Землекористувань

Таблиця 8.1.

Оптимально-нормативна структура посівних площ на основі ґрунтово-екологічних принципів ведення землеробства

(М.С. Кравченко, Ю.А. Злобін, О.М. Царенко, 2002)

Збалансована структура посівних площ розробляється з врахуванням таких характеристик стану ґрунтового покриву басейну річки:

1) результати агроекологічної оцінки придатності ґрунтів для росту культурних рослин;

2) належність ґрунтів басейну до певного класу придатності та наявність обмежуючих факторів стосовно росту і розвитку рослин та розвитку процесів деградації ґрунтового покриву.

Рівень придатності грунту для вирощування культур – спроможність ґрунтового середовища задовільняти біологічні вимоги рослин при визначених рівнях затрат та агротехніки.

Придатність ґрунтів для вирощування тої чи іншої сільськогосподарської культури визначають з метою виявлення відносно кращих умов для вирощування рослини і одержання запланованих об'ємів продукції з найменшими економічними затратами. При цьому не повинна зростати імовірність розвитку процесів деградації ґрунтового покриву.

Залежно від мети та завдань досліджень, наявності необхідної інформації, оцінка умов одержання оптимальних урожаїв сільськогосподарських культур проводиться в різних аспектах:

- за ґрунтовими факторами;

- за еколого-біологічними факторами;

- за агрокліматичними факторами;

- за економіко-організаційними факторами.

Перші три групи факторів встановлюють бонітет ґрунтів та агрокліматичних умов, а останній – економічну оцінку земель. Загалом збалансована організація земельних угідь забезпечується системою землеустрою України.

8.2. Землеустрій як чинник стабільності агроекосистеми

Землеустрій– це система заходів, що включає облік та оцінку земель, їх розподіл між землекористувачами, складання господарських територіальних планів тощо.

Землеустрій спрямований на реальне використання природних ресурсів, передусім землі, обґрунтоване ведення сільськогосподарського виробництва, підвищення стабільності агроекосистем безпосередньо через землевпорядкування.

Землевпорядкування– система послідовних дій у складі землеустрою, спрямованих на організацію раціонального використання та всебічної охорони земель.

Основними принципами землевпорядкування на землях сільськогосподарського призначення є:

● створення інформаційно-картографічної основи для агроекологічного обґрунтування типів і видів землекористування;

● обов'язкове врахування агроекологічної якості земель при обґрунтуванні типів і видів землекористування;

● обґрунтування структури цільового використання земель на території району або сільської ради з урахуванням їх агроекологічної якості та потенційної продуктивності;

● обов'язкове врахування агроекологічної якості земель при внутрішньогосподарському їх розподілі, територіальному розміщенні сільськогосподарських і несільськогосподарських угідь;

● реалізація відмінностей земель за агроекологічною якістю при формуванні системи сільськогосподарських землеволодінь, визначенні форми земельної власності і господарювання, спеціалізації та розмірів виробництва.

Одним із головних завдань землеустрою є організація земельних угідь. На сьогодні вагомим екологічним інструментом землеустрою є контурно-меліоративна організація території – ґрунтозахисна організація певного земельного масиву відповідно до контурів природних ландшафтів із максимальним наближенням меж угідь до напрямку горизонталей топографічного плану.

Важливою складовою землеустрою є ведення земельного кадастру. (див. розд.7.1). Складові частини земельного кадастру відображають у графічних матеріалах (плани господарств, карти, проекти землеустрою та ін.), а також у земельно-кадастрових книгах. Між цими складовими існує повний логічний і правовий зв'язок, що дає змогу обґрунтовано спрямовувати формування АПК у бік сталого розвитку.

8.3. Контурно-меліоративна організація території

землекористувань

На сьогоднішній день в найбільшій мірі принципам збалансованості організації територій землекористувань та окремих агроекосистем відповідає контурно-меліоративна організація (КМОТ), наукові принципи якої викладено С.Ю. Булигіним.

Контурно-меліоративна організація території (КМОТ) проекгується в межах землекористування господарства з урахуванням організації територій прилеглих землекористувань, які мають сумісні єдині водозбірні площі басейнів малих річок, балок і малих водозборів.

КМОТ – така організація території сільгоспугідь в межах водозбору (басейну річки), яка забезпечує диференційоване використання території в залежності від її грунтово-ландшафтних умов та ґрунтозахисної здатності сільськогосподарських культур.

