Історія створення Міжнародного суду ООН.

Міжнародний суд ООН є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй, який розв'язує міждержавні спори і надає консультативні висновки. Попередником Суду була Постійна палата міжнародного правосуддя, створена під егідою Ліги Націй. Палата складалася з 15 суддів, які представляли основні правові системи світу й обиралися на 9 років Радою та Асамблеєю Ліги. Відповідно до Статуту Палата мала право розглядати міждержавні спори та давати консультативні висновки з будь-яких юридичних питань на запит Асамблеї або Ради Ліги Націй. За період з 1922 до 1940 р. вона винесла 29 рішень з міждержавних спорів, а також прийняла 27 консультативних висновків. Діяльність Палати була перервана Другою світовою війною у 1940 р., хоча формально вона разом з Лігою Націй проіснувала до 1946 р. У зв'язку із створенням ООН на міжнародній конференції в Сан-Франциско (1945 р.) було визнано недоцільним зберігати Постійну палату міжнародного правосуддя. Натомість було вирішено організувати Міжнародний суд ООН. Його Статут був практично ідентичний Статутові Постійної палати міжнародного правосуддя. У лютому 1946 р. Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН обрали перших суддів Міжнародного суду ООН, а вже у квітні цього ж року Суд зібрався на своє перше засідання. Першим Головою Суду став представник Сальвадору Хосе Густаво Герреро, який був останнім Головою Постійної палати міжнародного правосуддя. Першу справу, яка стосувалася морського інциденту в протоці Корфу, Суд почав розглядати у травні 1947 р.

2. Структура Міжнародного суду ООН

Міжнародно-правовою основою діяльності Міжнародного суду ООН є насамперед положення розділу XIV Статуту ООН (ст. 92—96), Статут Міжнародного суду ООН, який є невід'ємною складовою Статуту ООН, а також його Регламент, прийнятий 14 квітня 1972 р. Відповідно до ст. 93 Статуту ООН усі держави — члени ООН є ірsо fасtо учасниками Статуту Міжнародного суду ООН. Ця стаття також передбачає, що держава, яка не є членом ООН, може приєднатися до Статуту Міжнародного суду ООН на умовах, які в кожному конкретному випадку визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки. Такі умови були визначені в резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 91 від 11 грудня 1946 р. у відповідь на запит Швейцарії, яка, не будучи членом ООН, виявила бажання стати учасницею Статуту Міжнародного суду ООН: 1) прийняття положень Статуту Міжнародного суду ООН; 2) прийняття зобов'язань члена ООН за ст. 94 Статуту ООН, яка передбачає обов'язок держави виконати рішення Міжнародного суду ООН; 3) зобов'язання брати участь у витратах на діяльність Суду в такому справедливому розмірі, який визначатиме Генеральна Асамблея ООН час від часу після консультації зі швейцарським урядом. Ці ж самі умови в подальшому використовувалися і в інших випадках, коли певна держава бажала приєднатися до Статуту Міжнародного суду ООН, не будучи при цьому членом ООН. Крім Швейцарії, яка стала учасницею Статуту 28 липня 1948 р., такою можливістю скористалися Японія (2 квітня 1954 р.), Ліхтенштейн (29 березня 1950 р.), Сан-Марино (18 лютого 1954 р.), Науру (29 березня 1988 р.), які стали учасницями Статуту Міжнародного Суду ООН ще до того, як стали членами ООН. Згідно зі ст. 35 Статуту Міжнародного суду цей орган є відкритим для держав, які є учасницями Статуту, а умови, на яких інші держави можуть отримати доступ до Суду, визначаються Радою Безпеки ООН з дотриманням особливих положень чинних міжнародних договорів, але ці умови ні в якому разі не можуть поставити сторони в нерівне становище перед Судом. Ряд держав (Албанія, Італія, Камбоджа, Цейлон (нині Шрі-Ланка) Федеративна Республіка Німеччина, Фінляндія, Лаос та В'єтнам) свого часу направили до Міжнародного суду заяви, за допомогою яких вони визнали юрисдикцію суду щодо конкретного міжнародного спору чи спорів або загальну заяву про визнання юрисдикції Суду щодо всіх спорів або певних категорій спорів, які виникли або можуть виникнути в майбутньому. В цих заявах відповідні держави також брали на себе зобов'язання добросовісно виконувати рішення Суду.

