Матерія, спосіб і форми її існування.
Мета вивчення: Ознайомити студентів з поняттям “матерія”, атрибутами її існування. Звернути уваги на спільному і відмінному між матерією та субстанцією.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:
- визначення поняття “матерія”;
- системні рівні матерії, та її атрибути;
- визначення поняття “субстанція”, та погляди філософів на субстанцію.
вміти:
- розрізняти поняття “матерія” та “субстанція”;
- виділяти особливості поглядів філософів на субстанцію.
розуміти:
- світоглядне значення категорій матерія та субстанція в науковому осмисленні світу;
- принциповий зв’язок атрибутів матерії як єдиного цілого.
План
1. Поняття матерії.
2. Структурні рівні, та атрибути матерії.
3. Проблема субстанції, як вихідного онтологічного питання.
Ключові терміни і поняття.
Матерія -філософська категорія для означення об’єктивної реальності незалежного від свідомості буття;
Субстанція- гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого.
Матерія в просторі і часі існує об’єктивно, тобто незалежно від нашого відчуття, вона існує реально і відображається у відчуттях людини. Є людина , чи немає – матерія існує об’єктивно. Отже, матерія - філософська категорія, що означає об’єктивну реальність (світ речей, властивостей, відносин, станів), що відбивається людськими відчуттями і існує незалежно від них.
Але слід знати, що: 1) Невичерпність і різноманітність матеріального світу обмежують пізнавальні можливості людини; 2) Світ знаходиться в постійному розвитку, а тому змінюється - це також обмежує можливості пізнання; 3) Речі, які оточують нас є матеріальними і містять в собі певні властивості, що є безперечним фактом. І все ж , незважаючи на обмеження пізнавальних можливостей матеріального світу онкологи прагнуть до пізнання буття ( матерії її існування та розвитку).
2. Сучасна наука доводить, що матерія, різноманітність речей має системний характер. Під системою ( грецьке “ціле”) – розуміють сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним, що утворює певну цілісність. Є три системні рівні матерії: 1) Система неживої природи (елементарні частини, атоми, молекули, космічні системи і т. п.); 2) Система живої природи (біологічні системи доклітинного рівня білки, нуклеїнові кислоти), клітини, багатоклітинні організми, біосфера, і т п.; 3) Соціально – організовані системи (людина, рід, плем’я, партія, нація, суспільство, людство, і т. п.). Також системність вважається першим атрибутом матерії, тобто тим, за чим виділяється матерія як окрема категорія.
Другим атрибутом матерії вважається рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, процесів, відносин, систем. І хоч річ, чи предмет може знищитись, але їх рештки переходять в інші типи і форми руху матерії. Поняття спокою існує, але спокій завжди відносний, тому що спокій речі співвідноситься з рухливістю інших речей. Таким чином рух і спокій взаємопов’язані. Виділяють типи і форми руху матерії.
Тип руху вказує на характер змін, що відбуваються з річчю в межах притаманних Їй властивостей. Існує два типи руху: 1) Здійснюється при збереженні якості речі; 2) Пов’язаний з переходом з одного якісного стану речі в інший якісний стан.
Під формою руху матерії розуміють рух, пов’язаний з певним матеріальним носієм, що має широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же закономірностям.
Виділяють різні форми руху матерії: 1) Субстратний - в його основі лежить специфіка матеріального носія; 2) Функціональний – форма руху співвідноситься з закономірностями конкретного рівня організованої матерії; 3) Генетичний– вказує на входження нижчих форм матерії у вищі; 4) Субмікроелементарний - рух елементарних частин, полів, молекул.; 5) Органічний – результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з’єднань, що приводе до утворення органічних з’єднань. Органічний рух складається з процесів, які відбуваються в організмах.; 6) Соціальний – це різноманітність практично – предметної діяльності людини, вся система суб’єктивно - об’єктивних відносин; 7) Антиредукціоністський - принципова неможливість звернення вищих форм буття до нижчих. Своєрідність між формами руху в тому, що кожна з них має свою якісну специфічність. Соціальна форма руху має вищу якість ніж, наприклад, субмікроелементарна.
