Законодавчий захист товарного знака

Необхідно зауважити, що в багатьох країнах існують законодавчі основи регулювання відносин користування товарними знаками. Згідно з діючим законодавством, власник товарного знака має право вимагати припинення незаконного користування іншими підприємствами тотожним або подібним товарним знаком для маркування однорідних товарів, а також може вимагати через суд відшкодування збитків від незаконного використання товарного знака. Діє принцип обов’язковості застосування зареєстрованого знака.

Існує також ряд міжнародних угод, що регулюють відносини щодо використання товарних знаків. Основним з них є Мадридська угода “Про міжнародну реєстрацію товарних знаків” (від 14 квітня 1891 р.), учасниками якої є 25 держав. Угода започаткувала процедуру подачі та експертизи заявок на реєстрацію міжнародних товарних знаків. Крім згаданої є інші міжнародні угоди (Угода “Про міжнародну класифікацію виробів і послуг для реєстрації знаків” від 15 червня 1957 р.).

Реєстрація товарного знака - не самоціль, вона має органічно вписуватися в стратегію розвитку ділових операцій підприємства. Наприклад, якщо продукція не відповідає вимогам світового ринку з технічного рівня, новизни, надійності та якості, така процедура - передчасна, та може дати зворотний (негативний) результат, стати антирекламою.

У світовій комерційній практиці використовується таке поняття - сертифікація системи управління якістю підприємства. Системи управління якістю підприємств оцінюються на основі документів, відомих під назвою “стандарти ISO 9000”.

Стандарти ISO 9000 містять опис трьох еталонних моделей системи якості. Якщо мова йде про виготовлення нових виробів, наприклад телевізорів або комп’ютерів з поліпшеними властивостями, то система якості охоплює весь технологічний ланцюжок - від створення і до реалізації продукції. Це перша модель системи якості - стандарт ISO 9001. Друга модель цієї системи - стандарт ISO 9002 - діє на етапах виробництва та випробувань продукції. Якщо потрібно тільки проконтролювати якість продукції й продемонструвати замовнику її відповідність стандартам або умовам контракту, то буде обрана третя модель - стандарт ISO 9003. Орієнтація на споживача, максимальне урахування його потреб та смаків - найважливіша особливість, що відрізняє підхід до систем якості, запропонований стандартами ISO серії 9000. Основний принцип цих систем – це усунення дефектів продукції на етапах її розробки та виготовлення: “дефекти попереджаються, а не виправляються”.

Потрапити до реєстру фірм, які мають сертифіковану систему управління якістю, престижно для кожного підприємства. Це є для нього кращою рекламою, оскільки сертифікат підтверджує, що якість продукції фірми визнано авторитетними незалежними організаціями, які пред’являють до продукції суворі вимоги. При виході на світовий ринок необхідно знати про цю проблему будь-якому бізнесмену. Стратегія зовнішньоекономічної діяльності підприємства має бути спрямована на відповідність якості продукції стандартам ISO.

Концепція управління якістю

Управління якістю - це особлива система організаційних, маркетингових, технологічних заходів, що дозволяють фірмі зберегти або підвищити конкурентоспроможність своїх товарів на ринку. Ядром концепції управління якістю залишається загальна концепція управління фірмою (концепція менеджменту).

Зміна умов господарювання примушує підприємців змінювати акценти управлінської діяльності. Скоріше (якщо звернутися до прикладів західного менеджменту) можна говорити про поетапне поповнення арсеналу менеджменту новими компонентами, які у відповідний момент здобули ключовий, стратегічний характер. У різні роки це були виробничі, фінансові, комерційні, кадрові, інноваційні ресурси.

Ріст значення технологій та інновацій як основних факторів конкурентоспроможності примусив підприємців Західної Європи і США (слідом за Японією) звернути особливу увагу на цей об’єкт управління. Практично, з того моменту починається активний розвиток нової управлінської дисципліни - управління технологічними ресурсами (УТР)аботехнологічного менеджменту. Друга причина, з якої УТР надається велике значення, пов’язана зі збільшенням імовірності несподіваних технологічних проривів. Врахувати їх наслідки можна тільки в рамках довгострокової стратегії розвитку на період 3-10 років. При цьому нова конкурентна технологія може з’явитися в областях діяльності, які віддалені від традиційно контрольованих сфер діяльності.

Поняття технологічного менеджменту поширюється практично на всі види діяльності - комерційну, управлінську, інформаційну тощо. Не є випадковим термін “технологічні ресурси”. Він підкреслює, що мова йде не тільки про технологію та знання, що існують на підприємстві, але і про зовнішні інтелектуальні ресурси, якими можуть скористатися виробники. Звичайно, при наявності експертного потенціалу і високого рівня культури підприємництва.

УТР містить три основні функції - оптимізацію, збагачення та захист технологічного потенціалу. Ціль оптимізації - пошук шляхів максимально повного використання технологічного потенціалу; збагачення - нарощування технологічного потенціалу і, як мінімум, запобігання можливості його знецінення; захисту - виключення будь-яких дій як за межами підприємства (з боку конкурентів), так і у його середині, що здатні порушити цілісність технологічного надбання, а також запобігання його витоку шляхом патентування винаходів та іншим способам охорони промислової власності.

ПІДСУМКИ ТЕМИ

 

1. Об’єктом підприємницької діяльності є товар.

2. Товар – це продукт праці, спроможний задовольнити потреби людини і призначений для продажу.

3. Кожний товар здатний задовольнити конкретну потребу людини, а так як потреби різні, то існує безліч товарів.

4. Підприємця-виробника цікавить не споживча вартість (корисність) виробленого товару, а його ціна, що може бути запропонована ринку в обмін на право володіння цим товаром.

5. Ринкова ціна товару цікава підприємцю тому, що від її рівня залежить його прибуток - ціль підприємця та виробництва.

6. Прибуток залежить не тільки від рівня ринкової ціни, але і від розміру ціни виробництва товару. Для збільшення прибутку в підприємця є дві можливості: встановлення більш високої ринкової ціни на товар і зниження витрат виробництва при незмінній ціні.

7. Зниження витрат виробництва можливе при скороченні матеріаломісткості, трудомісткості виробленого товару та зменшенні частини вартості засобів виробництва, що припадає на одиницю продукції. Такі заходи або їх комбінація відносяться до раціоналізації виробництва.

8. Раціоналізація виробництва можлива за умов, коли підприємець користується сучасною і достатньою інформаційною базою, що дозволяє йому прийняти ефективне рішення.

Тема 6. ФОРМИ ПАРТНЕРСЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ У ПІДПРИЄМНИЦТВІ

1. Схема підприємницьких дій з реалізації проекту.

2. Поняття угоди та основні напрями співробітництва партнерів.

3. Форми співробітництва у сфері виробництва.

4.Форми співробітництва у сфері товарообміну.

5. Форми угод у сфері торгівлі.

6. Форми співробітництва у сфері фінансових відносин.

 

1. Схема підприємницьких дій з реалізації проекту

 

Підприємцю, особливо початківцю, при здійсненні проекту важливо уявляти схему конкретних дій з його реалізації.

Схема підприємницьких дій з реалізації проекту- це деталізований і конкретизований план дій підприємця, його взаємин як із ринком (маркетинг), так і з колективом працівників на підприємстві (менеджмент), а також із партнерами.

