Методи історіографії та понятійний апарат.

Тема 9. Історіографія в системі історичної науки

ПЛАН:

1. Теорія історіографії.

2. Методи історіографії та понятійний апарат.

3. Сучасна історіографічна ситуація в Україні.

4. Засади історіографічної складової наукового дослідження.

 

Теорія історіографії.

 

Українська історіографія – складова національної історичної науки.

Термін «історіографія».

До її вивчення вперше підійшов відомий російський історик О.С.Лаппо-Данилевський.

Слово «історіограф» французького походження,

· у XIV ст. ним позначали митця, художника, який малював мініатюри на історичні сюжети;

· починаючи з XVI ст.історіографом називали придворного письменника (при особі, родині, династії), якому доручалося писати офіційну історію країни. Найчастіше цю посаду обіймали відомі літератори, поети, філософи, як-от: Буало, Расін, Вольтер. Посада офіційного історіографа існувала у Давньому Китаї, Римі, середньовічній Венеції, Флоренції доби Ренесансу тощо. У Росії першим офіційним історіографом при Петербурзькій Академії наук був Г. Міллер, пізніше обов'язки державного історіографа дуже короткий час виконував князь Михайло Щербатов. У 1803 р. посаду офіційного російського історіографа здобув відомий російський історик М. Карамзін. Звання офіційного історіографа не лише відчиняло перед дослідником двері імператорських архівів, але й до певної міри звільняло його від офіційної цензури, наголошуючи начебто на «внутрішній самоцензурі» – високих моральних якостях та принципах історика.

· Згодом терміни «історіограф», «історіографія» почали поширюватися в європейській літературі і, зокрема із німецької, надійшли до Росії у XVIII ст. Первинно слова «історіограф» та «історіографія» вживалися як синоніми до понять «історик», «історія», «історична наука». Ще у XIX ст. під історіографією розуміли саме історію.

· На зламі XIX-XX ст. історіографія представляє досить потужний культурний пласт, що визначає специфіку наукової думки в цілому та історичної науки зокрема. Справа в тому, що процес дисциплінарного становлення історіографії хронологічно співпав з методологічною кризою історичної науки. Період кризи в науці пов'язаний із загостренням рефлексивних процесів, зміною стилів мислення, пошуком нових засобів історичного дослідження.

· Сучасним науковим загалом термін «історіографія» вживається досить широко.

ü Поняття «проблемна історіографія» означає сукупність літератури з конкретної проблеми, країни або історичного періоду: «історіографія історії визвольної війни українського народу XVII ст.», «історіографія історії Сибіру», «сучасна історіографія історії Англії XVIII ст.» тощо.

ü Частіше під терміном «історіографія» розуміють стан історичної науки певної доби: «українська історіографія XIXст.», «історіографія доби Ренесансу», «сучасна французька історіографія» чи «американська історіографія 20-30-хроків XX ст.».

На практиці склалося так, що терміном «історіографія» визначають об'єктивний процес виникнення історичного знання, розвитку історичної науки, а також спеціальну дисципліну, що вивчає цей процес.

Щодо розмежування цих двох аспектів історіографії радянський дослідник A.M. Сахаров ще у 1970-х роках запропонував для позначення процесу розвитку науки вживати вислів «історія історичної науки», а спеціальної дисципліни – саме «історіографія».

Погляд на історіографію як спеціальну дисципліну передбачає з'ясування таких питань, як

ü гносеологічна природа історіографії,

ü її місце і функції у процесі пізнавальної діяльності історика,

ü форми самовизначення тощо.

У процесі історичного пізнання розрізняють два рівні:

1) предметнийконструктивне знання про минуле – це власне історична наука;

2) рефлексивнийзнання про знання – методологія та історія історичної науки.

Місце історіографії у процесі історичного пізнання визначається також її функціональним призначенням.

Ø Конструктивна функція історіографії пов'язана з розбудовою історичного знання, здобуттям нового в науці. У минулому науки дос­лідники знаходять ідеї та методи, відповідні своєму часу.

Парадигмальна функція спрямована на затвердження та підтримування даної системи науки. Засобами історіографії створюються канони, зразки дослідницької діяльності, стереотипи мислення і процесу історіописання.

