У філософії сформувалося два підходи до сутності людини: субстанційний та функціональний

o За субстанційним підходом, сутність людини доконечно, однозначно зумовлена біологічними, психічними або соціальними чинниками і передує її існуванню.

o Згідно з функціональним підходом, сутність людини не передує існуванню, а є рольовою, формується в процесі її життєдіяльності.

 

У філософії Канта, Гегеля та Фейєрбаха проблема людини постала як суперечність між її існуванням – тобто унікальним буттям конкретного індивіда і сутністю – тобто незмінною основою, спільною для всіх людей, що відрізняє людину від інших живих істот.

Цю суперечність філософи XIX століття розглядали як феномен самовідчуження людини: сутність та існування мають протилежні, взаємовиключні виміри.

Сутність людини постає як її (людини) стала незмінна основа (субстанція), тому такий підхід ми розглядаємо як субстанційний.

Субстанцію людського буття різні напрями некласичної філософії розглядають по-різному, в залежності від її тлумачення можна виділити підходи:

o Соціально-субстанційний (марксизм, екзистенціалізм).

o Натуралістично-субстанційний (біхевіоризм, соціобіологія, психоаналіз).

o Духовно-релігійний.

Питання 2/а.

Згідно з марксизмом, людина – це природна істота. Від тварини її відрізняє те, що способом існування людини є діяльність - процес виробництва матеріальних благ, завдяки якому сформувалися мова, свідомість, соціальні зв'язки.

У процесі виробництва люди взаємодіють з природою. Процес праці та виготовлення знарядь потребує постійного спілкування людей, поєднання їх зусиль, що сприяє виникненню мови та збагаченню зв’язків між людьми. Праця потребує цілепокладання, переносу предметно-матеріальних дій у “внутрішній”, ідеальний план з метою формування певного алгоритму діяльності, а все це разом стимулює розвиток мислення та свідомості. У процесі трудової діяльності кожна особа вступає в широку систему суспільних взаємин та спілкування, завдяки чому її індивідуальна життєдіяльність постає соціальною. Таким чином, предметно-практична діяльність і ті форми, в яких вона здійснюється, породжує людину як соціальну істоту, перетворюючи її життя в співдіяльність, співтворчість, співпереживання з іншими й для інших. Предметно-практична діяльність є не лише способом буття людини, а й способом її соціального становлення.

Тому субстанцією людського буття в марксизмі постає сукупність усіх суспільних взаємин, які зумовлені способом матеріального виробництва. Таким чином, сутність людини виявляється поза самою людиною, а це зумовлює можливість її відчуження.

Причиною відчуження людини К.Маркс вважав існування приватної власності, а шлях до повернення людині її сутності вбачав у знищенні приватної власності і утвердженні комунізму.

По суті, уся філософія марксизму почалася і розвинулася як пошук відповіді на питання: як подолати відчуження людини, зробити її цілісною, гармонійною – щасливою. Маркс, за його власним переконанням, намагався створити теорію про те, як усіх людей раз і назавжди зробити щасливими, узгодити її інтереси та поведінку з інтересами суспільства. Логіка його теорії була така: приватна власність примушує людей боротися одне проти одного, робить їх егоїстами. Якщо приватну власність знищити і утвердити спільну,

су-спільну

власність, в усіх будуть спільні інтереси, люди стануть колективістами, це сприятиме небаченому розвиткові суспільства і людини.

ПРОТЕ

Ми знаємо, що теорія Маркса була реалізована більшовиками в Радянському Союзі, і цей гігантський експеримент показав, що суспільство, засноване на висунутих марксизмом засадах, виявилося нежиттєздатним.

Марксистська філософія людини абсолютизує (тобто неправомірно перебільшує) роль соціально-культурного оточення у формуванні особи й воднораз недооцінює вплив природно-біологічних та психічних чинників на глибинну сутність людини.

Питання 2/б.

Екзистенціалізм у розумінні людини виходить не з поняття сутності, а з поняття існування – екзистенції. Екзистенція – це сутнісна самототожність людини і вираз неповторності її єства.

Центр ваги переноситься із зовнішньо-соціальних факторів на внутрішній світ особи: на її суверенітет, самодіяльність і силу її духу. У зв’язку з цим відповіді на питання, яким бути, як жити, до чого прагнути тощо потрібно шукати не в соціальному оточенні, його директивних діях, а у внутрішньому світі людини, яка є дійсним хазяїном свого неповторного “Я” і своєї долі.

Це означає, що людина спочатку існує, з’являється у світі і тільки потім формує свою сутність. Усі речі мають своє призначення ще до того, як вони з’явилися у світі. І лише людина, приходячи у світ, не має жодного призначення: вона має сама знайти свій смисл буття. Лише тоді вона стає соціальною особою, причому такою, якою вона сама себе сконструює. Отже, немає жодної напередзаданої сутності людини. Вона є істотою, зорієнтованою в майбутнє, своїм власним проектом. Оскільки вона є тим, ким намагається бути, то сама і визначає своє майбутнє, проектує долю, а отже, і відповідаєза те, ким стає.

У внутрішньому світі сутність людини існує як інтеріоризована соціальність (тобто така, що перетворилася із зовнішніх у внутрішні виміри людської особистості):

· свобода;

· вибір;

· відповідальність;

· тривога.

Екзистенційна філософія розглядає людину як істоту, яка приносить себе в жертву своєму призначенню. Людина з усіма її чеснотами й вадами не формується історією, а опиняється в ній як у своїй долі. Проте вона лише тоді виконає своє призначення, коли зуміє не сприйняти як цілевказівки для себе чинники зовнішнього примусу з боку суспільства: невпевненість людей у майбутньому, відчуття тривоги, духовний застій, кризу історичного оптимізму та девальвацію прогресистських ідей, які переживало європейське суспільство у ХХ ст. Виник своєрідний феномен “недовіри” до історії, відчуття її нерозумності й абсурдності всього, що відбувається. Крах соціальних ідеалів призвів до виникнення в Європі тоталітарних режимів (сталінізму, фашизму, франкізму тощо). На думку представників екзистенціалізму, призначення людини – протистяти абсурдові як «долі-ситуації».

У ХХ ст. була підірвана віра в усесилля людського розуму, у суспільний прогрес, у результаті чого людина опинилася в “життєвій пустелі”, позбавленій абсолютних цінностей, тобто тієї опори, яка могла б зробити її буття стабільним, осмисленим та змістовним. Втрата віри викликає “тугу за абсолютним”, за абсолютними цінностями, які становлять стрижень усього її життя та діяльності. Перед нею знову постає вічне питання: де шукати опору та сенс власного життя .

Екзистенціалізм дає на це питання цілком однозначну відповідь: знайти абсолютне можна лише в самій людині, в її переживаннях, моральних установках і настроях, в її ціннісних орієнтаціях, тобто в усьому тому, що він називає екзистенцією.

Якщо історія для людини є “долею-ситуацією”, в якій вона опиняється всупереч власній волі, то екзистенція - це “доля-покликання”, якій людина стоїчно підпорядковується й за якою йде.

Питання 3.