Якщо до цього розглядалися в основному проблеми, пов’язані з підготовкою підприємця до професійних дій, то тепер мова йтиме про партнерські зв’язки. Партнерів можна визначити як постачальників усього необхідного підприємцю для організації виробничого процесу (тобто для забезпечення належних умов реалізації проекту), а також як споживачів продукції.

 

Наприклад, в основі бізнес-проекту є виробництво дитячої іграшки з дерева. Розробляючи бізнес-план, підприємець формує схему дій. Підготовка такої схеми дозволяє виробити порядок практичних дій на економічному рівні, скоротити час підготовчого періоду, не залишити без уваги окремі аспекти, без яких реалізація проекту буде складною. Головне полягає в тому, що заздалегідь підготовлена схема може бути основою попереднього встановлення необхідних партнерських зв’язків.

 

Партнерські зв’язки - це такі договірні відносини, які встановлюються між декількома підприємцями та дають можливість кожному з них одержати плановий рівень прибутку за рахунок обміну результатами діяльності (купівля, поставка продукції), що виступають у товарній або грошовій формі.

Кожен підприємець зацікавлений у встановленні найбільш ефективних форм партнерських зв’язків. Визначити найліпшу форму відносин із партнером можна лише шляхом порівняльного аналізу різних варіантів. Схема підприємницьких дій дає можливість обрати найефективнішу форму взаємин із кожним партнером. Ця схема представляє собою розділ цілісного проекту на його окремі складові – отримання кредиту, пошук і найм на роботу фахівців, одержання необхідного устаткування, отримання сировини, взаємодія з партнером із приводу транспортування, поставки готової продукції.

 

2. Поняття угоди та основні напрями співробітництва партнерів

 

Головна складова схеми підприємницьких дій – це економіко-правова форма досягнення підприємницької мети. Під такою формою розуміється конкретний вид угоди, яка може бути прийнятною для партнера та відповідати меті підприємця.

Угода– це комерційний (з метою одержання прибутку) обмін цінностями між партнерами або об’єднання їх зусиль для досягнення комерційної вигоди. Це дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення правовідносин юридичних і фізичних осіб в області господарської діяльності.

Розрізняють однобічні угоди (заповіт, дарування, доручення) і взаємні угоди, в яких приймають участь двоє або більше осіб. Угодою називають таку домовленість між підприємцями, в основі якої лежить комерційний інтерес. Угоду варто відрізняти від простої передачі. Якщо Ви передаєте Вашому партнеру окремий товар, а він Вам замість - гроші або інший товар, то це угода. Коли Ви передаєте йому товар, але замість не одержуєте нічого, то це передача. Якщо Ви домовляєтеся зі своїм партнером про те, що Ви будете виробляти напівфабрикати, а він із цих напівфабрикатів буде випускати товари, то це - угода. Якщо Ви в кооперації з іншим партнером домовилися зробити товар на тих же умовах, але не продати його, а передати (безкоштовно) у дитячий будинок, то це - передача.

Угоди можуть бути вигідними та невигідними, більше вигідними й менш вигідними. Відзначимо, що угоди з одним і тим самим товаром можуть мати різний ефект (вчора угода з даним товаром принесла прибуток 1 тис. грн., а сьогодні - вже 2,5 тис. грн.). Від чого залежить комерційна результативність угоди? Звичайно, від умов, які закладаються в процес підготовки та здійснення угоди, тобто в яку економіко-правову форму втілюється підприємницька мета і засоби її досягнення. З цього приводу говорять про форми партнерських зв’язків (і форми угод як зовнішнє оформлення зв’язків). Форма партнерських зв’язків завжди пропонується одним із партнерів (ініціатором угоди) іншому. Таким чином, підприємець у своїй практичній діяльності або повинен запропонувати конкретну форму співробітництва, або дати відповідь партнеру на його пропозицію про обрану їм форму співробітництва. Але для того, щоб запропонувати чи відповісти на пропозицію, необхідно досить чітко уявляти собі все розмаїття партнерських зв’язків у підприємництві.

 

Основні напрями співробітництва партнерів

Перш ніж розглянути конкретні форми партнерських зв’язків у підприємництві, відзначимо, що все їх розмаїття групується за чотирма основними сферами підприємницької діяльності (напрямами підприємницького співробітництва):

1) співробітництво у сфері виробництва;

2) співробітництво у сфері товарообміну (товарообмінні зв’язки);

3) торгівля;

4) співробітництво в сфері фінансових відносин.

Угода вважається укладеною, коли на кожну зі сторін покладають певні права та обов’язки. Правові наслідки укладеної угоди (права та обов’язки кожної сторони) починаються відразу після підписання договору, за яким кожна зі сторін добровільно приймає на себе певні зобов’язання (поставити товар, оплатити поставку тощо). Невиконання або неналежне виконання цих зобов’язань викликає необхідність застосування до винної сторони штрафних санкцій на користь іншої сторони.

Зміст і форма договору залежать від конкретного напрямку співробітництва підприємців (наприклад, договір обміну товарами буде відрізнятися від договору про співробітництво у сфері виробництва). У цілому вибудовується такий логічний ланцюжок: спочатку підприємець-ініціатор визначає сферу співробітництва з можливим партнером, потім шукає конкретну форму співробітництва, а після цього пропонує укласти договір.

 

3. Форми співробітництва у сфері виробництва

 

У цьому розділі мова йтиме про ситуацію, коли підприємці, укладаючи між собою договір (здійснюючи операцію), не розраховують на миттєву комерційну вигоду. Суть всіх форм, що лежать в основі такого співробітництва, зводиться до бажання партнерів скоординувати свої економічні інтереси, реалізація яких в умовах кооперації може обіцяти комерційну вигоду. Більш того, такі відносини можуть будуватися тільки на довгостроковій основі. Отже, то при виборі партнера підприємець повинен проявляти особливу обережність. Із різноманіття форм співробітництва слід виокремити такі.

Спільне підприємництво

Ця форма позначає організацію спільного (або змішаного) підприємства. Спільним підприємством (СП) називається таке підприємство, статутний фонд якого створений на основі пайових внесків двома або більше засновниками, один із яких - іноземна фізична або юридична особа.

При плануванні створення СП підприємець виробляє план дій. У плані передбачається:

- визначення профілю майбутнього СП;

- пошук партнера, готового до співробітництва при створенні СП;

- підписання протоколу намірів;

- підготовка варіантів можливих шляхів одержання іноземним партнером своєї частки прибутку СП;

- формування паю, внесеного при заснуванні СП;

- одержання дозволу на право бути засновником СП (якщо є потреба у такому дозволі), призначення директора (особи, відповідального за організацію СП);

- підготовка проектів документів для реєстрації СП;

- підписання договору про створення СП;

- державна реєстрація СП;

- реалізація домовленостей при створенні СП на практиці.

Протокол про наміри - це документ, що підписується сторонами про напрямок і зміст майбутнього співробітництва, який не має правової чинності, а лише свідчить про бажання сторін продовжити контакти в майбутньому. Невиконання умов протоколу не викликає ніяких правових наслідків.

Пай засновника, внесений у статутний фонд СП, може включати:

- залишкову вартість будинків, споруд, комунікацій, переданих СП;

- кадастрову оцінку землі вартість земельної ділянки), переданої у користування СП;

- грошову оцінку переданої СП технології, наукових розробок тощо (грошову оцінку інтелектуальної власності).

