Національно-релігійний гніт у другій половині ХVІ ст. Люблінська унія.
У 1569 р. між Великим князівством Литовським та Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої, у результаті чого більша частина українських земель відійшла під владу Польщі.
Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:
- Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.
- На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.
- Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.
- Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).
- В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.
Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).
Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.
За литовської влади на українських землях була відсутня суспільна боротьба на релігійному ґрунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Більше того, в Литві православна віра спочатку була панівною. Проте за Ягайла, який прийняв католицьку віру, а особливо після Городельської унії (1413 р.) становище православних погіршилося, але вже у 1432 й 1434 рр. обмеження щодо них були скасовані, а Люблінська унія (1569 р.) формально підтвердила рівність усіх християн Литви. Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви, куди у 20-х роках XIV ст. переїхав митрополит. Литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Остаточне розділення митрополій відбулося стор. 5 з 23 після утворення незалежної московської церкви, переходу на унію митрополита Ісидора (1439 р.) та висвячення на київську митрополію грека Григорія (1458 р.). Усі українські, в тому числі галицькі й білоруські землі, надалі залишались у підпорядкуванні царгородського патріарха, хоча з часом ця залежність стала суто формальною. Київський, галицький і всія Русі митрополит керував десятьма єпархіями, садиба його була у Вільні чи в Києві Л] . Слід зазначити, що після розколу християнських церков 1054 р. чи не відразу ж постало питання про їх об'єднання. Однією з перших спроб досягти релігійного порозуміння була ініціатива київського митрополита - грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі у 1439 р. підписав акт з'єднання Східної і Західної церков. Рішення Флорентійської унії залишилися нереалізованими, однак як прецедент в умовах наступу протестантизму вони стали базою наступних уній. Стосовно позицій лідерів католицької Польщі, то вони дотримувалися тлумачення унії як підпорядкування Східної церкви Римській курії. стор. 6 з 23 На початку 1584 р. проблеми релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями в Україні-Русі загострилися. Приводом стала полеміка довкола календарної реформи, запровадженої з 1582 р. папою Григорієм ХШ, який увів так званий григоріанський календар (з поправкою на 10 днів). У відповідь константинопольський патріарх Ієремія закликав дотримуватися старого (юліанського) календаря. Католицькі ієрархи у Львові опечатали руські храми під час різдвяного богослужіння. Ускладнення прийшли й збоку князівської еліти: Костянтин Острозький мав власну думку щодо унії. Слід зазначити, що православна церква в литовській Україні поступово занепадала, в її житті в той час панувало безладдя. За цих обставин на захист авторитету православ'я виступили міщанські організації братства) . Пріоритет у цій справі належав Львівському Успенському братству, яке отримало право ставропігії) (незалежності від влади єпископа). Це незабаром стало постійним джерелом конфліктів між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. В боротьбі з ним братчики оперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієремії. Непродумана політика щодо України й Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у вже й без того дезорганізовану церкву, стала поштовхом до активних дій у справі реалізації ідеї унії. Ініціатива переговорів з Римом щодо унії належала львівському владиці Гедеону Балабану, невдоволеному своєю підпорядкованістю Львівському братству. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах папа римський формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.