При проектуванні КМОТ проводиться диференціація або групування земель за цільовим напрямом використання. При цьому враховується існуюча гідрографічна мережа, яка виконує функції водотоків безпечного скидання надлишку талих і зливових вод (залужені улоговини, днища балок, штучні споруди) в річки, ставки, водоймища, озера і за необхідності передбачаються додаткові водорегулюючі заходи.

КМОТ, як елемент збалансованого землекористування, дозволяє вирішити ряд завдань, а саме:

● забезпечує підвищення захисних функцій існуючих сільськогосподарських ландшафтів басейну річки;

● максимально враховує наявні існуючі рубежі, які суттєво впливають на перерозподіл поверхневого стоку талих і зливових вод на водозбірних площах і не підлягають реконструкції в процесі проектування (шляхи з твердим покриттям, залізниці, земляні вали різних типів);

● визначає лінійні рубежі розміщення полезахисних і водорегулюючих елементів ландшафту (лісосмуг, протиерозійних валів, водоохоронних прибережних смуг);

● створює оптимальні умови взаємодії різних ґрунтозахисних агротехнічних заходів між собою.

Проектування контурної організації території здійснюється в певній послідовності (див. рис.8.1).

Рис.8.1. Порядок проектування КМОТ

Першим і визначальним етапом у вирішенні усіх питань КМОТ є поділ земель території водозбору на три еколого-технологічні групи. Належність земель до тої чи іншої групи визначає комплекс заходів КМОТ і, передусім, оптимальну структуру посівних площ.

Еколого-технологічна група земель – група, яка об’єднує землі із подібними орографічними та агроґрунтовими умовами, ґрунтовий покрив яких має певний рівень стабільності до розвитку ерозійних процесів.

Землі водозбору, використання яких можливе під ріллю, розподіляються на три основні ЕТГ (див. табл.8.1-8.2).

Принципи розподілу орних земель Лісостепу та Степу України на ЕТГ відрізняються від принципів розподілу земель Полісся. Так, в зонах Степу і Лісостепу головним показником диференціації земель є ухил поверхні землі, тип рельєфу та ступінь еродованості

ґрунтового покриву, тоді як у Поліссі – ухил поверхні землі та тип грунту за генезисом і гранулометричним складом, який визначає його екологічну стійкість проти ерозійної деградації та дегуміфікації.

У Степовій і Лісостеповій зонах, де має інтенсивний вияв і водна, і вітрова ерозія грунтів, на землях I-ї ЕТГ перевага надається захисту земель від водної ерозії. Тому повздовжні сторони полів і лісосмуги на них розміщуються поперек схилів. Контурно-меліоративні заходи попередження розвитку вітрової ерозії посилюються ґрунтозахисним обробітком, посівом куліс поперек основного напрямку шкідливих вітрів.

На землях II ЕТГ розміщуються ґрунтозахисні сівозміни із включенням культур, що мають високу ґрунтозахисну здатність. Розміщення пару і просапних культур на II ЕТГ забороняється. Для диференціації щільності протиерозійних заходів, включаючи і агротехнічні, коригування ґрунтозахисних сівозмін (за ступенем насиченості багаторічними травами).

Після завершення еколого-технологічного групування за необхідності на межі між І і II групами земель виділяються рубежі І порядку, які можуть співпадати із межами водоохоронних зон річок і водойм. Лінійні стокорегулюючі рубежі першого порядку встановлюються, починаючи від вершин водозборів, і розраховуються таким чином, щоб виключити переливання через них талих і зливових вод та формування лавиноподібного стоку у періоди екстремальної водовіддачі. Це досягається конструкцією наступних типів споруд: валів-терас різних типів, поєднаних із залуженими водотоками, канавами, лісомеліоративними заходами.

Лінійні рубежі розміщуються поперек схилів у напрямку наближення до горизонталей місцевості.

За необхідності посилення захисної ролі рубежів І-го порядку проектуються додаткові контурні рубежі, які, як правило, розміщуються паралельно рубежам першого порядку.

Контурні рубежі фіксуються на місцевості різними засобами постійного упорядкування території (валами різних типів, лісосмугами, буферними смугами з багаторічних трав).

Контурна організація території на плодово-ягідних насадженнях і виноградниках передбачає розміщення їх на схилах до 20°, а в передгірних районах – до 25°. При цьому враховується ряд вимог щодо порядку розподілу поверхні водозбору, розміщення кварталів, рядів у них та допустимих кутів відхилення від потрібного напрямку за горизонталями топоплану (див. табл. 8.3).

Таблиця 8.3.

Порядок організації КМОТ на землях під плодово-ягідними насадженнями та виноградниками

Лінійні елементи проекту КМОТ виносять у натуру в повному обсязі. Контурні межі виносять інструментальними методами згідно із спеціальною нормативно-технічною документацією.