Кадастр - це реєстр, що містить відомості про оцінку та середню прибутковість об’єктів (землі, будинків, промислів), які використовуються для обчислення податків. У земельному кадастрі ділянки землі групуються залежно від якості, місця розташування і використання. Земельні кадастри складаються фінансовими органами та затверджуються місцевими органами влади.

Для багатьох підприємців певну складність представляє грошова оцінкаінтелектуальної власності, тобто результатів розумової діяльності, здатних принести економічний ефект (наприклад, новий метод обробки сировини збільшить продуктивність праці та поліпшить якість товару, принесе сумарний грошовий ефект у розмірі 100 тис. грн.).

Відзначимо, що грошова оцінка інтелектуальної власності та ефект від неї - різні поняття. Грошова оцінка інтелектуальної власності - це її ціна. Для об’єктивного виявлення цього показника створюється експертна комісія (із представників різних сторін, а також з експертів у галузі інтелектуальної власності). Грошова оцінка проводиться з урахуванням витрат на розробку інтелектуальної власності; рідкості або унікальності предмета; ефекту, принесеного можливим використанням у виробництві інтелектуальної власності. Після цього сторони самостійно ухвалюють рішення щодо продажу (передачі) і купівлі інтелектуальної власності. Грошова оцінка такої власності може виступати як пай (частина паю) у статутному фонді СП (так само, як вартість будинків та інших матеріальних цінностей).

Виробнича кооперація

Виробничою кооперацією є така форма співробітництва, при якій кожен із партнерів виконує свою частку робіт у рамках єдиного виробничого процесу (циклу); дохід, одержуваний по закінченні виробничого циклу та реалізації товару, ділиться між партнерами у точній відповідності до внеску кожного партнера у загальний обсяг робіт. Розглянемо приклад єдиного виробничого процесу - виробництво меблів. У циклі задіяні два партнери, кожен із яких виконує свою частку робіт (рис. 6.1).

 

 

Рис. 6.1. Єдиний виробничий цикл (виробництво меблів)

 

1 стадія - виробництво напівфабрикатів для меблів (партнер А).

2 стадія - виробництво меблів з отриманих напівфабрикатів (партнер Б).

3 стадія - реалізація готових меблів (партнер В).

 

Важливою складовою частиною цієї форми відносин є не продаж напівфабрикатів партнером А партнеру Б, а передача напівфабрикатів з метою їх подальшої обробки та доведення до повної готовності для споживання (реалізації). Розрахунки між партнерами здійснюються після реалізації партнером Б готового до споживання товару. Щоб уникнути непорозумінь сторони на початку домовляються про частку кожного партнера в загальному обсязі робіт, пов’язаних із виробництвом товару, що становить предмет договору. Помітимо, що ніхто не зможе точно визначити внесок кожної сторони в загальний обсяг робіт. Ці величини завжди договірні, проте передбачається, що в їх основі лежать об’єктивні фактори. Мінімально припустимий розмір частки кожного з партнерів визначається на основі підприємницьких розрахунків. За результатами такої домовленості грошовий ефект, одержуваний партнером Б після реалізації товару на ринку, ділиться між партнерами.

Так, Ви зі своїм партнером домовилися, що будете разом виробляти меблі (на умовах кооперації). При цьому Ваш обов’язок буде зводитися до обробки сировини та виробництва напівфабрикатів, а обов’язок Вашого партнера - виробництво меблів (тобто товару, готового до споживання) із Ваших напівфабрикатів. Ви також домовилися, що Ваша частка у загальних витратах і обсязі робіт - 40%, а частка партнера - 60%. Партнер, зробивши товар, продає його на ринку, а грошовий ефект, тобто отриману суму, він розділить у пропорції: 40% - Вам, 60% - собі.

Така система партнерських зв’язків відрізняється високою ефективністю, оскільки веде до збігу економічних інтересів партнерів. Обидва партнери розуміють, що 40 % або 60% від 20 тис. грн., більше 40 або 60% від 10 тис. грн. Тому партнери будуть діяти таким чином, щоб товари реалізовувалися по якомога більшій ціні, також в їх інтересах - піклуватися про якість та інші показники, важливі для ринку.

 

Лізинг

Лізинг - це особливий вид оренди, орендних відносин (найчастіше застосовується у випадках, коли об’єктом оренди виступає устаткування).

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальним ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Суб’єктами лізингу можуть бути [6]:

- лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

- лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

- продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

- інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Використання лізингу має значні переваги. При організації виробництва (або при його перебудові) немає потреби в значних інвестиціях, якщо устаткування отримується на умовах лізингу. Більш того, при лізингу використовується товарна форма орендних платежів (поставки товару, що виробляється на орендованому устаткуванні). Це класичний лізинг. Існує сучасна форма лізингу, коли орендні платежі вносяться в грошовій (а не в товарній) формі. Така форма взаємин партнерів має іншу назву - фінансова оренда, або фінансовий лізинг.

Лізинг слід відрізняти від подібних, на перший погляд, форм фінансування. Лізинг припускає не тільки можливість використання позикових коштів, але й особливі майнові відносини. Таким чином, лізинг являє собою особливу форму майнових відносин, що передбачає не тільки передачу устаткування в тимчасове користування, але й можливість продажу устаткування користувачу після закінчення строку договору.

Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відзначимо, що по закінченню виплати (у формі орендних платежів) повної (залишкової) вартості орендованого устаткування право власності переходить від одного партнера до іншого (до того, хто орендував і сплачував орендні платежі). Ця обставина найчастіше і виступає як найбільш привабливий момент таких відносин.

Історичне коріння виникнення лізингу походить ще до середніх століть. Так, венеціанські купці вже у XI ст. використовували цю форму відносин, коли здавали в оренду морські якорі. Існує також думка про зародження такого роду відносин в часи давньої держави Шумер. Однак, тільки з 1877 р., коли телефонна компанія “Bell” започаткувала не продавати, а здавати в оренду свої телефонні апарати, поняття “лізинг” стало використовуватися в діловому світі.

Першою компанією, для якої лізинг став предметом основної діяльності, була “Юнайтед Стейтс лізинг корпорейшн”, створена у 1952 р. у Сан-Франциско. Сьогодні лізинг широко застосовується в усьому світі.

 

Види лізингу

Фінансовий лізинг - це така форма відносин, при яких лізингодавець отримує устаткування з для наступної його передачі користувачу (лізингоодержувачу). Вартість такого устаткування (плюс відсотки за наданий кредит) вертається лізингодавцю частинами у вигляді платежів лізингоодержувача.

Зворотний лізинг - різновид фінансового лізингу, коли власник устаткування продає його лізинговій компанії, з якої укладає угоду про лізинг цього устаткування, тобто виступає лізингоодержувачем. Ця форма збігається з іпотечною позикою. Причому продавець власності, що став її орендарем, одержує у своє розпорядження від покупця взаємно погоджену суму від угоди купівлі-продажу, а покупець виступає вже як орендодавець. Важливо, що фірма, яка володіла раніше цією власністю, ставши орендарем, продовжує користуватися своєю колишньою власністю на нових, специфічних умовах лізингу.

При зворотному лізингу орендна плата встановлюється за схемою: сума платежів має бути достатньою для повного відшкодування інвестору всієї суми, що була виплачена їм при покупці, а також забезпечувати середню норму прибутку на інвестований капітал.

