Отже, ознакою держави є організація населення за територіаль­ним принципом, наявність чітко визначеної території, обме­женої кордонами. 6 страница

Принцип оптимальності передбачає, що система органів дер­жавного апарату повинна забезпечувати можливість реалізації поставлених перед ними завдань. При цьому апарат повинен бути доцільно побудований, між окремими органами налагоджений взаємний зв’язок і взаємодія. В органах державного апарату має працювати достатня, але не надмірна кількість кваліфікованих чи­новників.

Ефективність діяльності державного апарату визначає мож­ливість забезпечити його реальний вплив на суспільство, те, якою мірою органи державного апарату здатні реалізувати функції дер­жави. Ефективний державний апарат забезпечує прийняття саме тих рішень, які реально відповідають інтересам більшості населен­ня держави.

Важливим принципом діяльності апарату сучасної держави є гуманізм. Відповідно до цього принципу права і свободи людей проголошуються й закріплюються законодавчо як основна соціаль­на цінність суспільства, вищою метою роботи державного апарату проголошуються права та свободи людини.

Нині в більшості держав забезпечуються також принципи кон- ституційності й законності. Вони передбачають, що в державі можуть існувати й діяти лише органи, які прямо передбачені зако- иодавством. їх повноваження закріплюються в законодавстві й ма­ють діяти винятково в порядку та межах повноважень, визначених конституцією і законом. Рішення, які приймають органи, що нале­жать до державного апарату, повинні бути законними й прийняти­ми в межах повноважень, що мають ці органи.

Для державного апарату важливо забезпечити його макси­мальну незалежність від політичних впливів. Саме тому проголо­шується принцип політичної лояльності, який забезпечується передусім шляхом законодавчого закріплення обмежень або навіть заборони членства працівників державного апарату в полі­тичних партіях.

Ефективна реалізація повноважень державного апарату немож­лива без дотримання принципу професіоналізму. Для цього пра­цівники апарату повинні мати відповідну професійну підготовку, звання та вміння. Для дотримання цього принципу запроваджуєть­ся спеціальна система підбору кадрів — проводяться відповідні атестації, конкурси, екзамени, здійснюється вивчення кандидатів на певні посади.

Важливим є дотримання принципу єдності та поділу держав­ної влади. Для цього в законодавстві держави передбачається сис­тема отримань і противаг між різними органами влади. Це убезпе­чує державу від небезпеки узурпації влади в одних руках.

4. Державні органи та їх класифікація.

Первинною ланкою державного апарату єдержавний орган (орган держави) — структурно організований елемент державно­го механізму, колектив державних службовців (чиновників), на­ділений владними повноваженнями й необхідними матеріальними засобами для здійснення завдань, пов’язаних із реалізацією тієї або іншої функції держави.

Державний орган об’єднує державних службовців, які мають спільні цілі та рід діяльності. Він утворюється в порядку, передба­ченому законодавством, і уповноважується здійснювати певні функції й завдання держави. Спеціальними документами визнача­ється порядок діяльності державного органу.

Існує чимало видів державних органів.

Відповідно до напряму своєї діяльності державні органи поді­ляють на органи законодавчої, виконавчої га судової влади

(із цим поділом ми пізніше ознайомимося більш детально). Іноді визначають також контрольно-наглядові органи, а також як окре­мий вид державного органу — главу держави.

За місцем у системі державного апарату органи держави поді­ляють на первинні й вторинні (похідні). Первинні органи утворю­ються шляхом прямого волевиявлення населення. В Україні таки­ми органами є Верховна Рада України, обласні, районні, сільські та міські ради, Президент України. Однак частина органів держави утворюється не шляхом прямого обрання населенням, а призна­чається або обирається первинними органами. Так, Кабінет Мініст­рів України формується Верховною Радою та Президентом України,

Рахункова палата формується Верховною Радою. Такі органи ма­ють назву вторинні (похідні).

Розрізняють органи також за способом утворення. Частина державних органів у сучасній державі формується на виборах — це виборні органи, інші призначаються. В монархіях існують також органи, влада в яких успадковується (ідеться про главу держави за монархічної форми правління).

Засідання Верховної Ради Будинок Адміністрації України Президента України

За часом існування й функціонування державні органи поді­ляють на постійні та тимчасові. Постійними органами є більшість державних органів, які діють протягом необмеженого часу. Тимча­сові органи створюються для виконання завдань, які обмежені пев­ним чітко визначеним часом. Такими є тимчасові слідчі комісії, які утворюються у Верховній Раді України, спеціальні урядові комісії, що призначаються для розслідування надзвичайних пригод (ава­рій, катастроф) тощо.

