Культурні епохи і культурні регіони. Критерії їх виділення.

Не намагаючись дати розгорнуту типологію культур, розглянемо два типа культурних утворень ( які побудовані за подібністю соціокультурних характеристик і не є взаємовиключаючими) : регіональні культури і стадіальні.

Регіональні культури – надетнічні культурні спільноти, які складаються на певному географічному ареалі і протягом довгого історичного часу зберігають свою специфіку. Масштаби ареалу регіональної культури можуть бути різними. Регіональні культури меншого масштабу можуть входити до регіональних культур більшого масштабу (наприклад, культура Індокитаю є складовою культури Південної Азії, а та, в свою чергу, - культури Сходу. У деяких випадках регіональні культури можуть охоплювати один народ, тобто співпадати з національною культурою (наприклад, культура Кореї). Проте, як правило, вони являють собою конгломерат різних культур, створених кількома народами які населяють регіон. Наявність подібних природних умов життя в даному ареалі і територіальні зв’язки забезпечують спорідненість між культурами народів, які мешкають поряд один з одним. Коли яка-небудь регіональна культура вторгається в області, зайняті іншою регіональною культурою, вона або значною мірою змінюється там, асимілюється і зливається з останньою ( як негритянська культура в Північній Америці або західна культура в Японії), або витісняє звідти місцеву культуру ( як сталось з культурою американських індіанців чи австралійських аборигенів після захоплення їх земель європейцями). Таким чином, ареал регіональної культури може розширюватись і звужуватись.

На сьогодні прийнятий ЮНЕСКО поділ планетарної культури виділяє шість основних культурних регіонів : західний (туди відносять наряду з західноєвропейською культуру Східної Європи, всієї Росії, Північної Америки), латиноамериканський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, індійський та Далекосхідний.

Проте самими крупномасштабними регіонами Землі, в яких історично склались культури, значно відмінні між собою, є “Захід” і “Схід”, а також “Північ” і “Південь”.

Поняття “культурної епохи це позначення певного часу існування певної якості культури. Епохи народжуються і вмирають, приходять і відходять. Жодна епоха не може повторитися знову, “ожити”. Критерій виділення культурно – історичних епох може бути різним, в залежності від позицій та інтересів дослідника. Формаційний підхід базується на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття “культура” фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно – історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно – історичних епох. Наприклад, протягом первісно – общинної формації існувало два типи культури : 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно – історичних епох береться розвиток мови. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В. Гумбольд і О.О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статичного) визначення понять. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід нагадати, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об’єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством і тим самим розвиватись. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно – історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, виникають нові форми людського пізнання, народжуються та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, практичній діяльності. Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів.

Якщо ми будемо розглядати культурно – історичний прогрес з погляду наповнення його особистісним началом, пов’язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості – то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно – історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури.

 

3.3. Проблеми періодизації культурно-історичного процесу. Співвідношення „світової”, „регіональної” та етнонаціональної культури.

Щоб добре розібратися з питанням про співвідношення загальнолюдської (світової) і національної (етнічно обмеженої) культур, слід зрозуміти різницю рівнів узагальнення розгляду КІП. Три рівні розгляду КІП :загальносвітовий („всесвітній”), глобально – регіональний ( у нашому випадку європейський) і етнічно окремий ( для нас український). Але слід зрозуміти – самі по собі всі ці рівні дають досить абстрактний розгляд; лише у взаємодії (європейській чи світовій) етнічні культури мають конкретний зміст. Це особливо помітно у великому історичному часі. Модель загальноєвропейського культурного поступу наочно подана в таблиці, запропонованій українським культурологом Соболем П.П. (додаток №4). За вертикаллю в таблиці послідовно розташовані культурно-історичні епохи європейського культурного розвитку. В горизонтальних чарунках приводяться до кожної епохи за певними ознаками параметричні, межовим чином узагальнені характеристики. Варто з’ясувати значення цих термінів-характеристик, якщо вони вам ще невідомі, у словнику чи енциклопедії. У цій схемі також графічно відтворена відповідність історичних періодів розвитку української культури загальноєвропейським культурним епохам, що надає можливість добре зорієнтуватись при підготовці індивідуальних завдань: адже давати характеристику культурній епосі треба як на матеріалі Західної Європи, так і України.

 

3.4. Українська культура як цілісна система.

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія “українська культура як цілісна система” порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями – культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально – етнічне ціле, яке виникло, сформувалось і розвивається в умовах суворої історичної об’єктивності, без штучного поділу його на “східняків” і “західняків”, українців материкової України та діаспори, українську “буржуазну” і українську “пролетарську” нації тощо.

Українська культура поділяється ними за такими ж об’єктивними критеріями. Проте, виходячи з об’єктивних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалась та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією “українська культура як цілісна система”? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що :

по – перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і в діаспорі;

по – друге, цілісна система культури включає в себе об’єктивну оцінку ідейно – протилежних течій і напрямів у ній;

по – третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самоутверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно – своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв’язку його із загальнолюдським;

по – четверте, об’єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обґрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це є неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

по – п’яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди, підйоми і спади культурного процесу в Україні.

Розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінчення історії Київської Русі – так званої “спільної колиски східнослов’янських народів”, тобто ХIV, а то й XV- XVII століттями. При цьому “забували”, а точніше – свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з прадавніх часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав (тепер уже з відомих причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) – українського народу та української нації, і передусім історичних умов їх формування. Це пов’язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об’єктивності.

 

Поміркуйте:

    1. У чому на Вашу думку полягає схематизм теорії суспільного прогресу О.Конта?
    2. У чому відмінність поглядів К.Маркса, Ф.Енгельса і Ф.Гегеля на закономірність історичного прогресу?
    3. Що об’єднує концепції суспільного прогресу О.Конта, Ф.Гегеля, К.Маркса, Ф.Енгельса?
    4. У чому вбачають „ цивілізаторську місію” Заходу прибічники європоцентризму?
    5. У чому сутність принципу одно лінійності історичного процесу?
    6. Чи можлива передача цивілізації від одного культурно – історичного типу до іншого? Наведіть приклади. Чи можливий їх взаємний вплив?
    7. Чим обумовлене існування різних підходів до виділення культурно – історичних епох?
    8. Що ми сьогодні розуміємо під категорією “українська культура як цілісна система”?

IV. Семінарські заняття

Навчальними програмами передбачено 6 ( 4 ) годин. Автори розробки вважають за найдоцільніше розглянути дві теми не охоплені оглядовим лекційним курсом. До обох тем пропонуються пункти плану з вказівкою головних моментів змісту, контрольні завдання та запитання.