У періоди загальноекономічного або галузевого зниження ділової активності, коли підприємство зазнає тимчасових труднощів з отримання норми прибутку на необхідному рівні (не нижче, ніж у конкурентів), операції в рамках зворотного лізингу допомагають зупинити падіння рентабельності та стабілізувати фінансові результати. Таким чином, зміцнюючи своє фінансове становище за рахунок додаткового залучення ліквідних коштів, підприємство підстраховується від непередбачених наслідків на випадок падіння курсу акцій.

Оперативний (сервісний) лізинг являє собою короткострокову оренду устаткування послідовно декількома лізингокористувачами. Комп’ютери, ксерокси, факси та інші види інформаційної й оргтехніки, а також літаки і автомобілі відносяться до основних видів устаткування, що є об’єктом оперативного лізингу.

Піонером активного впровадження оперативного лізингу в США вважається компанія IBM - провідна фірма на ринку комп’ютерної техніки та оргтехніки, а також корпорацію “Мак-Доннел Дуглас”, що спеціалізується в області виробництва літаків для цивільної авіації. Ці фірми лідирують у своїх галузях не тільки на американському, але й на світовому ринку.

У цілому, оперативний лізинг передбачає відносно широке коло партнерських відносин між орендодавцем і орендарем в області фінансування, а також обслуговування, ремонту, налагодження орендованого устаткування. Це перша особливість даного типу лізингу. Орендодавець, який бере на себе налагодження, ремонт техніки та професійне навчання фахівців замовника, забезпечує оптимальну ефективність використання устаткування. Видатки орендодавця на всі види сервісу включаються в платежі за лізинговою угодою.

Іншою важливою особливістю оперативного лізингу є те, що він не заснований на принципі повної амортизації, тобто відшкодування повної вартості устаткування. Лізингова угода охоплює в цьому випадку більш короткий період, чим строк амортизації устаткування. Орендодавець передбачає або пролонгацію строку лізингу (але вже на інших умовах), або продаж орендованого устаткування по залишковій вартості. При цьому не виключається можливість реалізації устаткування на сторону - третім особам. Перепродаж майна на вторинному ринку наприкінці терміну дії лізингового договору є зручним механізмом збільшення прибутку при належному технічному сервісі та знанні ринку обладнання.

Нарешті, відмітною характеристикою оперативного лізингу є включення в лізинговий контракт умови про право орендаря достроково припинити оренду і повернути устаткування. Це надзвичайно важлива умова для орендаря, тому що він страхується на випадок непередбаченого морального старіння техніки, а також може вчасно позбавляється від орендованого майна, якщо в ньому немає потреби.

Для орендодавця включення в договір умови про можливість дострокового припинення клієнтом оренди важливо, але неоднозначно. Надаючи клієнтам більш привабливі умови, орендодавець підвищує свою конкурентоспроможність, розширює ринок. Але одночасно зростають вимоги до освоєння передової технології й моделей устаткування до ретельної, науково обґрунтованої розробки програм фінансування як на короткостроковій, так і на довгостроковій основі.

Лізинг із повною виплатою - довгострокова форма взаємин партнерів, у результаті якої лізингоодержувач поступово виплачує повну вартість устаткування, переданого за лізингом, і суму додатково-прибуток лізінгодавця.

Лізинг із частковою виплатою – це форма договірних відносин, при якій лізінгодавець повертає собі тільки частину вартості обладнання та отримує прибуток за надані послуги. Необхідний розмір прибутку в такому випадку досягається шляхом укладання подібних договорів.

Ліведж-лізинг (ліверидж-лізинг) - форма відносин, при якій у якості лізінгодавця виступає об’єднання декількох компаній, фірм, установ. Використовується при реалізації великих проектів.

Лізинг із додатковими зобов’язаннями - форма договірних відносин, при якій лізінгодавець бере на себе додаткові зобов’язання (наприклад, технічне обслуговування, ремонт устаткування, страхування тощо).

Чистий лізинг - форма взаємин партнерів, при якій лізінгодавець тільки передає устаткування, а всі проблеми з його експлуатацією, лягають на лізінгоотримувача.

При укладанні контактів на оренду машин (обладнання) нерідко використовують інші форми угод:

- рейтинг - оренда машин і устаткування на короткостроковий період;

- хайринг - оренда машин і устаткування на середньостроковий період;

- лізинг - довгострокова оренда машин і устаткування.

 

Умови лізингової угоди (договору лізингу)

При лізинговій формі відносин взаємодіють дві сторони: лізінгодавець і лізингоодержувач (або користувач), які укладають між собою договір особливого роду (договір про лізинг, лізинговий договір).

Основою лізингової угоди є головні етапи розроблювальної схеми підприємницьких дій. Логіка розробки такої схеми буде обов’язково містити наступні елементи (за умов оренди устаткування, що вже було у користуванні):

1) Визначення повної вартості устаткування, яке представляє собою предмет лізингової угоди. Ця величина найчастіше є договірною величиною, так як важко з’ясувати точну вартість устаткування на момент його придбання (змінюються ціни, діють знижки). Припустимо, сторони зійшлися на тому, що повна вартість устаткування на момент придбання склала 100 грошових одиниць.

2) Сторони визначають повний нормативний строк експлуатації переданого устаткування. Цей показник найчастіше є також договірною величиною та визначається на основі загальноприйнятого у практиці. У нашому випадку припустимо, що сторони визначили повний нормативний термін служби устаткування - 5 років.

3) Після цього сторони визначають залишковий нормативний термін служби устаткування. Припустимо, сторони домовилися про те, що повний нормативний строк служби устаткування становить 5 років, але 3 роки воно вже функціонувало у лізінгодавця. Отже, залишковий нормативний строк його служби становить 2 роки ( 5-3).

4) Тепер сторони мають можливість визначити залишкову нормативну вартість устаткування. Розрахунки здійснюються за формулою: повна вартість устаткування мінус накопичена амортизація. У нашому прикладі річна норма амортизаційних відрахувань становить 20 грошових одиниць (100:5), а за 3 роки роботи устаткування у лізінгодавця накопичений амортизаційний фонд склав 60 грошових одиниць (20×3). Отже, залишкова вартість устаткування складе 40 грошових одиниць (100-60).

 

Можна по-іншому визначити залишкову вартість - як суму амортизаційних відрахувань, що підлягають внесенню в амортизаційний фонд протягом залишкового нормативного терміну служби устаткування. Щорічна норма амортизаційних відрахувань - 20 грошових одиниць, залишковий нормативний термін служби встаткування - 2 роки (5-3). Отже, сумарні амортизаційні відрахування (вони дорівнюють залишковій вартості устаткування) складають 40 грошових одиниць. Таким чином, користувач (лізингоодержувач) має платити лізінгодавцю 40 грошових одиниць, і після цього може розраховувати на те, що устаткування перейде до його власності.

 

5) Тепер сторони визначають ціну товару, що буде передаватися лізингоодержувачем лізінгодавцю як орендні платежі. Ціна товару визначається на основі практики - залежно від поточних цін на такий самий або аналогічний товар. Скажімо, сторони домовилися, що ціна товару становить 5 грошових одиниць.