Третім атрибутом матерії є простір і час. Простір – це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структуру. Час - це форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у зміні і розвитку всіх матеріальних систем. Часто поняття час в науковій літературі вживається як тривалість.. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного й того ж об’єкта., що змінює свої властивості. Простір і час взаємозв’язані між собою, що проявляється у рухові і розвитку матерії. У філософії існує два підходи щодо оцінки простору і часу: 1) Субстанціональний підхід (філософи Демокріт, І. Ньютон) пояснює простір і час, як самостійні суттєвості, які діють поруч з матерією і незалежно від неї. Вони розглядали простір, час і матерію як самостійні субстанції.; 2) Реляційна концепція (Платон, Аристотель, в 20 столітті науково обґрунтована) пояснила, що поза взаємодії матеріальних об’єктів простір і час існувати не зможуть. Релятивістом можна вважати А. Ейнштейна, автора теорії відносності. Він говорив: “Суть така,: раніше вважали, що коли б яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би, Згідно з теорією відносності, разом з речами зникли б простір і час”.
Простір і час має свої властивості. Основними властивостями простору є: а) Протяжність – виявляється у здатності тіл існувати один поруч з іншим; б) Тривимірність – довжина, висота, ширина (говорять про багатомірність як про математичний аналіз фізичних процесів); в) Однорідність – відсутність у просторі яких-небудь виділених точок; г) Ізотропність – можливість усіх напрямків руху. Основними властивостями часу є: а) Тривалість; б) Одномірність - для фіксації факту, події достатня одна величина; в) Однорідність – рівноправність всіх його моментів; г) Незворотність – неможливість повернення в минуле.
Сьогодні вивчають специфічні прояви простору і часу в мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Дуже активно досліджується біологічний час (явище біологічного годинника), психологічний час, соціальний простір часу, історичний, художній та інший час.
Просторові елементи активно проявляються в міфології, (наприклад, просторові дії Хоми Брута у творі М. В. Гоголя “Вій”). З часів ранніх слов’ян будівлі робились з чотирьох стін, що означало упорядкування безкінечності світу. Також виробились просторові уявлення про гріховний та небесний світ. На землі виділяли святі місця і особливі шляхи до них: місця праці, святі джерела, місця у храмах для зцілення людей і т. п. Часові уявлення також мали міфологічне забарвлення.: (існують прислів’я “Час - найкращий суддя”. “П’ятих же днів уникай, ці дні жахливі і важкі”, “Понеділок - важкий день” і т. п.).
3. Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям ( те, що існує завдяки собі і в самому собі). Залежно від характеру виділяють одну субстанцію ( дух або матерію), дві субстанції - дуалізм ( від лат. “дуаліс” – двоїстий), наприклад дух і матерію водночас і множинна субстанція – плюралізм (від лат. “плюраліс” – множинний) - наприклад “монади” у філософа Лейбніца.
В історії філософії існували різні підходи до пояснення субстанції. В античній філософії називались різні субстанції – чотири стихії філософа Емпідокла. Ще раніше в індійський, китайській філософіях виділяли п’ять стихій. У філософії Нового часу англійський філософ Френсіс Бекон під субстанцією розумів основу буття, що ототожнювалася з формою конкретної речі. Нідерландський філософ Бенедикт Спіноза ототожнював субстанцію з природою. Джордж Берклі визнавав лише духовну субстанцію. Англійський філософ Девід Юм відкидав і матеріальну і духовну субстанцію і бачив в ній лише гіпотетичну асоціацію сприйняття людиною світу. Німецькі філософи І. Кант та Г. Гегель збагатили вчення про субстанцію тим, що розглядали її як явище мінливе, суперечливе і таке, що розвивається. Нині під субстанцією вчені філософи розуміють матерію.
Теми для рефератів і доповідей.
1. Проблема матерії в історії філософії.
2. Творча свідомість, та вплив на неї просторово – часових факторів.
