Суспільно-політичні погляди і діяльність С.А. Подолинського.
Одним з яскравих і динамічних представників, засновників української соціал-демократії був С.Подолинський (1850–1891). Він походив з дворянської родини, мати належала до роду князів Кудащевих. Вчився на природничому факультеті Київського університету, за фахом лікар. Він виступає як вчений, революціонер-практик, пропагандист соціалістичних ідей, вчений, гуманітарій і природознавець, лікар. Він був знайомий з діячами Київської Старої Громади – М.Драгомановим, М.Зібером, знаходився під впливом ідей П.Чубинського, творчості Т.Шевченка. У 1871 р. після закінчення університету, С.Подолинський виїжджає за кордон для продовження медичної освіти.
У 1880 р. з’являється Програма реформ, підписана М.Драгомановим, М.Павликом, С.Подолинським; опублікована в першому числі «Громади». Фактично автором Програми був С.Подолинський. Пізніше Програма була перероблена М.Драгомановим і у 1884 р. з’явилася під назвою «Вільна спілка».
С.Подолинський – непересічна, талановита особистість, мав вплив на М.Драгоманова і сприяв радикалізації його поглядів. Зі свого боку М.Драгоманов не сприймав бунтарства С.Подолинського і вважав його «надто українцем».
Особливістю С.Подолинського як теоретика і практика української соціал-демократії було органічне поєднання соціаль-ного і національного.
Його заслуга, як засновника української соціал-демократії, полягає в тому, що він прагнув пристосувати універсальні принципи та ідеї соціалізму до української дійсності, поставити їх на службу вирішення нагальних проблем українського народу. Показовим був науковий і життєвий девіз С.Подолинського: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
На відміну від російських соціалістів-народників, які відстоювали ідею виключності російської історії, заперечували загальний шлях індустріалізму (капіталізму) на підставі існування сільської громади (общини), С.Подолинський в брошурі «Ремесла і фабрики на Україні» доводив, що Україна проходить ті ж самі економічні фази, що й європейські країни: «ремесло, мануфактура і великий фабричний здобуток». Іншими словами, якщо російські народники-соціалісти заперечували капіталістичний шлях розвитку Росії, то український соціаліст бачив Україну в сім’ї європейських народів. У своїх україномовних брошурах «Про бідність», «Парова машина» С.Подолинський так доступно викладав основні ідеї політичної економії марксизму, спираючись на реальні процеси в житті українського народу, що вони були зрозумілі простим селянам Галичини та Буковини, про що згадує Анна Павлик, яка сама читала і пояснювала їх селянам.
У світогляді С.Подолинського чільне місце посідала національна складова. Він одинним з перших українських соціаліс-тично орієнтованих мислителів сформулював тезу про етнічно-мовну і культурну єдність усіх українських земель. У Про-грамі, що була укладена С.Подолинським і підписана М.Драгомановим та М.Павликом, зазначалось, що Україною слід вважати всю землю, де «гурт народу говорить українською мовою», від річки Тиси на заході до ріки Дон на сході, а також Кубанську землю, від річки Нареви на півночі до Чорного моря на півдні.
Як вчений-лікар у спеціальному дослідженні «Життя і здоров’я людей на Україні», С.Подолинський звернув увагу на таку специфічну рису українського народу як природна чистота, незіпсованість українського характеру, що пояснював винятковою роллю українських жінок «простих українок», які «при браку освіти, при загальній бідності, все ж усі самі годують і як можуть гарно доглядають своїх дітей, далеко краще», ніж в інших багатих та освічених країнах. У цьому С.Подолинський, учений, революціонер і патріот, вбачав одну з причин («резонів») того, чому «український народ множиться доволі швидко, і чому порода його зостається й досі мало зіпсованою, не дивлячись на велике число впливів дуже негарних, котрі раз-у-раз приходиться переносити нашим простим людям.»
Певна річ, С.Подолинський мав значний вплив на формування національного та соціалістичного світогляду представників української інтелігенції і простолюду, про що свідчить популярність його брошур соціалістичного змісту серед селян Галичини та Буковини. Саме він заклав ідеологічні та організаційно-практичні підвалини української соціал-демократії.
Яскравість постаті, талановитість, відкритість до нового, патріотизм, динамізм вчинків С.Подолинського сприяли радикалізації світогляду М.Драгоманова.
Антін Ангелович
єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 25 вересня 1808 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Народився в селі Гринів у сім’ї священика. За рекомендацією єпископа Лева Шептицького посланий на навчання до нововідкритої генеральної духовної семінарії для греко-католиків «Барбареум» у Відні, яку закінчив 1781 зі ступенем доктора богослов’я. Висвячений на священика у 1783. Від 1783 канонік, перший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1783, 1787—1796), професор догматики Львівського університету (1784—1787), ректор університетуту (1796—1797), від 1796 — єпископ Перемишльський, 1798 — Львівський, від 1804 — єпископ Холмський. Спільно з Михайлом Гарасевичем домігся відновлення Галицької митрополії (1808). Від 1808 — митрополит Галицький. Був ініціатором заснування греко-католицьких парафій на Буковині — у Чернівцях, Сучаві та інших містах. Окрім пастирських листів, видав польською мовою політичні брошури антинаполеонівського спрямування «Хто є наступальною стороною: Австрія чи Франція?» (1805), «Роздуми австрійського патріота з приводу деяких статей у закордонних газетах» (1809). Під час франко-польського наступу 1807—1809 та тимчасової окупації Львова у травні—червні 1809 польськими військом генерала Олександра Рожнєцького, який воював на боці Наполеона I, відмовився від присяги французькому імператору і покинув місто, але був заарештований поляками та інтернований до Стрия. Звільнений після відступу польських формувань наприкінці червня 1809. За відданість Австрії нагороджений орденом Леопольда. Свою бібліотеку з 8 тисяч томів передав у дар митрополичій капітулі у Львові. На території «Тернопільського краю» створив окрему консисторію з підпорядкуванням Львівській митрополії (проіснувала від 21 серпня 1810 до 21 жовтня 1811). Після її ліквідації синод РПЦ створив «Тернопільський уряд духовний».