Західноукраїнські письменники.
Літературні угруповання.
Жанрово-тематичне розмаїття творів.
Література:
1. Авраменко О.М.. Українська література для 10 класу. – К.:Грамота, 2010.
2. О.Слоньовська, Б.Сушевський. Конспекти уроків з укр. літератури для 10-х
класів. – К.: Рідна мова, 2000.
Студенти повинні знати:Історичні умови розвитку української літератури в Західній Україні, представників, літературні угруповання, жанрово-тематичне розмаїття творів
Студенти повинні вміти:давати загальну характеристику творчості митців Західної України в контексті розвитку світової літератури.
1. Історичні умови розвитку літератури Західної України до 1939 р. були такими: за підтримки Антанти у 1939 р. Польща окупувала Західну Україну, Румунія — Буковину і Бессарабію, Чехо-Словаччина — Закарпатську Україну, що супроводжувалося прагненням асимілювати українців:
§ закриття у 1924 р. українських шкіл і ліквідація українських кафедр у ВУЗах;
§ обмеження доступу української молоді на державну службу;
§ проголошення на загарбаних землях державною мовою польську мову.
Все це породжувало протест населення регіону, яке не визнавало легітимності польської влади. Але незважаючи на високу питому вагу, українське населення не мало політичної влади (якщо не брати до уваги формально “незалежної” УСРР) на своїй території, його інтереси не захищало міжнародне право. Безумовно, національну політику згадані держави проводили не в інтересах українського населення, а для задоволення політичних цілей тих сил, які могли нав’язувати волю іншим народам. На міжнародній арені в цей період такими силами були, насамперед, уряди європейських країн Великобританії, Франції та Німеччини. Керівництво цих держав розробляло у зовнішньополітичних концепціях “українське питання” і проводило певну “українську політику”, яка відрізнялася і за ступенем її активності й за роллю у подальших європейських подіях.
Останнім зовнішньополітичним актом уряду УСРР, що формально призвів до занепаду і без того кволої “суверенності”, була нота 19 серпня 1923 p., згідно з якою Україна зреклася міжнародної правочинності на користь новоствореного Союзу РСР. Тому безпосередня участь України у міждержавних відносинах СРСР (не кажучи про інші країни, де українці становили національні меншини) у міжвоєнний період не простежувалась, оскільки її могли здійснювати між собою лише незалежні країни. У цей період історії Європи, коли всі міждержавні угоди, що стосувалися територіальних питань, були насильницькими й ігнорували інтереси навіть тих народів, які мали державність, для поневолених націй у міжнародній політиці не знайшлося гідного місця. У відносинах між СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною з іншими державами фігурували лише питання, спрямовані на зміцнення державності панівних націй, а не на підтримку національно-визвольних прагнень, скажімо, українських патріотичних сил.
Єдине, на що міг сподіватися народ, позбавлений державного формування, це можливості брати участь у політичному й економічному житті країн, до яких він територіально належав.
Основну частину території західноукраїнських земель мали чотири воєводства Західної України (Львівське, Волинське, Тернопільське, Станіславське), що належали до складу Польської держави, становили 25% території і майже 28% населення всієї країни. Українці були найчисленнішою меншістю міжвоєнної Польщі, яка в цей період належала до країн із найвищим відсотком національних меншин.
З часу окупації краю українська проблема стала для Польської держави однією з найскладніших. На практиці всі провідні політичні кола міжвоєнної Польщі не визнавали прав українців стосовно Західної України і різнились між собою лише методами боротьби проти українського населення. Дальший розвиток подій засвідчив, що на всі зусилля уряду Польщі поневолити українців вони відповідали масовими акціями протесту.