3 Явище біологічного часу у філософії.
Завдання для закріплення матеріалів теми.
1. Осмислити значення поняття “матерія” у філософії.
2. Знайти спільне і відмінне між поняттями “матерія” та “субстанція”
3. Назвати та пояснити зміст атрибутів матерії.
Література з теми.
1. В. Л. Петрушенко. Філософія. Навчальний посібник. К., “Каравела”, 2001. С. 269 – 277.
2 Філософія. Підручник для вузів. За ред. Заїченко Г. А. К., “Вища школа”. 1995, С. 197 – 205.
3. Філософія. Підручник. За ред. Кременя В. Г. Харків, “Прапор”, 2004. С. 288 – 302.
Додаткова література.
1. Пригожин И. Познаниє сложного. М. 2003.
2. Трубников Н. Н. Время человеческого бития. М. , 1987.
3. Бичко І. В. Просторово – часові характеристики творчої свідомості. “Філософська думка”. 1978, № 1.
4. Виноградарський В. Г. Социальная оганизация пространства. – М., 1988.
Свідомість людини.
Мета вивчення: Ознайомити студентів з сутністю поняття “свідомість” та генезис свідомості. Розкрити розвиток поглядів на свідомість в історії філософії. Уяснити характерні риси свідомості та її структуру.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:
- основні причини складності вивчення свідомості;
- провідні ознаки, за якими ми можемо визначити реальне існування свідомості;
- зміст основних концепцій походження філософії.
- основні функції свідомості.
вміти:
- використовувати основні ознаки свідомості для пояснення людської поведінки;
- пояснювати конкретними прикладами значення ідеального для функціонування свідомості;
- демонструвати переваги та недоліки основних концепцій походження філософії.
розуміти:
- зв’язок проблеми свідомості з особливостями людини;
- єдність свідомості та самосвідомості;
- неоднозначність взаємозв’язку свідомості та мови.
План
1. Поняття свідомості. Проблема свідомості в історії філософії.
2. Виникнення (генезис) свідомості, як вищої форми відображення дійсності.
3. Основні характеристики свідомості.
4. Структура та функції свідомості.
Ключові терміни і поняття.
Ідеальне - характеристика онтологічного статусу свідомості, за яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує через виявлення необхідних зв’язків.
Мислення –процес інтелектуального оперування предметним змістом свідомості.
Мова– провідна форма виразу предметного змісту людської свідомості, тобто форма передачі того, що не може бути вказано безпосередньо.
Предметність– здатність людської свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень.
Свідомість розглядається в контексті клітинки філософії. Це означає, що свідомість має бути визначена через співвідношення суб’єктивного та об’єктивного. У філософії є поняття ідеального та матеріального. Ідеальне – це те, що людина може уявити. Матеріальне - це те, що існує незалежно від волі людини. Духовне - це те, що відображено в мозку - воно суб’єктивне. Об’єктивне те, що існує до і після відображення навколо нас. Свідомість – це відображення і процес передачі інформації в мозок людини через органи відчуття (слух, зір, нюх, дотик, смак).
Наука про свідомість носить назву феноменологія (з грецької “логос” - вчення, “феномен” – те що себе у самому собі показує). По суті феноменологія є онтологією свідомості.
Однією з найбільших таємниць світу є здатність людини усвідомлювати, розуміти дійсність. Перші уявлення про свідомість з’явились в найдавніші часи., коли людина зрозуміла, що процеси, які відбуваються в ЇЇ голові відмінні від процесів у природі. Складність вивчення свідомості в тому, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості. Звідси і дискусії про те, що свідомості не існує, що це лише функція людського організму.