6) Таким чином, лізингоодержувач зобов’язаний поставити лізінгодавцю 8 товарних одиниць (40:5) як оплату за устаткування (виплата залишкової вартості устаткування).

7) Сторони також домовляються, протягом якого строку ці 8 товарних одиниць повинні мають бути поставлені. Іншими словами, протягом якого строку буде діяти лізингова угода.

У нашому випадку можлива поставка усіх 8 товарних одиниць протягом року. Через рік при виконанні цієї умови устаткування перейде у власність лізінгоотримувача. Звичайно, можливі різні варіанти. Приміром, права власності можуть перейти від однієї сторони до іншої через рік, але лізингоодержувач зобов’язався постачати товар лізінгодавцю протягом двох чи трьох років. У такому випадку всі товари, що поставляються понад 8 товарних одиниць, оплачуються лизингодавцем на звичайних умовах.

Крім цих умов, сторони обов’язково повинні обговорити всі інші випадки, які можуть вплинути на взаємини сторін або на ефективність угоди. Стосовно приклада, в договір можуть бути внесені умови, що регулюють взаємини сторін із ряду приводів. У таких умовах зазначається, яка зі сторін і за чий рахунок здійснює:

- транспортування устаткування від лізінгодавця до лізінгоотримувача;

- установку обладнання;

- навчання персоналу (якщо потрібно);

- поставку запчастин;

- поточний і капітальний ремонт.

Франчайзинг

Франчайзинг (від франц. “франшиза” - пільга, привілей) - розповсюджена у світі форма партнерських зв’язків і ділового співробітництва. Сутність франчайзингу зводиться до наступного: головна - найчастіше велика, авторитетна і відома споживачам компанія укладає договір із дрібним самостійним підприємством про надання йому права на випуск певних товарів і їх збут, а також надання послуг під торговельний маркою даної компанії.

Активно використовують франчайзинг такі відомі компанії, як “Макдональдс”, “Піца Челентано”, “Два гуся” та ін. Уперше така бізнес-форма була використана у 50-х роках ХХ ст. американськими автомобільними і нафтовими компаніями.

При такій схемі відносин беруть участь дві сторони:

- франчайзер - головна компанія, яка передає певні права, включно із правом користування торговельною маркою;

- оператор - дрібна компанія, яка за договором одержує від франчайзера певні права. Важливо відзначити, що оператор виступає як незалежний виробник, є юридичною особою, має свій розрахунковий рахунок, самостійний баланс, тобто веде справу на свій “страх і ризик”.

Однак оператор веде свій бізнес від імені франчайзера, тобто користується його торговельною маркою. Ця форма співробітництва особливо ефективна для новостворених підприємств, оскільки авторитет вже напрацьований франчайзером, майже не потрібно витрачати кошти на рекламу, споживач вже звик до торговельної марки, а отже - до товару або послуги.

Франчайзер, як правило, укладає договори не з одним, а з кількома операторами, створюючи розгалужену мережу торговельних і промислових підприємств, які знаходяться в сильній залежності від нього. Залежність операторів від франчайзера зводиться до договірних зобов’язань, за якими оператор обіцяє виконувати всі правила торгівлі або виробництва, встановлені на фірмі-франчайзі, тобто гарантує фірмове обслуговування (до дрібниць, наприклад використання єдиної уніформи робітників, як у мережі “Макдональдс”).

Договір між франчайзером і оператором, містить крім зазначених інші положення про платежі. З огляду на те, що протилежною стороною у таких договірних зв’язках виступає новостворюване або малопотужне підприємство, франчайзер передбачає ряд моментів.

1) Він вимагає від оператора виплати первісної одноразової винагороди за право виступати на ринку від його імені, але при цьому обґрунтовує величину такого внеску залежно від сфери діяльності (у США внесок коливається від 2,5 тис. дол. - агенції з нерухомості до 150 тис. дол. - компанії з прокату автомобілів). Такий внесок може надходити частинами.

2) Франчайзер допомагає оператору вирішити проблеми капіталовкладень. Він передає оператору устаткування, технологію, видає кредит (звичайно строком на 2-3 роки на пільгових умовах) або звертається у банк за кредитом для оператора (або до банку звертається оператор, але поручителем є франчайзер).

3) Франчайзер встановлює норматив поточних відрахувань від прибутку (звичайно 2-3%) або поточних платежів (розмір їх залежить від галузі та прибутковості підприємства). У договорі можуть передбачуватися інші форми платежів (наприклад, за рекламу).

За умовами договору франчайзер зобов’язується забезпечити весь комплекс робіт для організації виробництва оператора:

- поставка устаткування;

- передача технології;

- поставка сировини;

- навчання персоналу;

- надання послуг з бухгалтерського обліку тощо.

Оператор зобов’язується дотримуватися вимог щодо якості товарів або послуг, їх оформлення, тобто до всього, що пов’язано з престижем торговельної марки.

Договір, як правило, носить довгостроковий характер, і може бути розірваний франчайзером у будь-який момент, якщо оператор порушить умови договору, що призведе (може привести) до падіння авторитету фірми-франчайзера або негативно позначиться на престижі торговельної марки, зменшить число споживачів.

Проектне фінансування

Ця форма партнерських зв’язків у підприємництві може бути віднесена до сфери фінансово-кредитних відносин, але оскільки в її основі - виробництво, то її слід розглянути окремо.

Проектне фінансування являє собою форму партнерських зв’язків у випадках:

а) коли одна сторона бере на себе зобов’язання фінансувати реалізацію підприємницького проекту іншої сторони, а інша сторона зобов’язується реалізувати проект;

б) коли одна сторона, що має розроблений проект, пропонує іншій стороні взятися за його практичну реалізацію та зобов’язується фінансувати всі роботи з цього проекту.

В обох випадках друга сторона зобов’язується повернути наданий їй кредит в товарній формі, як і при лізингу (товарами, які будуть вироблятися у проекті). Тому проектне фінансування і лізинг відносять до компенсаційних угод (компенсація проводиться у товарній формі).

Наприклад, Ви маєте права на заготівлю та обробку деревини. Вам доволі невигідно заготовляти і продавати дерево як сировину. Невигідно тому, що Ви продаєте сировину та одержуєте економічний ефект (його коефіцієнт –1,0), то при заготівлі деревини, її первинній обробці і продажу такого напівфабрикату (з первинною обробкою) цей коефіцієнт зросте до 1,7-1,8. А якщо Ви заготовляєте сировину, її робите первинну обробку та виробляєте напівфабрикати, то коефіцієнт економічного ефекту збільшується до 3,5-3,6. Отже, вигідніше всього постачати напівфабрикати. Але у Вас бракує виробничих потужностей. У цьому разі можна зайнятися пошуком партнера, який був би зацікавлений в одержанні напівфабрикатів і фінансував би Ваш проект зі створення виробничого комплексу. У свою чергу, Ви б повертали кредит у формі поставки напівфабрикатів на суму кредиту разом із відсотками за користування кредитом.

Суттєвим моментом при такій формі відносин є те, що права власності на об’єкт проектування зберігаються підприємцем, якого фінансує його партнер.

Ліцензування

Основними суб’єктами такого роду відносин виступають ліцензіар(власник певних прав) та ліцензіат(той, котрому ці права передаються - на постійній або тимчасовій основі).

Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

Ліцензіар укладає угоду з ліцензіатом, за якою останньому можуть передаватися права на використання технології, товарного знака, патенту, торговельного секрету тощо в обмін на гонорар або ліцензійний платіж. Передача таких прав полегшує ліцензіару вихід на новий ринок, а ліцензіату не доводиться починати все “з нуля”. Правда, при таких взаєминах права контролю над виробництвом з боку ліцензіара істотно звужуються у порівнянні, скажімо, зі спільним підприємством (СП).

При підготовці ліцензійної угоди необхідно враховувати, що досить часто в таку угоду входять також субпостачальники ліцензіара. Справа в тому, що багато ліцензіарів самі не виробляють усі компоненти готового продукту, купують їх у субпостачальників, які виготовляють їх на основі креслень (специфікацій) ліцензіара. Окремі субпостачальники розробили свою власну технологію та мають ноу-хау для виробництва компонентів, які невідомі ліцензіару. Оскільки ліцензіар не має такої технології, вона не може бути частиною ліцензійної угоди з покупцем. Проте, потенційний ліцензіат потребує технології для всіх компонентів продукту, разом з тими, які ліцензіару доводиться купувати самому. У цьому випадку ліцензіар може купити всі необхідні ліцензії у субпостачальників або посприяти партнеру в одержанні цих ліцензій.

Коли ліцензіар бере на себе обов’язки передати всю технологію й ноу-хау, він має бути впевнений, що субпостачальники не проти продати свої ліцензії. Якщо формулювання у контракті нечітке, ліцензіати можуть думати, що ліцензіар узяв на себе повні зобов’язання.

Часто виникає необхідність захисту ноу-хау, які не можуть бути запатентовані. Ліцензіар може захистити свої права, не розкриваючи своїх ноу-хау під час переговорів і давши точне формулювання умов таємності підсумковій угоді. Краща тактика переговорів - не розкривати ноу-хау як можна довше, конкретизуючи лише необхідне для ведення переговорів. Крім того, багато фірм взяли за правило на початку переговорів просити партнера підписати документ, який зобов’язує зберігати таємницю. Потенційний ліцензіат погоджується не передавати секретну інформацію, отриману під час переговорів, будь-якій іншій стороні. Однак компанії можуть піти на розкриття ноу-хау, коли вони переконані в укладенні угоди на сто відсотків. Розкриття ноу-хау є ризикованим при невпевненості ліцензіара, що потенційний ліцензіат справді хоче придбати ліцензію та паралельно не веде переговори з конкурентами.

Якщо компанія має складну технологію, яку нелегко скопіювати, то вона може надати можливому ліцензіату опціон. У такому випадку ліцензіат сплачує суму премії протягом обмеженого періоду часу, коли він може вивчати документацію, необхідну для прийняття рішення. Ця сума не повертається, якщо можливий ліцензіат відмовляється від угоди. Якщо він погоджується на угоду, сума премії використовується як первісний внесок. Ряд фірм - власників цінної технології наполягає на сплаті внеску за видачу секретної інформації до початку переговорів і розкриття ноу-хау. Інколи компанії розкривають лише саме необхідне для того, щоб зацікавити можливого ліцензіата, але притримують інформацію, щодо виробництва основних компонентів, які випускаються тільки ними.

Одним зі шляхів захисту секретів компанії є підписання двох окремих угод: 1) ліцензійної угоди, яка містить мінімум технічної інформації; 2) угоди про ноу-хау, яка включає всю технічну документацію (плани, креслення та інші дані, необхідні для випуску продукту). Ці угоди набувають сили після сплати внеску за передачу секретної інформації.

Незапатентовані ноу-хау слід захищати з особливим застереженням про захист таємності. Це зобов’язує ліцензіата не розголошувати технічну інформацію, отриману від ліцензіара. Ліцензіат має зробити все для збереження таємності та використовувати ліцензійні ноу-хау, іншу секретну інформацію лише для ознайомчих цілей. Також ліцензіар приймає на себе суворі зобов’язання щодо документів та іншої конфіденційної інформації ліцензіата.

Концесія

Концесія представляє собою договірну форму взаємин підприємця з державним або муніципальним органом влади про оренду господарських об’єктів, що перебувають у монопольній власності держави або муніципалітету. Об’єктом такого договору можуть бути родовища корисних копалин, природні багатства (лісові масиви, озера тощо), а також заводи, фабрики. Предметдоговору - експлуатація об’єкта договору на умовах угоди.

По суті, концесія - це форма довгострокової оренди з метою інтенсивного освоєння природних ресурсів, господарських об’єктів за допомогою іноземного капіталу, що дозволяє державі розраховувати на значну частку прибутку та одержання в майбутньому застосованої концесіонером технології виробництва та управління. Концесіонер - це підприємець, який вступає у відносини довгострокової оренди як орендар.

Концесія відноситься до форм залучення іноземного капіталу в національну економіку, так як однією з договірних сторін є іноземний підприємець.

Управління за контрактом

Ця форма відносин зводиться до того, що один із підприємців передає іншому ноу-хау в галузі управління, а другий підприємець забезпечує необхідний капітал. Цей метод широко застосовується американською фірмою “Хітон” при організації роботи готелів в інших країнах. Практично при цьому відбувається експорт управлінських послуг, а не капіталу.

Підрядне виробництво

Це форма підприємницьких відносин, при якій фіксується обов’язок одного з партнерів здійснювати цільове виробництво товару, який становить предмет договору, і його доставку замовнику. Так, фірма “Метро Кеш енд Кері Україна” при організації торгових центів здійснює пошук місцевих виробників, які випускають для неї товари за замовленням (наприклад ТМ “ARO”).

4. Форми співробітництва в сфері товарообміну

Підтоварообмінними операціями розуміються такі операції, коли в основі відносин партнерів лежить рух конкретних товарів (перехід прав власності від одного партнера до іншого), але при цьому виключається грошова форма розрахунків (розрахунки здійснюються в товарній формі: товар за товар). Такі операції використовуються підприємцями як у внутрішніх зв’язках, так і у відносинах із закордонними партнерами. Товарообмінні операції (особливо в сфері зовнішньої торгівлі) часто називають зустрічною торгівлею.

Зустрічна торгівля являє собою сукупність окремих видів угод, які націлені на досягнення балансу взаємних поставок товарів (із використанням товарних поставок при закупівлі певних товарів). Різновидами зустрічної торгівлі є такі угоди: бартер (бартерні угоди), зустрічні поставки, комерційна тріангуляція.

Бартер (бартерна угода)

Під бартером розуміється товарообмінна угода, що передбачає:

1) які саме товари будуть обмінюватися;

2) пропорції обміну одного товару на іншій (через досягнення домовленості про ціни на товари);

3) строки взаємних поставок (у світовій практиці вважається максимальним розрив між взаємними поставками протягом 6 місяців).

Бартерна угода – це операція з обміну певної кількості одного або декількох товарів на еквівалентну за вартістю (ціною) кількість іншого товару або товарів (без використання грошової форми розрахунків). Особливість бартерної угоди полягає у підписанні сторонами договору, де містяться домовленості про всі умови цього виду угоди.

Зустрічна поставка

Бартерна операція може здійснюватися на інших умовах: сторони визначили, який товар і як (ціна, кількість, строк) буде поставлений одній стороні; однак який другий товар має бути поставлений іншій стороні - не вирішено. Таке рішення буде погоджено сторонами пізніше й оформлено спеціальним додатком (протоколом) до договору або навіть через підписання другої угоди (у розвиток першої), в якій буде визначено інший товар та умови його поставки. Такі угоди іменуються як зустрічні поставки.