 

Привертають увагу і соціокультурні передумови виникнення феномена історіографії. Для гуманітаристики властивий «ефект інтелектуального конформізму», що на практиці означає перехід критично мислячих науковців у сферу «чистої» теорії. Наслідком цього ефекту став розквіт зовні деідеологізованих галузей гуманітарного знання культурології, семіотики, психолінгвістики, історії естетики. На ґрунті історичної науки «ефект інтелектуального конформізму» пов'язаний з оформленням спеціальної дисципліни – історіографії. Історична наука цієї доби відчувала гостру неминучість поновлення наукового апарату, мови науки.

Наслідком засвоєння мови сучасної науки став остаточний «розподіл» на дві історіографії: проблемну та теоретичну. Представники останньої «несподівано» стали використовувати «чужу» мову, незрозумілу для істориків-традиціоналістів.

 

Ø Методологічна функція історіографії пов'язана з розбудовою нового знання, утворенням нормативів діяльності історика, визначенням механізмів і тенденцій процесу розвитку історичного пізнання.

Ø Історіографія зберігає свою первісну допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних проблем, передбачає дослідження цієї проблеми у контексті відповідного їй стану історичної науки.

Ø Історіографія виконує й важливу світоглядну функцію. Усвідомлення минулого науки має вплив на стиль мислення історика, критичне ставлення до історіографічної спадщини.

Історія науки дозволяє творчо мислячому історику вільно орієнтуватися в нинішній історіографічній ситуації, зміст якої становить криза історичного пізнання. Криза ця має два рівні: першийототожнюється з кризою марксистської парадигми історичного знання, другий – із загальною тенденцією розвитку сучасного історичного пізнання, що означає переорієнтацію істориків з проблем історичного буття до проблеми історичної гносеології, пошуків нових методів історичного дослідження.

Ø Історіографії належить і важлива дидактична функція. У Росії та Україні історично склалося так, що освіта часто передувала науковим дослідженням. Більша частина знань засво­ювалася у готовому вигляді у процесі навчання, що зумовлю­вало необхідність їх інтерпретації. Звідси інтегруюча роль істо­ріографічного циклу дисциплін, який разом із джерелознавчим блоком завершує фахову підготовку студента-історика.

 

Методи історіографії та понятійний апарат.

 

Серед методів історіографії розрізняють:

1) засоби конкретного історіографічного аналізу,

2) методи історіографічного синтезу.

 

Принципи історіографічного аналізу знайшли узагальнення у так званій «історіографічній моделі», що була запропонована у 1960-1970-х роках А. Сахаровим, який у свою чергу спирався на здобутки своїх попередників Л. Черепніна, М.В. Нечкіної та ін.

v Перший чинник чи складову «моделі» історіографічного вивчення становить аналіз соціокультурних передумов стану та розвитку історичної науки певної доби, окремих наукових напрямів, шкіл, діяльності конкретного історика. Йдеться про рівень соціально-економічного розвитку, політичну систему суспільства, стан духовного життя, культури, науки, урядову політику щодо історичної науки, історичну освіту, шкільництво, організацію науки, наукові установи, засоби популяризації історичних знань, впровадження їх у масову свідомість.

v Наступний чинник історіографічного аналізу – це характер проблематики історичних досліджень. Тематика історичних досліджень має певний зв'язок із соціокультурними умовами стану історичної науки.

v Проблематика історичних досліджень у свою чергу зумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та принципи джерелознавчого аналізу. Процес інтенсивного накопичення джерел з соціальної та економічної історії у другій половині XIX ст. мав своїм наслідком застосування в історичних дослідженнях методики обробки масових документальних джерел, наприклад, методики статистичного аналізу.

v Найважливішим чинником історіографічного аналізу є характеристика методологічних принципів історичного дослідження. Методологічні принципи реалізуються через стиль історичного мислення. Зміна стилів історичного мислення є рушійною силою процесу історичного пізнання.

v Нарешті, кінцевою метою історіографічного аналізу є дослідження історичних концепцій, схем та теорій.