Становлення феноменології як напрямку філософії пов’язано з творчістю Едмунда Гуссерля. Взагалі в західній феноменології існує два розуміння свідомості, які протистоять один одному. Це вчення Е. Гуссерля та Мартіна Хайдеггера. Для Е. Гуссерля , об’єктивна реальність це спонтанно - смислове життя свідомості, тому предметом феноменології є перш за все опис актів свідомості у їх ставленні до об’єктів, а сама свідомість розуміється як “чиста”, тобто така, яка відділена від людини і суспільного середовища. У М. Хайдеггера людське буття, це нерозривний зв’язок світу та людини.. Свідомість відходить на другий план, і є лише один феномен, а не багато, як у Е. Гуссерля. Головним феноменом у М. Хайдеггера є людське існування. Він захищає ідею про те, що феноменологія є онтологією (тобто буттям свідомості).
Витоки уявлень про свідомість з’явились у Стародавній Греції. Тоді почали розмежовувати свідоме і несвідоме, матеріальне та ідеальне у трактуванні психіки людини. Так, Геракліт основу свідомих дій позначив поняттям “логос” (слово, думка), Матерію і свідомість між собою розрізнили софісти, а за ними філософ Сократ. У Платона об’єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світові.
В подальшому сформувались матеріалістичний та ідеалістичний напрямок уявлень про свідомість. Так суб’єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особистості, а єдиним методом її дослідження бачить інтроспекцію (тобто опис окремих елементів свідомості). Об’єктивний ідеалізм розглядає свідомість, як самостійну суть, що не залежить від матерії і знаходиться поза нею. (Г. Гегель “Феноменологія духу”). Матеріалізм розглядає свідомість, як залежне від матеріального світу. У 17 – 18 столітті нової ери існував механічний погляд на матеріальну обумовленість свідомості. Свідомість розглядалась як результат механічної реакції організму (мозку людини) на зовнішні виклики. З появою еволюційної теорії Ч. Дарвіна виникло два матеріалістичних напрямків у філософії: вульгарно - матеріалістичний та поведінковий. З точки зору вульгарного матеріалізму, який нині називається школою наукового матеріалізму, людський організм підкоряється принципам теорії Ч. Дарвіна. В процесі адаптації організм використовує свідомість як регулятор поведінки. Свідомість є продукт діяльності мозку. Поведінковий напрям характеристики свідомості сповідують біхевіористи і прагматики. З їхньої точки зору свідомість визначається поведінкою людини, що обумовлено біологічними потребами організму та зовнішніми впливами. Діалектичний матеріалізм, як напрям матеріалізму, висуває такі принципи розкриття суті свідомості: розвиток, відображення, діяльність. Принцип розвитку вказує на історичну обумовленість свідомості. Принцип відображення – це відображення людською свідомістю розвиваючого світу і принцип діяльності – це характеристика свідомості як дієвої сили.
2. Генезис (розвиток) свідомості відбувається через відображення і процес. Перш за все, ми повинні уяснити, що свідомість - це відображення , тобто в корі головного мозку віддзеркалюється те, що ми бачимо, чуємо або визначаємо дотиком, пробуємо на смак, відчуваємо запах нюхом. Відображення – це віддзеркалення матеріального об’єкту в мозку людини в духовних образах. Наприклад, дерево – матеріальний об’єкт, в мозку віддзеркалюється його символ, як духовний, подібно в люстерку ви бачите себе або в річці. Процес- це рух до відображення через очі, вуха, рот, ніс, руки і т. п.