Наприклад, Ви маєте товар і не можете збути його на звичайних умовах. Але при цьому знаєте, що такого товару потребує підприємець, який не може оплатити поставку готівкою, проте може поставити інший товар, необхідний Вам. Цей товар може бути зроблений Вашим партнером або спеціально придбаний для наступної поставки. Якщо при цьому розрив у взаємних поставках буде перевищувати 6 місяців, то таку операцію можна віднести до зустрічних поставок.

Різновидом зустрічних поставок виступають зустрічні закупівлі. Так, країна-реципієнт устаткування розраховується поставками товарів, які не пов’язані з отриманим устаткуванням. Договір такого роду відносин може підписуватися на строк від одного до п’яти років. Офсетна угода припускає як обмін товарами та послугами, так і надання можливості вкладати капітал замість різних послуг й отриманих пільг.

Комерційна тріангуляція

У здійсненні бартерної операції можуть брати участь не дві, а три (і більше) сторони, якщо того вимагає пошук необхідного товару. Ви можете поставити товар партнеру А, але в нього є товар, який Вас не цікавить. Партнер Б має потрібний Вам товар і зацікавлений у товарі, яким володіє партнер А. У цьому випадку можна вести переговори стосовно угоди комерційної тріангуляції (від лат. triangulum – “трикутник”).

5. Форми угод у сфері торгівлі

формами відносин між діловими партнерами у сфері торгівлі є:

1) звичайна угода або угода купівлі-продажу (угода з негайною передачею товару, тобто угода на товар, що є у продавця в наявності). Відносини партнерів при укладанні такої угоди оформляються договором поставки або договором купівлі-продажу (при продажу послуг оформляється договір про надання послуг або договір про сервісне обслуговування). Сторонами договору виступають продавець і покупець або (постачальник і споживач);

2) форвардна угода (термінова угода) укладається на строк, як правило, від 6 до 14 місяців;

3) операції з купівлі-продажу товарів на строк, у тому числі попередня купівля-продаж та поставка у зазначений у контракті термін;

4) угода з передачі інформації типу ноу-хау – це відносини партнерів щодо передачі незапатентованих “секретів виробництва” за певну винагороду на умовах контракту;

5) угода зі встановлення прямих виробничих зв’язків - відносини партнерів, засновані на прямому співробітництві між фірмами, підприємствами, установами у виробничій, науково-технічній та інших сферах діяльності. Оформлення угоди здійснюється у вигляді контракту, господарського договору або протоколу про наміри (на підготовчій стадії);

6) угода-спот - вид операцій з купівлі-продажу наявного товару з негайною оплатою і доставкою. Найчастіше така угода практикується в біржовій торгівлі, а також у валютних операціях;

7) експортна угода -договір товарної поставки партнеру в іншій країні. Оформлення угоди здійснюється у за допомогою контракту;

8) реекспортна угода- відносини, при яких один із партнерів купує товар за кордоном з метою його поставки партнеру третьої країни (без переробки у своїй країні);

9) імпортна угода- операція, в основі якої лежать відносини між партнерами, пов’язані із ввозом товару із-за кордону.

Відносно сфери зовнішніх зв’язків можна вказати на можливість угоди експорту (або імпорту) з відстрочкою платежу, що трапляється у випадку неможливості поставки товарів у кредит або коли підприємець зацікавлений у нагромадженні валютних коштів на рахунку іноземного партнера у свою користь (так, в умовах жорсткої податкової політики щодо валютних надходжень).

6. Форми співробітництва у сфері фінансових відносин

Партнерські зв’язки в сфері фінансових відносин можуть конкретизуватися у формі факторингу та комерційного трансферту.

Факторинг

Під факторингом розуміють систему відносин, які встановлюється між підприємцем і фактор-фірмою. При цьому фактор-фірма бере на себе погашення дебіторської заборгованості підприємця (коли підприємець отримує товар, але не може відразу його оплатити) або купує у підприємця його вимогу до партнера стосовно платежу (коли підприємець здійснює поставку товару, але покупець користується відстрочкою платежу).

У ролі фактор-фірми часто виступають банки. На теперішній час банки консолідуються у банківські групи, які займаються не просто фінансовим обслуговуванням, а здійснюють комплексне супроводження клієнтів, засновують у своїй структурі факторингові, лізингові, інжинірингові, консалтингові підрозділи.

Факторинг - це різновид торгово-комісійної операції, яка пов’язана із кредитуванням оборотного капіталу клієнта через купівлю фактор-компанією рахунків клієнта.

Факторинг є одним із елементів універсальної системи фінансового обслуговування клієнтів, що включає бухгалтерське, інформаційне, рекламне, збутове, транспортне, страхове, кредитне і юридичне забезпечення. За самим клієнтом практично залишається тільки виробнича функція. Запровадження факторингових операцій пов’язане з тим, що в сучасних умовах звичайний строк платежу коливається від 1 до 3 місяців. Якщо банк сплачує вимоги за такими платежами відразу, тобто застосовується умова “сконто” (негайна оплата), то оборотність коштів збільшується. Підприємець, на користь якого здійснюється платіж, в таких випадках надає знижку з ціни у розмірі біля 3%. Ці відсотки є прибутком фактор-фірми.

Дебіторська заборгованість – це борг за рахунками підприємства, який зафіксовано у бухгалтерських документах. Наприклад, бізнесмен продає товар одному зі своїх партнерів, який заплатить за нього через 3 місяці. Отже, протягом 3 місяців частина капіталу не працює, не приносить прибутку. Але підприємець може при наданні 3 % знижки з ціни одержати ці гроші у фактор-фірми, яка, у свою чергу, отримає від партнера повну суму через 3 місяці. Або навпаки: підприємець купив товар, банк сплачує 97% контрактної вартості (у підприємця на момент купівлі немає вільних коштів), а через 3 місяці він виплачує банку 100% контрактної вартості.

Комерційний трансферт

Комерційний трансферт використовується в міждержавних відносинах і являє собою взаємне придбання партнерами один в іншого капіталів у національних валютах у встановлених розмірах за договірною ціною. Таке придбання капіталу не припускає його переміщення через національні кордони. Капітал зараховується на рахунок в національному банку країни продавця, але відкривається на ім’я покупця.

Наприклад, Ви придбали капітал на визначених умовах у свого партнера в США. Тепер в американському банку є Ваш власний рахунок. У свою чергу, Ви відкриваєте рахунок на певну суму в українському банку на ім’я американського партнера. Тепер Ви можете купувати будь-який товар у американської фірми та здійснювати платежі зі свого рахунку в американському банку. Американський партнер може діяти так само, але вже на території України.

ПІДСУМКИ ТЕМИ

Кожен підприємець при здійсненні будь-якої угоди, а також при плануванні ділової операції зіштовхується з необхідністю вибору як партнера, так і конкретної форми взаємин із цим партнером. Може бути і навпаки: партнера він шукає під форму партнерських зв’язків, найбільш прийнятну для нього. Вибір конкретної форми співробітництва визначається умовами, у яких підприємцю доводиться вести ділові операції, і результатами порівняльного аналізу можливих форм партнерських зв’язків.