Відповідно ст. 2 свого Статуту Міжнародний суд ООН складається з колегії незалежних суддів, обраних, незалежно від їх громадянства, з-поміж осіб високих моральних якостей, які відповідають вимогам, що ставляться для призначення їх на вищі судові посади або є юристами з визнаним авторитетом у галузі міжнародного права. Практика свідчить, що членами Суду, як правило, обираються особи, які працювали юрисконсультами в міністерствах закордонних справ своїх країн, були професорами міжнародного права, дипломатами або суддями верховних судів у своїх країнах. Суд складається з 15 осіб, серед яких не може бути громадян однієї і тієї ж держави. Враховуючи той факт, що законодавство багатьох країн визнає можливість подвійного громадянства, у Статуті міститься таке положення: особа, яку можна розглядати як громадянина більше ніж однієї держави, вважається громадянином тієї держави, в якій вона звичайно користується своїми громадянськими та політичними правами.

З метою забезпечення незалежності суддів безпосереднє висунення кандидатур здійснюється не урядами держав. Стаття 4 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає що, члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки з-поміж осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати Третейського суду. Що стосується членів ООН не представлених у Постійній палаті Третейського суду, о кандидати від них висуваються національними групами, призначеними з цією метою їхніми урядами з дотриманням умов, встановлених для членів Постійної палати Третейського суду ст. 44 Гаазької конвенції 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень. У зв'язку з тим, що на сьогодні всі учасники Статуту Міжнародного суду є членами ООН, положення ст. 4 Статуту про те, що умови, на яких держава — учасниця Статуту, яка не входить до складу ООН, може брати участь в обранні членів Суду, визначаються, за відсутності спеціальної угоди, Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки ООН, фактично не застосовується.

Голова та віце-голова Суду обираються самими суддями на три роки з правом переобрання шляхом таємного голосування. Голова керує роботою Суду і здійснює нагляд за діяльністю адміністративного управління за допомогою Адміністративно-бюджетного комітету та інших комітетів, в яких працюють члени Суду. Віце-голова заміщує Голову під час його відсутності у тому разі, коли Голова не може виконувати свої функції, або у випадку, якщо місце Голови стає вакантним. Суд обирає також свого секретаря таємним голосуванням з-поміж кандидатів, що пропонуються самими членами Суду. Секретар обирається на семирічний термін з правом переобрання. Секретар керує роботою Секретаріату Суду, який є постійним адміністративним органом Суду, забезпечує зв'язок між Судом та державами, ООН та іншими міжнародними організаціями. Він оновлює загальний список справ Суду, бере участь у судових засіданнях, забезпечує ведення протоколів, відповідає за архіви, складає проект бюджету Суду, скріплює підписом рішення Суду, зберігає печатку Суду.

Відповідно до ст. 22 Статуту місцеперебуванням Суду є м. Гаага (Нідерланди). Голова та Секретар Суду зобов'язані проживати в Гаазі, а що стосується інших членів Суду, то хоча Статут не містить імперативної вимоги щодо 'їх проживання в місці перебування Суду (вимагається тільки, щоб судді були у розпорядженні Суду в будь-який час, за винятком часу перебування у відпустці та відсутності у зв'язку з хворобою або з іншої серйозної підстави, належним чином поясненої Голові), на практиці більшість суддів також проживають у Гаазі. Судді мають право на періодичну відпустку, час і тривалість якої визначаються Судом, причому до уваги береться відстань від Гааги до постійного місця проживання кожного судді у себе на батьківщині.

