Вітчизняна соціологія в умовах радянської влади
Перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституціоналізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими співробітниками та прихильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й.Гермайзе, П.Клименко, К.Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К.Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». К.Грушевська опублікувала тут свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. В цьому ж напрямі працював Ф.Савченко, автор студій «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії».
Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Соціологія, як наука, втрачає свій самостійний статус, заноситься у «чорний список» так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорії ймовірності і вибірки, структурно-функціонального аналізу для вивчення радянського суспільства.
Результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику.
З 1936 р., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 рр.) не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. Інституту філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю у цьому Інституті не було відомостей аж до початку 60-х років, коли відділ атеїзму провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, але вони опубліковані не були. Деякі наслідки проведених праць були надруковані у збірнику «Соціологія на Україні» (К., 1968, ред. Л.В.Сохань). Хоча його оголосили як перший український щорічник соціології, проте наступні щорічники так і не з’явилися. Правда, в 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видав інший збірник «Філософія та соціологія», в якому соціології був присвячений невеличкий розділ.
Фактори, які призвели до занепаду соціології в радянський період:
– повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
– відсутність самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;
– постійний політичний ризик інноваційної соціології;
– протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого – на патріотичному (коли об'єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика «націоналістичних»;
– застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей, бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
– обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;
– бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;
– відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;
– нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами;
– відсутність соціологічних праць зарубіжних авторів.