Основи бюджетного права України
Сукупність фінансово-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв'язку з бюджетною діяльністю, складають бюджетне право.
Основним джерелом бюджетного права, його центральним документом, є Бюджетний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 21 червня 2001 р. До джерел бюджетного права належать також закони про щорічний бюджет України,
Бюджет — це основний фінансовий план, який визначає доходи та видатки держави чи органу місцевого самоврядування щодо виконання їх завдань і функцій.
Правовою формою бюджету є закон, прийнятий Верховною Радою України, або рішення відповідного органу місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 1 Бюджетного кодексу України, закон про Державний бюджет України — це закон, який затверджує повноваження органам державної влади здійснювати виконання державного бюджету України протягом бюджетного періоду. Рішення про місцевий бюджет — нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради, виданий в установленому законодавством
України порядку, що містить затверджені повноваження відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій державній адміністрації або виконавчому органу місцевого самоврядування здійснювати виконання місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.
Бюджетний устрій та бюджетна система країни визначаються формою державного устрою. Україна — унітарна держава, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування, функціонування якого без власних бюджетів неможливе. У ст. 5 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджетна система України складається з Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Таким чином, бюджетна система України — сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Бюджет як фінансовий план структурно організований по вертикалі —: доходи і видатки, та по горизонталі — загальний і спеціальний фонди
Криміна́льне пра́во — одна з фундаментальних галузей права, законодавства України, наука (доктрина) і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння єзлочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили[1].
Завдання кримінального права — правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля,конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам[2].
Усе кримінальне законодавство України наразі представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Особливої частини можна застосовувати лише на базі Загальної частини КК.
Сучасною кримінально-правовою реформою в Україні передбачено створення «закону України про кримінальну відповідальність» — двох законодавчих актів, що встановлюють кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки).
Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
Принципами кримінального права визнаються найбільш визначні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо з нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.
Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Такими є: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, справедливість, гуманізм та демократизм.
Спеціальні принципи притаманні тільки кримінальному праву.
1. Принцип законодавчого визначення злочину Це одне із найважливіших загальних положень (принципів) кримінального права. Воно визначається в ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, яка прямо заборонена ч. 4 ст. 3 КК.
2. Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає тільки при наявності вини, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинений злочин були заподіяні навмисно чи необережно (ст. 23 КК). Невинно заподіяна шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається і кримінальної відповідальності не тягне.
4. Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі. Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх ознак складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом.
5. Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм це передбачено.
6. Принцип переваги обставин, що пом'якшують відповідальність. При конкуренціїобтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину. Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства з особливою жорстокістю перебуваючої в стані вагітності жінки[4], але в стані фізіологічного афекту, скоєне кваліфікується лише як умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання[5].
7. Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку — вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п. 2 ч. 1 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, яка обтяжує відповідальність винної особи. Чим бі́льше злочинна група та чим міцніше вона організована, тим бі́льшої кари вона заслуговує.
8. Принцип повного відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Цей принцип є здійсненням нової концепції кримінального закону — концепції захисту, доповнення караючої функції кримінального закону функцією захисту, поновлення порушених прав,інтересів особи.
9. Принцип економії кримінальної репресії. Це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства межі́, що відокремлює злочин від незлочинного, межі́ між криміналізацією та декриміналізацією злочинів[6]. Даний принцип полягає в тому, що кримінально-правова політика повинна здійснюватися лише в оптимально необхідних межах, не допускаючи їх перевищення[7].