Держава, яка є стороною у справі, що розглядається Міжнародним судом, і не має у складі Суду судді, який є її громадянином, може (але не зобов'язана) вибрати суддю аd hос для цієї конкретної справи. Суддя аd hос не обов'язково повинен бути (і на практиці досить часто не є) громадянином держави, яка його обрала. Суддя аd hос при вступі на посаду робить таку ж саму урочисту заяву, що і члени Суду, бере участь у вирішенні справи на рівних правах зі своїми колегами, так само як і члени Суду, має право голосу і отримує від Суду винагороду за кожен відпрацьований день.

3. Юрисдикція Міжнародного суду ООН

Стаття 34 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає, що тільки держави можуть бути сторонами по справі, що розглядається Міжнародним судом. Унікальність міжнародно-правового становища Міжнародного суду полягає в тому, що він є єдиним міжнародним судовим органом універсального характеру, що наділяється загальною юрисдикцією. Але Суд не може розглядати спори між державою та міжнародною організацією або між двома міжнародними організаціями. Також він не наділений компетенцією розглядати заяви корпорацій, міжнародних неурядових організацій чи фізичних осіб, якими б важливими не були питання, що в них порушуються. Отже, Суд розв'язує міжнародні спори лише між незалежними і суверенними державами — суб'єктами міжнародного публічного права. Міжнародний Суд може розглядати справу лише в тому разі, якщо сторони спору певним чином висловили свою згоду на те, щоб стати стороною судового розгляду (так званий принцип згоди сторін). Тобто держава А не може просто подати позов проти держави Б до Міжнародного суду як це робиться в національному праві, де особа подає позов проти іншої особи, якщо вважає, що її права були певним чином порушені. Така ситуація пояснюється тим, що фундаментальними принципами міжнародного публічного права є, зокрема, принцип суверенної рівності держав та принцип мирного розв'язання міжнародних спорів, відповідно до яких держави зберігають за собою свободу вибору мирних засобів розв'язання спорів між ними. Тобто ніхто не має права примусити суверенні держави розв'язувати свій спір якимось конкретним засобом, у тому числі зверненням до Міжнародного суду. Держава може висловити свою згоду на передачу міжнародного спору, стороною якого вона є, до Міжнародного суду трьома способами: шляхом спеціальної угоди між сторонами щодо передачі справи до Суду (п. 1 ст. 36 Статуту); реалізуючи спеціальні статті міжнародних договорів, за якими держави-учасниці заздалегідь передбачають компетенцію Суду на розгляд спору між ними (п. 1 ст. 36 Статуту); шляхом односторонньої заяви про визнання без особливої угоди, ірsо fасtо, щодо будь-якої іншої держави, яка взяла на себе таке ж зобов'язання, обов'язкової юрисдикції Суду з усіх питань, що стосуються: а) тлумачення договору; б) будь-якого питання міжнародного права; в) наявності факту, який у разі свого встановлення являтиме собою порушення міжнародного права; г) характеру та розмірів відшкодування, належних за порушення міжнародного зобов'язання (п. 2 ст. 36 Статуту).

