ІІ. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ ДАВНЬОГРЕЦЬКИМИ МИСЛИТЕЛЯМИ
Давньогрецька філософія зародилась на узбережжі Малої Азії, де знаходилися грецькі міста-колонії. Це місце називалось Іонією. Тому філософію, яка там сформувалася, прийнято називати іонійською.
«Першопрохідцем» на філософській ниві прийнято вважати Фалеса (приблизно 640 – 545 до н.е). Фалес був родом із малоазійського міста Мілет і належав до «семи мудреців» (в цій кагорті також були Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул та Хілон). На думку історика Плутарха, мудрість Фалеса вперше вийшла за межі практичних потреб. За формою вираження афоризми «семи мудреців» були близькі до прислів’їв. Ці короткі вислови називалися «гномами» й містили, як правило, міркування про необхідність дотримуватись певної «міри» та «середини» у всіх справах і вчинках. Широкою популярністю користувалися, наприклад, такі гноми: «Середня дорога є найкращою» (Клеобул), «Нічого понад міру» (Солон), «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших» (Фалес). Мудреці наполегливо підкреслювали основоположне значення справедливих законів у полісному житті.
До Мілетської школи приєднується Геракліт (приблизно 520 – 460 рр. до н.е.), батьківщиною якого було сусіднє з Мілетом місто Ефес. Геракліт стверджував, що первоначалом світу є вічно живий Вогонь, в міру спалахуючий та в міру згасаючий. Доля Космосу визначається активністю цього вогню. Власне це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, вічний логос, який лежить в основі всіх подій світу. Справедливість (діке) полягає в тому, щоб слідувати загальному божественному логосу, без якого у людей не було б самого уявлення про справедливість.
Грецький філософ Демокріт (близько 470 – 366 рр. до н.е.) зажив славу «філософа, який сміється». Зі слів Сенеки, сміх Демокріта був викликаний несерйозністю всього того, що люди роблять із серйозним виглядом. Сам Демокріт вважав найбільш серйозним заняття науками.
За Демокрітом, поліс і його закони − це штучні витвори, необхідність яких зумовлена переходом людської спільноти від стадної форми існування до цивілізованого життя. Співвідношення природного і штучного − це співвідношення того, що об’єктивно існує, «по правді» (за законами природи, в істинній реальності), і того, що існує лише завдяки «спільній ухвалі» людей.
Відповідність природі Демокріт розцінює як критерій справедливості в етиці, політиці і законодавстві. «Те, що вважається справедливим, − зауважує Демокріт, − не є таким: несправедливо те, що суперечить природі».
Політико-правова тематика стала предметом дослідження софістів, які вийшли на філософську «арену» у V ст. до н. е. в умовах зміцнення і розквіту античної демократії. Найменування «софіст» походить від слова «софос» (мудрий). Розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт та ін.) і молодших (Фрасимах, Каллікл, Лікофрон).
Платон (427−347 рр. до н. е.) − один з видатних мислителів не тільки Античності, але й всієї історії розвитку філософської, політичної та правової думки. Ідеальна держава розуміється Платоном (в діалозі «Держава»), як втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті − в полісі. Платон виступав проти крайнощів у матеріальному забезпеченні − багатства і бідності, за помірність, середній достаток. Головна соціально-економічна відмінність спроектованої Платоном ідеальної держави від всіх інших держав полягає в тому, що у ній подоланий розкол на багатих і бідних.
Справедливість, на думку Платона, як ідея і як сутність полісу та його законів полягає в тому, щоб кожен займався своєю справою і не втручався у чужі. Так, ремісники і селяни мали забезпечувати державу ресурсами для існування, воїни – охороняти її, забезпечувати належний порядок, а філософи – здійснювати мудре управління державою. Характеризуючи справедливість в ідеальній державі, Платон писав: «Займатися кожному своєю справою, це, мабуть, і буде справедливістю»; «…справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє і виконував теж своє»
Аристотель (384−322 рр. до н.е.), учень Платона, також зробив суттєві кроки на шляху всебічної розробки науки про політику, яка включала в себе і вчення про право та закон як форми політичної справедливості. У своїй «Етиці» він пише: «Отже, поняття «справедливість» означає як законне, так і рівномірне, а несправедливість − протизаконне і нерівномірне (ставлення до людей)» (Етика, V, § 2).
Мислитель розрізняв справедливість розподільчу і зрівнювальну.
Розподільча справедливість − це прояв справедливості при розподілі влади, почестей, виплат тощо «за чеснотою» (Етика, V, § 6).
Зрівнювальна справедливість діє в сфері обміну і «виявляється у зрівнянні того, що складає предмет обміну» (Етика, V, § 5). Цей вид справедливості застосовується у сфері цивільно-правових угод, відшкодування завданих збитків, злочину і покарання.
Період пізньої класики у розвитку давньогрецької філософії права.Криза давньогрецької державності виразно проявився в філософсько-правовій думці періоду пізньої класики.
В основу стоїцизму було покладено розуміння долі як керуючого і панівного початку (hegemonikon). Доля у навчанні стоїків виступає в якості такого «природного закону» («загального закону»), який має в той же час божественний характер і сенс. Так, Зенон був переконаний, що «природний закон є божественним і має силу, аби повелівати (робити) правильне і забороняти протилежне».
Основні природноправові вимоги стоїцизму − жити в злагоді з природою, з вимогами природного (загального) закону світобудови. Ця позиція добре розкривається Хрисиппом: «Тому (вища) мета − жити в злагоді з природою − згідно зі своєю природою і загальною природою, нічого не роблячи такого, що забороняється загальним законом, тобто розумом, що проникає всюди. У світлі природноправових уявлень стоїків рабство не має виправдання, оскільки воно суперечить загальному закону співжиття людей.
Спираючись на уявлення про універсальний характер природного закону (справедливості), грецькі стоїки Зенон і Хрисипп в своїх творах про державу, а слідом за ними і їх римські послідовники (Сенека, Марк Аврелій, Епіктет) обґрунтовували космополітичні ідеї про те, що всі люди − це громадяни єдиної світової держави.