3. Свідомість та її походження явище суспільне, соціокультурне. Суспільність походження свідомості проявляється через практику або практично - перетворюючу діяльність, адже людина, діючи суспільно, фактично створює другу природу, знаряддя праці і т.п. На основі практично – перетворюючої діяльності формується певна культура (тому говорять про соціокультурну природу свідомості). Звідси і висновки про природу свідомості. 1) Оскільки людина живе не в природному середовищі (первинна природа) а в природі олюдненій (соціокультурне середовище) то і елементи навколишнього середовища стають предметами людських потреб, пройшовши процес перетворення. Тому людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворену. Тобто людина орієнтується не на наявний стан речей, а на їх можливе існування в майбутньому. 2) Людська діяльність на відміну від поведінки тварин є цілеспрямована і включає програму досягнення визначеної мети. І тут особливо проявляється ідеальний та суспільний характер свідомості. Ідеальність проявляється в тому, що свідомість виступає своєрідним механізмом, засобом вироблення і використання ідеальних образів перетворення об’єктивного світу. Суспільний характер свідомості полягає в тому, що свідомість формується, функціонує і розвивається лише в процесі колективної, спільної діяльності і спілкування. 3) Погляд свідомості на світ – завжди є поглядом з позиції культури і досвіду діяльності. Наприклад, культурна людина говорить : “Будь ласка, дайте місце” а безкультурна - “А ну геть звідси”. Наявність свідомості таким чином, передбачає виділення людини з навколишнього середовища, в тому числі і суспільства як суб’єкта. Грузинський філософ Мураб Мамардашвілі так охарактеризував цю особливість людської свідомості: “мислю, що я мислю, переживаю, що я переживаю, бачу, що я бачу”. З названої специфіки свідомості випливають її наступні характеристики:
а) Людина може відображати будь – які властивості, будь – яких предметів.
б) Людина спроможна відображати речі такими, які вони є насправді, об’єктивно, як властивості предмета.
в) Людина спроможна виробляти духовний проект і перетворювати його в предмет або річ.
г)Свідомість характеризується творчістю, бо людина прагне перетворити світ.
д) Людська свідомість опосередкована мовою.
Формою упредметнення свідомості в речах матеріальної культури виступає мова.Вона є способом організації і виразу думки. В цілому свідомість і мова тісно пов’язані між собою. Дійсно, думка людини завжди прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент. Мова є способом прояву свідомості. Вона виконує багато функцій , а саме:
1) Позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотального світу.
2) Є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання.
3) Об’єктивує ідеальну за способом існування свідомість.
4) Є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживання.
5) Зберігає та передає інформацію для наступних поколінь, тим самим сприяючи соціально – економічному розвитку.
6) Є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.
Мова і свідомість не є явищами тотожними. Мова є реальне фізичне явище (його можуть сприйняти органи чуття), і вона не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст. Свідомість не сприймається людськими органами чуття.
4. Структура свідомості включає в себе підсвідомість, усвідомлення та понад свідомість. Підсвідомість - це природні інстинкти, які удосконалюються в поведінці людини до їжі, сну, часу, холоду, сексу тощо. Усвідомлення- це виразність знання і норми, тобто, коли людина знає, що можна а що не можна робити. Понад -свідомість -це поєднання підсвідомості та усвідомлення, що дає нові знання, інтуїцію. Раніше філософи в більшості про невідомий світ дізнавались інтуїтивно. Наприклад, Декарт інтуїтивно довів паралельність просування ідеї та матерії, що лягло в основу концепції дуалізму, як філософського напрямку. Інший зміст має інтуїція, як передчуття чогось, або відчуття того, що десь відбулось. Це генетичний зміст інтуїції.
Також виділяють індивідуальний та суспільний рівні свідомості. Індивідуальний рівень свідомості включає в себе : самосвідомість (усвідомлення свого “Я”); емоції та почуття (інтелектуальні, моральні та естетичні); знання (емпіричні, теоретичні); воля (ціле покладання, вибір засобів діяльності); мислення (образне, раціональне); пам’ять (моторна, сенсорна, довготривала, короткотривала). Суспільний рівень свідомості ( ментальність, ідеологія) включає в себе наступні форми : правову, релігійну, моральну, політичну, філософську, наукову, естетичну, економічну, історичну.
Свідомість виконує певні функції, а саме: інформативну (забезпечує людину інформацією про навколишній світ); пізнавальну (отримання знань у вигляді предметних характеристик); творчу (перетворення знань з допомогою мислення); оціночну (визначення значимості явищ); функцію ціле покладання (формування образу – результату діяльності); організаційно – вольову (зосередження сил у напрямі досягнення мети); контрольно – регулятивну (спостереження за діями людини та її корегування); самовиховну (свідоме прагнення організувати життя людини згідно з вищими духовними цінностями).