Державні органи поділяють такожза територією, на яку по­ширюються їх повноваження. Центральні (загальнодержавні)

органи поширюють діяльність на всю територію держави, місцеві (локальні) діють лише на певній частині території.

І нарешті, за своїм складом і порядком прийняття рішень органи поділяють на колегіальні та одноособові. Колегіальні державні орга­ни складаються з кількох (іноді чималої кількості) осіб. Саме таки­ми завжди є парламенти, уряди. Рішення в таких органах приймають здебільшого шляхом голосування. А президент держави, монарх є прикладами одноособового державного органу. Відповідно ці особи- органи самостійно приймають рішення в межах своїх повноважень.

Найсильнішою серед усіх видів влади є державна. Вона є загальнообов’язковою, може застосовувати примус, має певні ознаки й відмінності від інших видів влади.

З метою реалізації функцій держави створюється механізм держави, складовими якого є державні підприємства, установи й організації, органи спеціального призначення та державні органи, які утворюють апарат держави.

Державний апарат реалізує державну владу. Основним еле­ментом державного апарату є різноманітні державні органи.

Державна влада, державний апарат, механізм держави, [щ державний орган.

1. Поясніть поняття державна влада, державний апарат, механізм

держави, державний орган.

2. Які особливості має державна влада порівняно з іншими видами влади?

3. Які елементи механізму держави вам відомі?

4. Порівняйте різні елементи механізму держави.

5. Які існують принципи діяльності державного апарату?

6. Визначте підстави класифікації державних органів.

7. Наведіть приклади державних органів України, які належать до різних видів.

8*. Поясніть сутність відомих вам принципів діяльності державного апарату.

9*. Висловіть свою думку щодо того, якою мірою діяльність держав­ного апарату України відповідає існуючим принципам.

Дізнайтеся, які назви мають законодавчі органи в різних державах

світу.

§ 15. Органи законодавчої влади

1.Поняття «законодавча влада».

Однією з гілок державної влади в сучасній державі є законо­давча влада. Її головним призначенням є здійснення державної влади шляхом законотворення. Саме законодавча влада приймає нормативні акти, які мають більш високу юридичну силу, аніж нормативні акти, прийняті органами влади, що належать до інших гілок влади.

У будь-якій державі орган законодавчої влади має певні загаль­ні риси. Передусім органи законодавчої влади мають представ­ницький делегований характер. Це означає, що вони формуються шляхом виборів, на яких народ передає обраним представни­кам — депутатам — свої повноваження й доручає їм здійснювати державну владу. Будь-який парламент складається з багатьох депу­татів — він не може бути одноосібним. Саме тому говорять про колегіальний характер законодавчої влади.

Органи законодавчої влади мають первинний характер. Ура­ховуючи важливість повноважень, які надаються органам законо­давчої влади, а також те, що повноваження їм передано безпосеред­ньо народом, для них характерне верховенство порівняно з іншими органами державної влади.

У більшості сучасних держав характерною рисою органу зако­нодавчої влади є професійний характер його діяльності. Члени законодавчого органу — депутати — повинні відповідати певним кваліфікаційним вимогам і в разі обрання мають залишити свою попередню роботу. Порядок роботи парламенту визначається спе­ціальними нормативними актами, й дотримання цієї процедури є обов’язковою вимогою легітимності його рішень.

Пригадайте_у коли та у зв'язку з чим у Великій Британії та Фран­ції вперше виникли представницькі органи. Яку назву вони мали?

Ще в VI ст. до н. е. в стародавніх Афінах існував колегіальний орган — рада чотирьохсот, у якому були представлені всі племена, які проживали в Афінській державі.

Першою історичною назвою законодавчого органу сучасного типу є парламент (від фр. parler — розмовляти). Цей термін поча­ли використовувати у Франції в XIII ст., а наприкінці того ж сто­ліття у Великій Британії таку назву отримав станово-представ­ницький орган, сформований у цій державі.

Пізніше ця назва стала загальновживаною для позначення представницьких органів законодавчої влади. Серед найдавніших парламентів світу — іспанські кортеси, ісландський альтинг.

