформульована німецьким соціологом Максом Вебером, який розробив нормативну модель раціональної бюрократії, що ґрунтувалась на таких принципових положеннях: чіткий розподіл праці; ієрархічність управління; наявність формальних правил і норм; найом на роботу здійснюється відповідно до кваліфікаційних вимог до посади.
Ієрархічний тип структур має багато різновидів. Найрозповсюдженішими є лінійно-функціональна, лінійно-штабна і дивізіональна організація управління.
Лінійно-функціональна організаційна структура. В основу створення покладено так званий "шахтний" принцип побудови і спеціалізації управлінського процесу по функціональним підсистемам організації (маркетинг, виробництво, фінанси, персонал, розробки і дослідження). По кожній з них формується ієрархія служб а результати їхньої роботи оцінюються відповідними показниками.
Найефективнішою ця структура є там, де апарат управління виконує рутинні функції, які часто повторюються і рідко змінюються. її переваги проявляються в управлінні організаціями з масовим або серійним типом виробництва, а також при господарському механізмі витратного типу, коли виробництво не є чутливим до прогресу в галузі науки і техніки, а зміни по всім структурним підрозділам проходять рівномірно. В сучасних умовах це призводить до втрати гнучкості у взаємостосунках з підлеглими через використання формальних правил і процедур, до ускладнення передачі інформації і зниження ефективності прийняття управлінських рішень через необхідність узгодження дій різних функціональних підрозділів і служб, через збільшення обсягу роботи керівника організації і його заступників.
Аналогічні характеристики має лінійно-штабна структура управління, яка передбачає функціональний розподіл управлінської праці в штабних службах різних рівнів (рис. 8.2).
Головне завдання лінійних керівників у цьому випадку - координація дій функціональних служб і спрямування їх на виконання загальних інтересів.
Дивізіональна структура (від англійського слова division - відділення) вперше була розроблена в 20-х роках, а пік практичного використання припав на 60-70-ті pp. XX ст. Необхідність появи нових структур була викликана різким збільшенням розмірів підприємств, диверсифікацією їхньої діяльності і ускладненням технологічних процесів в умовах швидкої зміни зовнішнього середовища. Першими такі зміни розпочали великі підприємства, які почали створювати виробничі підрозділи і надавати їм певну самостійність у здійсненні оперативної діяльності. Ключовими фігурами стають не керівники функціональних підрозділів а менеджери які очолюють виробничі підрозділи. Структуризація організації по відділенням проводиться залежно від продукту, що випускається - дивізіонально-продуктова структура, залежно від споживача - дивізіонально-споживча структура,залежно від території, що обслуговується - дивізіонально-регіональна структура.
Дивізіональні структури управління забезпечили тісніший взаємозв'язок зі споживачами, прискорили реакцію на зміни у зовнішньому середовищі, підвищили ефективність діяльності відділів як "центрів прибутку". Одночасно вони призвели до збільшення ієрархій в управлінні, до необхідності формування додаткових рівнів управління для координації роботи відділів, груп і т. ін., до дублювання функцій і збільшення витрат на утримання управлінського апарату, до ускладнення процесу прийняття управлінських рішень, до зниження зацікавленості в кінцевих результатах роботи. Найбільш популярними в нашій країні ці структури були в 60-70 рр. XX ст. коли створювались великі виробничі об'єднання і сервісні підприємства були їх частиною. Але, нажаль, до суттєвого прориву в галузі науково-технічного прогресу ці структури не призвели. Необхідно було переходити до більш гнучких структур, які б краще пристосовувались до динамічних змін зовнішнього середовища і вимог ринку.