Щодо односторонніх застережень про визнання обов'язкової юрисдикції Суду, то відповідно до ст. 36 (п. 3) ці заяви держав можуть бути або безумовними, або на умовах взаємності, або на певний час. Такі заяви здаються на зберігання Генеральному секретареві ООН, який забезпечує їхніми копіями всі держави - учасниці Статуту та Секретаря Суду. Заяви, зроблені щодо визнання обов'язкової юрисдикції Постійної палати міжнародного правосуддя, зберігають свою чинність відповідно до умов, викладених у них. У разі спору щодо підсудності справи Суду питання вирішується визначенням Суду. Отже, завдяки практиці факультативних застережень сформувалася і рупа держав, які на засадах взаємності наділили Суд юрисдикцією розв'язувати спори між ними, які можуть виникнути в майбутньому. Кожна держава, яка входить до цієї групи, у принципі має право порушувати справу проти будь-якої іншої держави, що визнає обов'язкову юрисдикцію Суду. Практика свідчить, що односторонні декларації використовувалися як підстава для юрисдикції приблизно в одній третині справ, що розглядалися Міжнародним судом. Але абсолютна більшість держав, які визнають обов'язкову юрисдикцію Міжнародного суду, зробили такі заяви з тими чи іншими застереженнями. Серед застережень, які найчастіше застосовують держави, роблячи заяви про визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного суду, можна згадати застереження про виключення з-під юрисдикції Суду: 1) справ, пов'язаних із охороною морських ресурсів, забрудненням морського середовища, визначенням морських кордонів, встановленням прилеглої зони, розробкою ресурсів континентального шельфу та морського дна, експлуатацією живих ресурсів виключної економічної зони; 2) спорів, що стосуються державних кордонів та статусу державних територій; 3) спорів, пов'язаних з використанням повітряного простору над сухопутною та морською територією держави; спорів, пов'язаних зі станом війни, воєнними діями, військовою окупацією, іншими актами військового насильства та виконанням санкцій за рішенням міжнародної організації; спорів, що стосуються внутрішньої компетенції держави; спорів, що підлягають розв'язанню за допомогою інших засобів мирного розв'язання міжнародних спорів; 7) спорів, що передаються на розв'язання іншим судам за спеціальною угодою або положеннями договору, учасниками якого є сторони спору. Крім того, з п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН лише один (Велика Британія) зробив заяву про визнання обов'язкової юрисдикції Суду, яка є чинною на сьогодні. Раніше подібні заяви були зроблені США та Францією, але потім вони відкликали їх, а Росія та Китай ніколи не робили таких заяв. Україна також ніколи не робила заяв про визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного суду.

4. Процедура судочинства в Міжнародному суді ООН

Стаття 40 Статуту Суду передбачає, що справи порушуються в Суді або нотифікацією про спеціальну угоду, або письмовою заявою на ім'я Секретаря Суду, причому в обох випадках повинні бути зазначені предмет та сторони спору. Тобто, якщо г і орони бажають разом передати свій спір на розв'язання до Міжнародного суду, вони мають укласти спеціальну угоду про не, в якій мають бути зазначені питання, які сторони погодишся передати на розгляд Суду. В такому випадку будь-яка з не ржав — сторін цієї угоди має право порушити судовий розгляд, повідомивши Секретаріат Суду про цю угоду. Спір може бути також переданий на розгляд Суду шляхом односторонньої заяви, яка подається однією державою проти іншої на підставі юрисдикційної статті у двосторонньому чи багатосторонньому договорі або на підставі заяв у рамках системи факультативних застережень. Відповідні документи мають супроводжуватися листом міністра закордонних справ або глави дипломатичного представництва в Гаазі відповідної держави, заява має бути більш детальною, ніж спеціальна угода, тому що держава-заявник повинна вказати підстави наявності, на її думку, юрисдикції Суду. Вона повинна чітко сформулювати характер претензії та зробити короткий виклад фактів та обставин, на яких ця претензія засновується. Секретар Суду повинен негайно повідомити про спеціальну угоду чи односторонню заяву іншу сторону, суддів, Генерального секретаря ООН та всі держави, які мають доступ до Суду. Він також включає справу до загального списку справ та повідомляє про і по справу пресу. Держава, яка подала заяву, називається заявником, а інша держава — відповідачем. Офіційна назва справи формулюється, наприклад, так: «Застосування Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього і Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії)».

Офіційними мовами Суду відповідно до ст. 36 Статуту є англійська та французька мови. Якщо сторони погоджуються на ведення справи французькою мовою, то рішення виноситься французькою мовою, а якщо сторони погоджуються на ведення справи англійською мовою, то і рішення має виноситися англійською мовою. Але оскільки обидві мови є офіційними мовами Суду, то Статут передбачає право кожної сторони користуватися тією офіційною мовою, якою вона забажає. В такому разі рішення буде винесено на обох мовах. За клопотанням будь-якої сторони Суд зобов'язаний надати їй можливість користуватися й іншою мовою.