На теренах України першими органами, подібними до парламен­ту, були Генеральна військова рада й рада старійшин, які існували в Запорозькій Січі та за часів Гетьманщини в ХУІІ-ХУІП ст. Продов­женням традицій парламентаризму в Україні стала Українська Центральна рада, хоча вибори до неї були непрямими, до того ж ви­бори проводилися не від усього населення, усіх громадян України, а від партій, національних і професійних груп, що не відповідає за­гальновизнаним нормам демократичного формування парламенту.

У зарубіжних країнах парламенти мають різні назви. Так, у СІЛА та багатьох країнах Латинської Америки парламенти називаються конгресом, у Люксембурзі — палатою депутатів, у Йорданії, Порту­галії, Південній Кореї — національними зборами, у Польщі — сей­мом, в Ізраїлі — кнесетом, в Ірані й Азербайджані — меджлісом, у Швеції — риксдагом, Данії — фолкетингом, Норвегії — сторингом. Цікаво, що три останні назви в перекладі з відповідної мови означа­ють «парламент». У багатьох державах парламент традиційно нази­вають «радою», іноді з додаванням пояснювального слова «націо­нальна», «генеральна», «верховна» тощо.

Парламент Угорщини Конгрес США

2. Класифікація парламентів.

Парламенти можна класифікувати за різними ознаками. Най­частіше парламенти розрізняють за їх структурою, поділяючи на однопалатні та двопалатні. Іноді для позначення цих парла­ментів використовують поняття «монокамеральні» (парламент з однією палатою) та «бікамеральні» (парламент із двома палатами).

Разом із традиційними одно- й двопалатними парламентами в історії парламентаризму відомі законодавчі органи і з більшою кількістю палат. Так, у Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії за конституцією 1963 р. було передбачено шість палат, у Південно-Африканській Республіці існував трьохпалатний пар­ламент, кожна палата якого складалася з представників певної раси.

Досить широкого поширення набула класифікація парламентів залежно від обсягу їх повноважень і компетенції. Першу групу становлять парламенти з абсолютно необмеженою компетен­цією. Перелік повноважень таких парламентів не закріплений у нормативних актах. Вони можуть прийняти закон із будь-якого пи­тання. При цьому існують певні традиції, що складалися роками й століттями, однак формально обмежень не існує. Такою є компе­тенція парламентів Італії, Ірландії, Великої Британії тощо.

Інша група парламентів є їх протилежністю, адже вони мають абсолютно обмежену компетенцію (інакше їх називають парла­ментами з абсолютно визначеною компетенцією). У державах, де діють такі парламенти, конституція або інші закони чітко й ви­черпно встановлюють перелік питань, які може взяти до розгляду парламент. Такими є парламенти США, Франції, повноваження яких чітко й недвозначно визначено конституцією.

Потрібно зазначити, що не завжди назва відповідає реальності. Так, у Великій Британії парламент, що формально має необмежені повноваження, відіграє набагато меншу роль у політичному житті держави, аніж американський конгрес, повноваження якого суворо обмежені.

І нарешті,‘ у ряді федеративних держав існують парламенти з відносно визначеною компетенцією. Здебільшого йдеться про фе­деративні держави (Індія, ФРН, Малайзія), у яких повноваження поді ляють між загальнодержавним парламентом та органами влади суб’єктів федерації (штатів, земель тощо).

3. Структурапарламентів. Бікамералізм.

Як вже зазначалося, чимало держав у світі мають парламенти, які складаються з двох палат. Історично перші у світі парламенти виникли як однопалатні. Так, парламент Англії в 1695 р. був сфор­мований у складі однієї палати, та й конгрес США у XVIII ст. та­кож виник у складі однієї палати. Причини утворення двопалатних парламентів були різними. У більшості європейських держав пала­ти мали забезпечити краще представлення інтересів різних станів, репрезентованих у парламенті, — у цьому випадку кожна палата представляла інші верстви населення. Так, у класичному англій­ському парламенті верхня палата — палата лордів — мала забезпе­чити представництво старої традиційної аристократії, а нижня — представників нових класів, які мали майнові можливості, але не належали до старої аристократії. З іншого боку, у деяких державах створення двопалатного парламенту мало забезпечити представ­ництво інтересів складових федеративної держави. Саме так стало­ся в США, коли з прийняттям конституції в 1787 р< та утворенням федеративної держави однопалатний парламент був замінений

двопалатним. У будь-якому випадку двопалатний парламент інак­ше називають бікамеральним.

Серед двопалатних парламентів розрізняють два основні варі­анти співвідношення палат. В одному випадку обидві палати мають однакові повноваження, їх відмінності несуттєві, в іншому — кон­ституційно закладається нерівність палат — вони мають різний ста­тус, різну компетенцію, по-різному формуються.

