ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТА ПРАВА І ПРАВОЗДАТНОСТІ

Суб 'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права. Суб'єктом права були фізичні й юриди­чні особи, які тоді не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поді­лялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан ствер­джував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздат­ність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основ­них елементів - стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі. Ці права полягали: 1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.

Дієздатність - це здатність користуватися своїми правами само­стійно, здійснювати юридично значимі дії та нести відповідальність за них. Дієздатність залежала від стану психічного здоров'я, а також способу життя громадянина (пияцтво, марнотратство тощо). Вона також наступала з певного віку: перша група вважалася абсолютно недієздатною, від їх імені діяв опікун - це діти, хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Друга група вважалася обмежено дієздатною, вона могла здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін) -це дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. В момент укладення важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна. Третя група - молоді люди у віці до 25 років, які могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення від­верто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосу­вати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у вихідний стан. Пізніше представники цієї вікової групи отримали право проси­ти для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їх цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата - з 12, хлопці -з 14 років) і складати заповіт.

Слабоумні і душевнохворі були абсолютно недієздатними. За рішенням суду особу могли офіційно визнати "марнотратником", тоб­то нездатним розпоряджатися майном. Марнотратнику призначався піклувальник, без згоди якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, дарунок, прийняття спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу). Витрати здійснювалися піклувальни­ком; без його згоди марнотратник не міг також скласти заповіт - цим запобігалася можливість брати у борг під майбутню спадщину. Осо­би, визнані безчесними, не могли вступити у законний римський шлюб, обмежувалися у праві отримання спадщини.

Римляни визнавали безчесними і деякі професії: гладіатори, звідники, повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у шлюб "доброчесний" римлянин вважав для себе недопустимим.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових роди­чів чи навіть власних дорослих дітей.

Для малолітніх, жінок, слабоумних та марнотратників призначали­ся опікуни (для неповнолітніх) і піклувальники (для інших). До опіку­нів були високі вимоги — певний майновий стан, повага в суспільстві тощо. Завдання, що ставилися для опікуна (піклувальника), не зводи­лися лише до захисту майнових інтересів підопічного, але й включали його виховання, здоров'я, контроль за суспільними контактами тощо.