Оскільки держави не мають своїх постійних представників, акредитованих при Суді, то відповідно до ст. 42 Статуту вони виступають через своїх представників. Це можуть бути дипломатичні представники відповідної держави в Нідерландах чи інші посадові особи міністерства закордонних справ, наприклад юрисконсульти. Представник отримує повідомлення, що стосуються справи, від секретаря Суду, а також направляє папери, які аргументують позицію його держави секретарю. На відкритих слуханнях він висуває аргументи на захист позиції своєї держави. Він виступає від імені свого уряду й уповноважений брати зобов'язання від імені своєї держави. Представники держав можуть користуватися в Суді допомогою повірених або адвокатів. Оскільки спеціальної колегії адвокатів Міжнародного сулу не існує, то немає і ніяких особливих вимог, яким повинні відповідати повірені та адвокати для того, щоб виступати в Суді, за винятком того, що вони повинні бути призначені державою-учасницею справи. Вони не обов'язково повинні бути (і часто не є) її громадянами. Як правило, ними є практикуючі юристи чи професори міжнародного права найвищої кваліфікації. Відповідно до п. З ст. 42 Статуту Суду представники держак, повірені та адвокати, що представляють держави в Суді, користуються привілеями та імунітетами, необхідними для самостійного виконання ними своїх функцій.

Стаття 41 Статуту передбачає, що Суд має право вказати, якщо, на його думку, цього вимагають обставини, будь-які тимчасові заходи, які повинні бути прийняті для забезпечення прав кожної зі сторін. Рішення про це має бути доведено до відома сторін та Ради Безпеки ООН. Мета таких тимчасових іаходів полягає у замороженні розвитку спірної ситуації до того, як Суд не винесе остаточне рішення.

Статут Суду передбачає, що судочинство складається з двох частин: письмового та усного судочинства. Письмове судочинство включає подання так званих змагальних паперів, які містять детальний виклад позицій сторін спору. Загалом письмове судочинство має такий вигляд: держава-заявник подає меморандум, на який держава-відповідач представляє контр-меморандум. Якщо сторони вимагають цього або Суд вважає необхідним, то може бути призначений другий етап подання змагальних паперів. Тоді держава-заявник представляє відповідь, на яку держава-відповідач надає репліку. У справах, переданих на розгляд Суду шляхом спеціальної угоди, де немає ані заявника, ані відповідача, кожна із сторін представляє меморандум та контрмеморандум та у разі необхідності — відповідь та репліку на відповідь. Статут передбачає, що всі ці письмові повідомлення здійснюються через секретаря Суду, в порядку та у строк, що встановлюються Судом. Будь-який документ, що представляє кожна сторона, повинен бути переданий іншій стороні в засвідченій копії. Практика Суду свідчить, що тривалість письмового етапу судочинства може коливатися від кількох місяців до кількох років залежно від складності справи, кількості та розміру поданих паперів та строків їх подання, які запитуються сторонами.

Суд визначає форми та строки, в які кожна сторона повинна остаточно викласти свої доводи та вживає всіх заходів для збору доказів. Відповідно до статті 49 Статуту Суд може навіть до початку слухання справи вимагати від представників держав пред'явлення будь-якого документа або пояснень, а у разі відмови надати документ чи пояснення складається відповідний акт. Статут передбачає також право Суду доручити проведення розслідування або експертизи будь-якій особі, колегії, бюро чи комісії або іншій організації на свій розсуд. У практиці Міжнародного суду часто здійснюється виклик свідків. Заслуховуючи свідків, Суд, як правило, використовує таку процедуру: спочатку свідка допитує та сторона, яка його викликала, потім відбувається перехресний допит іншою стороною, після чого повторний допит першою стороною та відповідь на будь-які запитання, поставлені Судом. Сам Суд також може викликати свідків.

Після того як представники, адвокати та повірені завершили свої пояснення у справі, Голова Суду оголошує слухання завершеним і Суд починає обговорювати рішення. Наради Суду відбуваються у закритому режимі й зберігаються у таємниці.