Якщо загальноприйнятим і практично єдиним порядком форму­вання нижньої палати парламентів є її обрання на загальних виборах, то для формування верхньої застосовуються різні шляхи формування.

Способи формування верхньої палати парламентів

(багатоступеневими)

Шляхом призначення

Прямі вибори застосовуються при виборах верхньої палати парламентів Польщі, Сполучених Штатів Америки. При цьому в США сенатори — члени верхньої палати конгресу — хоча й обира­ються на прямих виборах, однак за зовсім іншою системою, аніж конгресмени нижньої палати — члени палати представників. Якщо вибори в нижню палату проводять за округами, які мають приблиз­но рівну кількість виборців у всіх штатах, то до сенату обирають по два сенатори від кожного штату незалежно від кількості його меш­канців — так забезпечується рівне представництво суб’єктів феде­ративної держави в загальнодержавному парламенті.

Непрямими органами формуються верхні палати Франції, Норвегії, Індії. При цьому у Франції сенаторів обирають депутати муніципалітетів, департаментів тощо. У Норвегії спочатку прями­ми виборами обирається весь склад парламенту, а потім депутати зі свого складу визначають членів верхньої палати, інші ж залиша­ються депутатами нижньої палати. В Індії Рада штатів формується законодавчими зборами штатів.

Досить значного поширення набула практика повного чи частко­вого формування верхньої палати шляхом призначення депутатів. Серед держав, які її застосовують, — Канада, Йорданія, ФРН. Так, у ФРН верхня палата парламенту — бундесрат, депутатів до якої
призначають уряди земель, що входять до складу ФРН. У деяких державах призначається певна частіша верхньої палати. Так, в Італії президент має право призначити п’ять членів сенату за особливі за­слуги в науці, мистецтві, літературі, крім того, членами сенату авто­матично стають усі колишні президенти Італії. В Індії до Ради шта­тів президент так само призначає 12 осіб.

Найвідомішим прикладом формування верхньої палати за спад­ковим принципом нині є палата лордів — верхня палата англійського парламенту, до її складу входить майже 800 спадкових членів, які на­лежать до стародавніх дворянських родів, що дає їм право на участь у роботі палати лордів. Водночас до складу палати входять й особи, які отримують право представництва в ній як нагороду за видатні заслу­ги перед державою (титул лорда, який дає право бути членом палати, є однією з вищих відзнак Великої Британії) або за посадою.

У світі не існує єдиної думки щодо доцільності існування дво­палатного парламенту. Більшість правознавців, політологів і полі­тиків уважають, що існування другої палати є природним та об­ґрунтованим у державах, які мають федеративний державний устрій. У цьому випадку друга палата, сформована за принципом представництва суб’єктів федерації, забезпечує дотримання їх ін­тересів, зменшує небезпеку ігнорування їх прав (особливо в разі відчутної різниці в площі й чисельності населення суб’єктів феде­рації). У той же час існування двопалатного парламенту в унітар­них державах досить часто піддається критиці — уважають, що друга палата в цьому випадку є зайвим елементом державного механізму. При цьому друга палата завжди призводить до гальму­вання законодавчого процесу, його суттєвого ускладнення. До то­го ж створення другої палати неминуче призводить до збільшення витрат на утримання парламенту — адже виникає потреба в додат­ковому апараті, приміщеннях тощо. Водночас уважають, що друга палата парламенту може допомогти уникнути помилок у законо­творчості, призводить до більш зваженого ставлення до новацій.

Крім палат, основних структурних елементів будь-якого парла­менту, у більшості парламентів світу створюються фракції — об’єд­нання депутатів за партійною належністю, політичними погляда­ми, обирається керівництво парламенту. У деяких парламентах створюються спеціальні структури, які мають здійснювати парла­ментський контроль у різних сферах.

У сучасних умовах у багатьох країнах світу законодавчі органи обирають парламентських уповноважених із контролю за правами людини. У 1809 р. парламент Швеції вперше у світі прийняв закон, яким було передбачено обрання парламентського комісара для незалежного контролю за судами й іншими державними органами. Протягом XX ст. подібні уповноважені були обрані в багатьох
державах. Конституція України також передбачає обрання Верхов­ною Радою України уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Досить часто особу, яка здійснює контроль за дотри­манням прав людини від імені парламенту, називають омбудсме- ном (від швед, ombudsman — уповноважена людина).

4. Повноваження парламентів.

