Моделі породження мовлення
Розробка проблеми породження мовлення в американській психолінгвістиці має дескриптивістську й генеративістську орієнтації. Необіхевіористська течія дескриптивізму в американській психолінгвістиці розглядала цей процес як послідовний механізм отримання реакцій на стимули фонів і морфів «зліва направо» на підставі інтуїції без залучення семантичних компонентів (Ч. Осгуд, Б. Скіннер та ін.). Послідовність переробки в цій моделі передбачала, що людина переходить від одного рівня до іншого лише по завершенню попереднього процесу. У ряді оглядів цієї проблеми і класичних підручників стверджується, що спершу моделі продукування мовлення були послідовними, а згодом з ’явилися моделі паралельної переробки мовної інформації, що ґрунтувалися на визнанні можливості одночасної переробки мовлення на багатьох рівнях (детальніше див.: [Carrol 1994; 195-202; Белянин 2003, 75]). О. Залевська цілком слушно застерігає від такого прямолінійного протиставлення двох типів моделей і пояснює їхню наявність використанням перших у комп’ютерному моделюванні, де послідовність була єдино можливим шляхом для перших поколінь ЕОМ, другі ж відображали реальність самого процесу продукування мовлення й не були пов’язані з комп’ютерним моделюванням [2000, 207].
Популярною в дескриптивізмі була й модель безпосередніх складників, підґрунтям якої стала методика розкладення речень і сполук на безпосередні складники, розроблена Р. Уеллзом, К. Пайком, Ч. Хоккетом, 3. Харрисом на підставі учення Л. Блумфілда. Базовим положенням цієї методики було представлення синтаксичних структур словосполучень (в американському варіанті - фразових структур) або речень у вигляді дерева безпосередніх складників, що репрезентує лінійне включення компонентів до цілого – не лише сполучень словоформ і словоформ, а й морфем як кінцевих елементів членування (ultimate constituents). Запис цих залежностей може здійснюватися за допомогою дужок й індексів. Згодом ця методика застосовувалася в генеративній теорії Н. Хомського при розробці ним і його послідовниками універсальних правил трансформації й обмежень на них. Результатом кожного кроку членування є виокремлення бінарної конструкції, складниками якої є ядро (головний елемент) і маргінал (залежний елемент), що узгоджується із загальними правилами синтаксичної будови, хоч нерідко важко обмежитися бінарною структурою (у випадках сурядних зв’язків). Речення представляють шляхом виділення двох домінантних вершин (ядерної (kernel) структури): імені й дієслова, - які мають власні групи залежностей подібно до групи підмета та присудка у реченні. У моделі породження передбачається, що продукування мовлення йде зліва направо і знизу догори з огляду на бінарні конструкції і послідовне заповнення місць груп підмета та присудка валентними поширювачами.
Європі й на пострадянському просторі найбільш визнаною є модель продукування мовлення радянського психолога Л. Виготського, який називав говоріння мовленнєво-мисленнєвим процесом «переливання думки у слово» і представляв продукування мовлення як фазово-ступеневу діяльність, яка починається від мотиву - неясного бажання, що зумовлює формування думки. Мотив кваліфікується як головна спонукальна ланка психічної діяльності людини, що виконує функцію регулятора поведінки і породжує думку [Выготский 1982, 358]. Шлях від думки до слова опосередкований, окрім мотиву, оформленням думки, її відображенням у внутрішньому слові, а далі -у значеннях зовнішніх слів і, насамкінець, у словах [Выготский 1982, 358]. У моделях породження мовлення представників радянської психологічної школи мотив також є першою ланкою, поштовхом до здійснення мовленнєвого акту. Мотив взаємодіє з установкою, яка занурює його до конкретної комунікативної ситуації і впливає на мотив як схильність, готовність до певної дії, що ґрунтується на попередньому досвіді.