 

Серед методів «історіографічного синтезу» можна назвати класовий, культурологічний та сцієнтистський.

v У структурах радянської історичної свідомості найбільш поширеним був класовий підхід, згідно з яким історія науки сприймалась як боротьба ідей та течій в науці, що віддзеркалювала класові відносини та зацікавлення у суспільстві. Сенс історіографічного процесу становила боротьба ідей у напрямку до матеріалістичного розуміння історії. Під таким кутом зору історія історичної науки часто ототожнювалась з історією суспільної думки.

v Культурологічний підхід до історіографії означає сприйняття її як складової історії культури. Звідси все те, що у будь-якому вигляді відображає історичне минуле (література, фольклор, живопис) залучається до предмета історіографії. Культурологічний підхід зосереджується здебільшого на зовнішніх аспектах історії науки, як-от: вплив освіти, філософії, літератури, мистецтва, культурно-громадського життя, наукової політики уряду на стан та розвиток історичної науки. Постать історика, дослідника минулого – це головний предмет і мета сучасного історіографічного дослідження.

v Разом з тим процес історичного пізнання функціонує за своїми внутрішніми законами. На усвідомлення внутрішньої логіки науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій спрямований сцієнтистський (науковий) принцип вивчення минулого науки.

Сферою, де збігаються різні методи історіографічного дослідження, є вивчення ментальних структур свідомості та діяльності історика.

 

Ступінь розвитку певної галузі знання відбиває рівень її теоретичної та дисциплінарно-організаційної зрілості. Багатство, гнучкість, розмаїття категоріального апарату даної науки характеризує її місце та роль у сучасному тезаурусі наук.

Поновлення понятійного апарату української історіографії стає можливим за рахунок багатого семантичного багажу таких суміжних галузей гуманітарного знання, як філософія, культурологія, історія літератури, історія науки та історична бібліографія.

При аналізі сучасного наукового апарату української історіографії доцільно поділити всі існуючі категорії на три групи:

1) традиційні,

2) новітні,

3) специфічні щодо української історичної науки.

До першої групи входять такі відомі поняття, як «історіографічний процес», «історіографічна ситуація», «історіографічне джерело», «історіографічний факт», концепція, напрям, течія, наукова школа в історіографії.

Історіографічний процес. Якщо виходити з того, що історія - об'єктивний процес, то такий само характер має і процес її вивчення. Історіографічний процес - це об'єктивний, цілісний процес генези та розвитку історичного пізнання, накопичення та удосконалення історичних знань.

Історіографічна ситуація характеризує дискретність, уривчастість історіографічного процесу. Це певний фрагмент історіографічного процесу в його конкретному просторово-часовому вияві.

Історіографічне джерело – різновид історичних джерел. Під історіографічним джерелом слід розуміти специфічну групу джерел, які містять інформацію про історіографічний процес і водночас постають доробком цього процесу.

Історіографічний факт. При визначенні цього поняття доречним буде аналогія з історичним фактом. Історики-позитивісти визначають історичний факт як «рештки старовини», об'єктивну данність, фрагмент історичної дійсності, який знаходить відображення у відповідних джерелах.

Історіографічна концепція становить кінцеву мету історико-наукового дослідження. Історіографічна концепція – це низка історіографічних фактів, об'єднаних на певних ідейно-теоретичних засадах.

Течіяв історичній науці – об'єднання науковців на підставі спільних суспільно-політичних поглядів і програм (буржуазна, демократична, консервативна, націоналістична).

Напрям в системі історичної науки означає об'єднання вчених на засадах спільності методологічних принципів та настанов (романтичний, позитивістський, філософська історія, державницький напрям).

Школав структурі історичної науки – багатовимірний феномен. Школа як фрагмент історичної дійсності являє собою різновид колективної наукової діяльності (поряд з такими формами колективної співпраці, як науково-дослідна лабораторія, кафедра, науково-дослідницький інститут, неформальний коледж тощо). Основною рисою цієї форми колективної діяльності є зв'язка: вчитель - учні.

Другу групу категорій історіографії містять поняття, запозичені із суміжних галузей знання: філософії, культурології, наукознавства, історії літератури та науки.

До третьої групи історіографічних категорій входять поняття, що характеризують специфіку історіографічного процесу на українському ґрунті. Вивчення українського історіографічного процесу неможливе без таких понять, як «українське національне відродження», «українське бароко», «Український П'ємонт». До цього ж ряду належать поняття, забуті чи навмисно відкинуті з ідеологічних упереджень, як-от: «етнографізм», «антикварна робота», «антикварні зацікавлення», « історичне письменство », « національно-історична думка».