Хоча із самої назви органу законодавчої влади випливає його основна функція, однак діяльність парламентів не обмежується лише законотворчою діяльністю. Серед основних функцій законо­давчої влади не тільки прийняття законів, а й фінансова функція, яка полягає в прийнятті щорічного бюджету держави й забезпе­ченні контролю за його виконанням, а також контрольна, яка реалізується шляхом здійснення контролю за урядом, іншими державними органами, передусім виконавчої влади.

Сучасна держава не може існува­ти відокремлено від інших держав, від міжнародного співтовариства. У про­цесі цього держава налагоджує кон­такти з іншими державами, укладає з ними міжнародні угоди, договори. Основні функції щодо ведення пере­говорів з іноземними державами на­лежать органам виконавчої влади. Однак у сучасних державах усі найбільш важливі міжнародні дого­вори мають отримати схвалення органу законодавчої влади — лише тоді вони набувають юридичної сили.

Процедуру затвердження міжнародного договору вищим зако­нодавчим органом держави називають ратифікацією (від фр. ratifi­cation — затвердження). На затвердження парламенту подається го­товий текст укладеного договору, який підписаний главою держави, главою уряду або іншою уповноваженою особою. Депутати законо­давчого органу мають право обговорити договір, висловити до нього зауваження, однак у кінцевому підсумку договір може бути або схва­лений, або відхилений. Якщо договір буде відхилений, він не набуває чинності. Законодавство більшості держав, у тому числі й України, передбачає, що на ратифікацію до парламенту подаються не всі дого­вори, а лише ті, які стосуються найважливіших питань життя держа­ви та суспільства. В Україні перелік таких договорів міститься в За­коні України «Про міжнародні договори України».

Ознайомтеся з витягом із Закону України «Про міжнародні до­говори України» й висловіть свою думку щодо причин, чому саме ці види договорів вимагають обов'язкової ратифікації.

Основною функцією органу законодавчої влади, найважливі­шим повноваженням будь-якого парламенту є прийняття законів. У багатьох державах світу парламентам належить право також вно­сити зміни до Основного Закону — Конституції. Порядок здійснен­ня законотворчої діяльності, як правило, визначається конститу­цією. Здебільшого в основних законах визначається перелік питань, які повинні регулюватися виключно конституційними та поточними законами.

Пригадайте, для вирішення яких питань було створено перші в історії парламенти.

Історично парламенти з’явилися здебільшого для погоджен­ня фінансових питань — запровадження нових податків. Хоча в подальшому повноваження суттєво розширилися, однак тради­ційно затвердження державного бюджету — розпису доходів та видатків країни, контроль за його виконанням, внесення, у разі потреби, змін і доповнень до головного фінансового документа держави — залишається одним із найважливіших повноважень парламенту.

Чимало повноважень належить парламентам у кадровій сфері, однак їх обсяг дуже суттєво залежить від форми державного прав­ління.

Висловіть припущення_у за якої форми державного правління кад­рові повноваження парламенту будуть найширшими.

До кадрових повноважень парламенту можуть належати при­значення уряду, керівників національного банку, у багатьох держа­вах законодавчий орган бере участь у формуванні судової влади держави. В деяких державах парламент призначає (або погоджує, затверджує призначення) керівників окремих правоохоронних ор­ганів, спеціальних служб, генерального прокурора. Це має допо­могти запобігти надмірній концентрації влади в руках однієї особи. В ряді парламентських республік саме законодавчий орган обирає главу держави. Так президентів обирають кнесет Ізраїлю, Великі національні збори Туреччини, парламент Італії, участь в обранні президента беруть депутати бундестагу.

Більшість парламентів мають досить серйозні контрольні повноваження. Головним завданням законодавчої влади є кон­троль за виконавчою владою, її діяльністю. В багатьох державах парламент має право вимагати звіту уряду і в разі визнання діяльності уряду незадовільною — виносити так званий вотум недовіри, який призводить до відставки уряду. Іншим способом контролю вважають запити, які мають право направляти уряду та іншим органам державної влади депутати.

У сфері міжнародних відносин значна частка повноважень належить виконавчій владі. Однак у сучасних державах усі або найбільш важливі міжнародні договори мають отримати схвалення органу законодавчої влади — лише тоді вони набувають юридичної сили.