Тема 7. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА

Перелік питань для розгляду та засвоєння

1. Вибір цілей підприємства.

2. Організація власного підприємства.

3. Участь у співзаснуванні нового підприємства.

4. Купівля підприємства.

5. Викуп партнерської частки.

6. Спадкування.

1. Вибір цілей

Зараз мова йтиме про ділові підприємства, тобто виробничі, торговельні й посередницькі структури (майстерня, завод, фабрика, ферма, шахта, банк, магазин і т.д.), які виконують одну або кілька специфічних функцій з виробництва й просування товарів і послуг. Під діловими підприємствами розуміються також фірми, компанії, асоціації, товариства, видавничі й торгові дома, брокерські та дилерські контори, об’єднання підприємств, фонди, консорціуми.

Зазначимо, що у західних країнах, на відміну від нашої практики, прийнято виокремлювати такі поняття, як “підприємство” і “фірма”. Під фірмою розуміється організація або установа, що володіє одним або кількома підприємствами і керує діяльністю цих підприємств. Фірми, у власності яких перебуває кілька підприємств, мають різну внутрішню структуру залежно від організаційно-правової форми підприємств, а найчастіше - від типу підприємств.

При організації підприємства підприємець намагається визначити цілі своєї діяльності. Цілі часто підрозділяються підприємцем на особисті та цілі підприємства. Особисті цілі підприємця нерідко виглядають амбіційно. Або це причина, що спонукала підприємця до відкриття підприємства, або бажання досягти певного результату.

Особиста мета підприємця може зводитися до бажання:

1) робити гроші;

2) творчо працювати;

3) комфортно себе почувати;

4) гармонізувати життя (кар’єру, родину, дружні стосунки тощо);

5) досягти свого визнання у якості експерта в обраній сфері.

Якщо перераховані цілі 1-3 носять загальний характер, то цілі 4-5 вже більш конкретно відображають спрямованість дій підприємця. Формулювання цілей підприємства дещо складніше, проте вони носять більше конкретний характер. Наприклад:

1) виробляти певний обсяг товару;

2) задовольняти існуючі в регіоні потреби в товарі, продукті, послузі;

3) обслуговувати певну категорію клієнтів.

Досвідчені підприємці ставлять перед своїм підприємством як короткострокові, так і перспективні цілі, тобто планують не тільки тактику, але і стратегію функціонування і розвитку підприємства. На першому етапі тактика може зводитися до нагромадження первісного капіталу, що потім (на другому етапі) буде використано для організації виробництва. Підприємець перед початком діяльності або в її процесі обирає перспективну спеціалізацію. Відразу (на початку підприємницької кар’єри) зробити такий вибір не просто, тому здійснення тактичних завдань і цілей виконує важливу функцію.

Існує кілька реальних шляхів залучення у сферу підприємницької діяльності. Серед них є найбільш поширеними є такі:

- організація власного підприємства;

- співзаснування нового підприємства;

- придбання функціонуючого підприємства;

- участь у покупці функціонуючого підприємства;

- викуп партнерської частки у статутному капіталі функціонуючого підприємства, тобто частки особи, яка вирішила вийти зі справи.

Розглянемо більш детально зазначені шляхи вступу до підприємництва.

2. Організація власного підприємства

Вибір типу підприємства

При організації нового підприємства виникає проблема вибору типу підприємства. Розрізняють два типи підприємств:

1) самокерована фірма;

2) підприємницька фірма.

Самокеровані фірми представляють собою такий тип виробничих структур, у яких рішення стосовно діяльності підприємства приймаються на колективній основі. До складу правління такої фірми входять представники колективу працюючих. Цей тип підприємств характерний для скандинавських країн.

Підприємницькі фірми являють собою такі виробничі структури, у яких підприємець бере на себе функцію одноособового прийняття рішень.

Відзначимо, що мова йде про тип підприємств і мається на увазі спосіб прийняття рішень, а не форма власності. Підприємство може повністю належати одній особі, але бути самокерованою структурою. Ще одна важлива обставина: історично першими виникли підприємницькі фірми. Довгий час це був єдиний тип виробничих структур у ринковій економіці. Самокеровані структури з’явилися значно пізніше, коли економічне і підприємницьке середовище зробили можливим реалізацію принципу економічної свободи.

Діяльність підприємця з організації нового підприємства регламентується законодавчо. Законодавча база дозволяє підприємцю обрати будь-яку організаційно-правову форму підприємства, що утворюється.

Особливо зазначимо, що підприємницька діяльність сучасних умовах може здійснюватися і без набуття статусу юридичної особи, тобто без створення підприємства. Однак така форма підприємницької діяльності вимагає обов’язкової реєстрації в місцевих органах влади як індивідуальна трудова діяльність.

Організація нового підприємства і державна реєстрація

До установчих документів відносяться:

а) Статут підприємства (при заснуванні підприємства будь-якої форми власності);

б) договір засновників (якщо в число засновників входять дві особи та більше) або рішення засновника про створення підприємства (якщо засновником є одна особа);

в) заява засновника або особи, уповноваженої засновниками для здійснення державної реєстрації.

Підготовка установчих документів є першим практичним кроком підприємця-новачка. Звичайно, можна звернутися до юриста, і така послуга буде платною. Можна самостійно підготувати документи, але ця робота вимагає детального ознайомлення із чинним законодавством. Перелік та зміст установчих документів залежить від обраної підприємцем організаційно-правової форми майбутнього підприємства. Особа, яка прийняла рішення про створення індивідуального (сімейного) підприємства, має оформити своє рішення документально.

Для державної реєстрації підприємства в місцеві органи влади представляється рішення про створення підприємства і його статут. При цьому до рішення прирівнюється заява засновника із проханням зареєструвати підприємство. Рішення приймається на зборах засновників і фіксується протоколом. У протоколі зборів необхідно вказати прізвище, ім’я, по-батькові кожного засновника, присутнього на зборах. Як правило, на зборах засновників розглядаються три основні питання:

1) про організацію підприємства і його найменування;

2) про прийняття статуту підприємства;

3) про призначення людини на посаду директора підприємства.

У протоколі слід висвітлити пропозиції засновників з обговорюваних питань, а в заключній частині зазначити результати голосування. Протокол підписується засновниками підприємства.

Статут є важливим юридичним документом, і до його складання варто ставитися дуже уважно. При розробці статуту потрібно виходити із законодавчих вимог, якими визначаються права власності, а також права та обов’язки підприємств у процесі господарської діяльності.

У статуті приватного підприємства мають бути такі положення:

- найменування підприємства із вказівкою організаційно-правової форми, прізвища власника майна й назви підприємства.

- інформація про засновника (засновників), якщо в створенні підприємства брали участь кілька членів родини - їх прізвища, імена, по-батькові, місце проживання;

- адреса підприємства;

- предмет і види діяльності;

- порядок створення майна, у тому числі право власності на майно підприємства;

- порядок розподілу прибутку і покриття збитків;

- структура управління підприємством;

- умови ліквідації та реорганізації підприємства.

У статуті необхідно зазначити відповідальність засновника (засновників) щодо зобов’язань підприємства. На титульному аркуші статуту в верхньому куті проставляється дата його затвердження та підпис засновника. Якщо статут затверджено рішенням зборів засновників, вказується його дата й номер протоколу.

Державна реєстрація підприємства

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 78