Безпека – це збалансований, відповідно до експертної оцінки, стан людини, соціуму, держави, природних, антропогенних систем тощо.
Безпека нерозривно пов’язана з небезпекою. Кожна людина відчуває небезпеку інтуїтивно і розуміє значення її по-своєму. Згідно з висновками експертів ООН, більшість людей пов’язують відчуття небезпеки з буденними проблемами і повсякчасними клопотами, а не ґрунтують його на побоювання глобальних катастроф чи міжнародних конфліктів. Захист житла, робочого місця, достатку, здоров’я, довкілля – основні проблеми безпечного самопочуття людини. Відчуття небезпеки має також глибоко індивідуальний відтінок, який головним чином залежить від: рівня соціального і суспільного розвитку особистості; ситуацій і суспільного устрою, які позитивно чи негативно впливають на світосприйняття громадянина. Отже,небезпека – це явища, процеси, об’єкти, інформація і самі люди, які можуть за певних умов призводити до погіршення стану здоров’я чи смерті людини, завдавати шкоди навколишньому середовищу та об’єктам господарської діяльності (ОГД), що забезпечують її життєдіяльність.
Джерелами небезпек є природні процеси, об’єкти і явища, техногенне середовище і людські дії.
Небезпека об’єктивно існує в просторі та в часі і реалізується у виді потоків енергії, речовини та інформації.
Людина постійно взаємодіє з навколишнім середовищем, перетворює це середовище, а воно, в свою чергу, впливає на життєдіяльність самої людини. Інакше можна сказати, що взаємодія людини з навколишнім середовищем виявляється в наявності прямих і зворотних зв’язків. Результат цієї взаємодії може змінюватися в широких межах: від позитивного до катастрофічного, який може супроводжуватися загибеллю людей і руйнуванням компонентів середовища. В останньому випадку можна говорити про явний прояв небезпеки у вигляді негативних наслідків, що виникають, як правило, раптово і визначаються як дія небезпек.
У більшості випадків небезпека має прихований, неявний характер і може перетворюватися в реальну небезпеку за наявності таких умов:
1) небезпека реально існує;
2) людина знаходиться в зоні дії небезпеки;
3) людина не має досить ефективних засобів захисту, не використовує їх або ці засоби неефективні.
За відсутності цих умов ми говоримо про наявність потенційної небезпеки.
Аксіома потенційної небезпеки стверджує, що в жодному виді діяльності не можна досягти абсолютної безпеки, тобто будь-яка діяльність людини є потенційно небезпечною. Згідно з цією аксіомою всі дії людей, і всі компоненти життєвого середовища, крім позитивних властивостей і наслідків, мають здатність створювати небезпеки. При цьому, будь-яка нова позитивна дія неминуча супроводжується виникненням нової потенційної небезпеки чи групи небезпек (мобільний і стільниковий зв’язок, комп’ютер тощо). Навіть за найвищого рівня розвитку техніки абсолютне усунення джерел небезпеки неможливе. Завдання полягає в тому, щоб звести цю небезпеку до мінімуму.
Життя (за Н.Ф. Реймерсом) – це особлива форма руху матерії зі специфічним обміном речовин, самовідновленням, системним керуванням, саморозвитком, фізичною і функціональною дискретністю живих істот та їх суспільних конгломератів.
З цього досить складного визначення потрібно виділити головне: життя можна розглядати як послідовний, упорядкований обмін речовин і енергії.
Звідси можна зробити головні висновки: 1) оскільки життя – це упорядкований процес, то воно має свій початок і кінець; 2) життя – це процес, тобто рух; спокій означає кінець життя.
Під життєдіяльністюлюдини розуміється властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей, суспільства і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей.
В різноманітних видах діяльності – у роботі, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності і т.п. виявляється мета життя людини. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розвивати свої здібності, знайти таланти.
Людина як частина природи є результатом еволюції життя на Землі. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що з погляду біології, принципової різниці між людиною і твариною немає. Але людина – вища сходинка розвитку живої природи на нашій планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує загальні, притаманні всім людям якості й особливості, що проявляються у терміні «hоmо sapiens» – «істота розумна». Людина як біологічний вид має:
- характерні тілесні ознаки (пряма хода; руки, пристосовані до праці);
- високорозвинений мозок, здатний відображати світ і перетворювати його залежно від своїх потреб, інтересів, ідеалів;
- свідомість як здатність до пізнання сутності зовнішнього світу і своєї особистої природи;
- мислення і мову.
Ми підходимо до суті людини у трьох різних вимірах: фізіологічному, психічному і соціальному.
Як складова частина живого, людина не може існувати поза біосферою і живою речовиною визначеного еволюційного типу; це – фізіологічний вимір.
Під психічним виміром розуміється внутрішній духовний світ людини – її воля, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо.
Природне функціонування людини соціально обумовлене і залежить від тих об’єктивних історичних умов, в яких вона живе і, які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища.
Людина – суб’єкт суспільно-історичного процесу розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки здатності робити знаряддя праці, що володіє членороздільною мовою, творчою активністю і моральною свідомістю. *
Отже, людина являє собою цілісну єдність фізіологічного, психічного і соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума фізичного, психічного і соціального, а їх інтегральна єдність, що призводить до виникнення нової якості – особистості.
Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.
Головною властивістю особистості є світогляд. Особливий компонент особистості – її моральність.
Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалося будівництво людиною власного світу – соціального.