Іноді виникає ситуація, коли договір необхідно скасувати. Відмова держави від укладеного нею міжнародного договору щодо дотримання порядку і строків, установлених у самому дого­ворі, називають денонсацією (від латин, denuntiatio — повідомлен­ня). Зазначимо, що відповідно до міжнародного права, денонсація є правомірним припиненням дії договору. Право держави на денон­сацію та порядок її здійснення передбачається в самому договорі. Здебільшого право порушити питання про денонсацію договору належить тому органу чи посадовій особі, яка затвердила (підписа­ла, ратифікувала) договір, тобто щодо багатьох договорів денонса­цію має здійснювати парламент.

Також виключно парламент в більшості держав має право ого­лошувати війну та укладати мир, оголошувати амністію тощо.

Невід’ємним елементом сучасної демократичної держави є ор­гани законодавчої влади — парламенти. Незалежно від назви, прийнятої в конкретній державі, для всіх законодавчих органів характерні представницький характер, колегіальний характер ор­гану, верховенство тощо.

Залежно від структури розрізняють одно- та двопалатні пар­ламенти. Двопалатні парламенти характерні здебільшого для кра­їн, що мають федеративний устрій. Вони мають як певні переваги, так і суттєві недоліки.

Кожен парламент хмає чимало повноважень, головними з яких є законодавчі, фінансові й контрольні тощо. Серед повноважень парламентів — ратифікація й денонсація міжнародних договорів. З метою виконання функції парламентського контролю в бага­тьох державах нині обирають парламентських уповноважених з прав людини — омбудсменів.

Парламент, ратифікація, денонсація, омбудсмен.

$ 1. Поясніть поняття парламент, ратифікація, денонсація, омбудсмен. Г # ] 2. Які завдання органів законодавчої влади?

3. Порівняйте переваги й недоліки одно- та двопалатного парламенту.

4. За допомогою повідомлень засобів масової інформації та мережі Інтернет підготуйте повідомлення про діяльність українського

парламенту — Верховної Ради та уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

5. За допомогою тексту Конституції України визначте основні повно­важення Верховної Ради — парламенту України.

6*. Деякі правознавці й політологи вважають, що саме законодавча влада є стрижнем демократичного режиму. Чи згодні ви з цим твердженням? Висловіть аргументи на підтримку або заперечен­ня цього твердження.

7*. Використовуючи знання з історії України та всесвітньої історії, ін­ші джерела, підготуйте повідомлення про історію парламентариз­му в нашій державі та у світі.

8*. Висловіть свою думку щодо доцільності створення в Україні дво­палатного парламенту. Свою думку аргументуйте.

Знайдіть інформацію про діяльність Уряду України, окремих мініс­терств, місцевої державної адміністрації вашого району, області, міста.

§ 16. Органи виконавчої влади

1. Поняття та органи виконавчої влади.

Відповідно до теорії поділу влади обов’язковим елементом будь-якої сучасної демократичної держави євиконавча влада — одна з гілок державної влади, що забезпечує виконання кон­ституції, законів, актів глави держави відповідно до надання повноважень у галузі управління державними справами законодавства.

Основною функцією виконавчої влади є забезпечення виконан­ня законів. Для цього виконавча влада приймає підзаконні норма­тивні акти на основі й відповідно до законів. Органи виконавчої влади в більшості країн світу так чи інакше підзвітні органам зако­нодавчої влади.

Для виконання зазначених функцій створюється система цен­тральних і місцевих органів виконавчої влади. Між різними органами виконавчої влади існують відносини підпорядкування, ієрархії, підзвітності. У багатьох випадках частина органів вико­навчої влади має подвійне підпорядкування — як тим органам, які їх створюють на відповідному рівні адміністративно-територіаль­ного поділу, так і вищому органу відповідного напряму діяльно­сті. Так, управління освіти району підпорядковується і районній державній адміністрації (на своєму рівні адміністративно-тери­торіального поділу), і обласному управлінню освіти і науки та Міністерству освіти і науки України (у порядку відомчого під­порядкування).

У різних державах перелік орга­нів виконавчої влади має суттєві від­мінності, залежить від форми прав­ління, яка встановлена в ній. У всіх державах обов’язковою складовою виконавчої влади є уряд, інші цент­ральні органи виконавчої влади. В більшості країн у складі виконав­чої влади діють місцеві органи вико­навчої влади. Набагато складнішою є ситуація щодо посади глави держа­ви. В одних державах (серед них і Україна) посада глави держави не належить до жодної з гілок влади, залишається поза ними. В інших — глава держави належить до виконав­чої влади (наприклад, у СІЛА), іноді він уважається елементом як законо­давчої, так і виконавчої влади.

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 789
• 10
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• Далее ⇒