Соціологічні дослідження українських учених в еміграції
Велике значення має питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з ініціативи М.С.Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Це був перший український науковий заклад в еміграції і діяв до приїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті Грушевський залучив відомих українських учених, які перебували тоді в еміграції (історика й соціолога В.К.Липинського, соціолога В.Старосольського, історика й мистецтвознавця Д.В.Антоновича та ін.).
Основні завдання Українського соціологічного інституту:
– інформування світової громадськості про соціальне життя в Україні;
– здійснення підготовки досвідчених науковців у різних галузях соціології і залучення їх до самостійної роботи на загальному й українському культурно-історичному і соціологічному матеріалі;
– ознайомлення українського суспільства із здобутками соціологічної науки на Заході, її напрямами й методами;
– пробудження в українській громадськості інтересу до соціології;
– ознайомлення західних наукових і громадських кіл із соціальною історією України, її сучасним життям, досягненнями української науки тощо.
Робота інституту велась у кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт співробітників. Протягом 1920-1923 рр. інститут випустив 13 книг. Після від’їзду М.Грушевського та деяких його співпрацівників з Праги, де функціонував переведений з Відня УСІ, в Україну, постала гостра необхідність створення нової української наукової установи.
Це завдання успішно виконав відомий український соціолог і громадський діяч М.Ю.Шаповал. 1 листопада 1924 р. він заснував у Празі Український інститут громадознавства, який під його плідним керівництвом виконав велику роботу в організації соціологічних студій. До співпраці з інститутом було залучено чимало українських вчених-суспільствознавців, що перебували в еміграції, а також таких видатних західних соціологів, як А.Блага, С.Чапін, Л.Візе, І.Штайнберг, Е.Ельвуд, П.Сорокін, Р.Міхельс, С.Богардус, Е.Росе, Е.Халупний та ін.
За вісім років існування (до 1932 р. – року смерті М.Шаповала) інститут крім соціологічного часопису «Суспільство» і наукового збірника «Народознавство», видав праці М.Драгоманова «Вибрані твори» (т.1, 1932 р.), В.Коваля «Національні меншості в міжнародному праві» (1927 р.), М.Мандрики «Сучасне міжнародне право, його сурогати й політична самоволя»; В.Петріва «Суспільство і військо», «Нова Україна» (1924 р.); М.Шаповала «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927 р.), «Загальна соціологія» (1929 р.), «Соціологія України» та ін.
Значну соціологічну роботу в еміграції здійснили українські учені-викладачі соціологічних кафедр, утворених в Українській Господарській академії у Подєбрадах, Вищому Педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, відкритому у 1923 р, у Празі, Українському Вільному університеті (Прага). До викладання соціології були залучені такі відомі українські соціологи, як О.Бочковський, В.Старосольський, С.Ріпецький, О.Ейхельман, Л.Білецький, С.Русова, В.Доманицький, М.Шаповал та інші.
За період між двома світовими війнами з’явилось чимало важливих соціологічних праць членів «празького гурту», зокрема: «Націонологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації» (1927 р.), «Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси» (1932 р.) О.Бочковського; «Засади українського урбанізму» (1940 р.) В.Доманицького; «Соціологія і проблеми суспільного виховання в С. Ш. Америки» (1925 р.) М.Мандрики; «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923 р.) В.Старосольського; «Військо і революція» (1923 р.), «Місто й село» (1926 р.), «Система суспільних наук і соціографія» (1931 р.) і «Суспільна будова» М.Шаповала; соціографічні праці С.Гольдельмана, О.Ейхельмана, Т.Олесевича, І.Івасюка, В.Садовського, О.Мицюка та інших вчених.
Після Другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово і зосереджено. Одна з причин цього – відсутність поважної самостійної інституції (як це було в 20-х рр.), яка б об’єднувала українських дослідників і організовувала їхні студії. Проте аналіз виданих праць фаховими українськими соціологами С.Мамчуром, І.Задорожним, В.Кисілевським, П.Юзиком, О.Войщенком, І.Теслею, М.Марунчаком, В.Липинським, Д.Донцовим, Ю.Бойком, Ю.Дивничом, І.Майстрюком, В.Нагірним, В.Ісаївим та ін., засвідчує, що предметом їх соціологічних досліджень є такі проблеми:
– процеси асиміляції, суспільної мобільності і процеси затримання етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;
– структура українських інституцій, груп та громад і їх діяльність;
– типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах;
– процеси асиміляції й акультурації та етнічної ідентифікації українців у США та Канаді;
– ідеологічні групи та етнічні ідентифікації емігрантських груп у США;
– збереження власної ідентичності і духовних цінностей українців на еміграції.