Лінійні рубежі (захисні лісосмуги, вали-тераси, вали-дороги і їх поєднання, буферні смуги із багаторічних трав) відмежовують у натурі на їх запроектовану ширину проорюванням борозни з верхнього боку схилу і наорюванням валу плугом трьома проходами в склад з нижнього боку. Для запобігання лінійної ерозії

Таблиця 8.1.

Порядок розподілу земель Лісостепу та Степу України на еколого-технологічні групи

Таблиця 8.2.

Порядок розподілу земель Полісся України на ЕТГ

вздовж борозен з ухилом понад 0,01° роблять розриви верхньої борозни, виглиблюючи плуг через кожні 50-100 м.

Під час розробки робочих проектів на будівництво гідротехнічних протиерозійних споруд, створення захисних лісових насаджень по лінійних рубежах створюють тимчасові буферні смути із багаторічних трав. Постійні і тимчасові буферні смуги на місці запроектованих лінійних рубежів створюють у період перенесення проектів у натуру.

Землі, зайняті під буферні смуги, виключають із складу ріллі і переводять у сіножаті. Після проведення проектних заходів їх переводять до складу відповідних угідь згідно із їх класифікацією відповідно до земельно-кадастрової документації. Тимчасові буферні смуги є осьовою лінією при здійсненні топографічних зйомок для розробки робочих проектів будівництва гідротехнічних протиерозійних споруд.

Буферні смуги посівів поділяють на:

а) протистокові –розміщують перпендикулярно до основного напрямку переміщення по схилу рідкого стоку або з допустимим відхиленням від напрямку горизонталей. Такі смуги бувають паралельними, контурними, контурно-паралельними. Межі між смугами розміщують уздовж горизонталей, за винятком улоговин, які залужують багаторічними травами;

б) протидефляційні (противітрові) – розміщують перпендикулярно або з відхиленням на 30-35° до напрямку панівних вітрів, що створюють пилові бурі.

Розміщення посівів смугами проводять двома способами:

● смуги однорічних трав чергуються із смугами з багаторічними травами;

● смуги із густопокривних культур чергуються з ерозійно нестійкими агрофонами або з посівами просапних культур.

Вимоги щодо ширини посівних і буферних смуг та рекомендовані схеми травосумішей див. в табл. 8.4-8.5.

При смуговому розміщенні посівів польові роботи проводять контурно, що різко понижує стікання і змивання ґрунту (рис. 8.2.).

Рис. 8.2. Посіви культур смугами на схилах (а, б) різної крутизни

(М.С. Кравченко, Ю.А. Злобін, О.М. Царенко, 2002)

В умовах нестійкого і недостатнього зволоження смуги посівів розміщують уздовж горизонталей. У зоні надмірного зволоження боки повинні забезпечувати безпечне у ерозійному відношенні відведення стікаючих вод, що досягається розміщенням меж смуг із ухилом 2-3° до напрямку горизонталей.

8.4.Збалансована сівозміна - структурна основа польової агроекосистеми

Сівозміна – це агробіоценоз, у якому здійснюється чергування сільськогосподарських культур і парів у часі і просторі або тільки у часі з метою збереження і відтворення родючості грунту, отримання високих і сталих доброякісних врожаїв, економії енергетичних і трудових ресурсів, охорони НПС.

Збалансована сівозміна– такий тип сівозміни, в якому підтримуються мінімальна амплітуда коливань балансів біогенних елементів та гумусу між полями, а кожен попередник є добрим.

Кожна сівозміна в кінці-кінців повинна забезпечити бездефіцитний або (мінімально дефіцитний) баланс гумусу та біогенних елементів.

Збалансована сівозміна виконує наступні екологічні функції:

1) забезпечує ефективне використання агрокліматичних ресурсів,

2) підвищує продуктивність землі,

3) позитивно впливає на симбіоз рослин,

Таблиця 8.4.

Ширина посівних і буферних смуг залежно від крутизни схилу, агрофону та тину ґрунту, м (М.С. Кравченко, Ю.А. Злобін, О.М. Царенко, 2002)

Таблиця 8.5.

Схеми травосумішей та норми висіву трав для різних зон України, кг/га

(М.С. Кравченко, Ю.А. Злобін, О.М. Царенко, 2002)

Примітка. У дужках наведено норми посіву трав, які можна замінювати частково або повністю на рівнозначні їм.

4) зменшує кількість збудників хвороб, шкідників, бур'янів та покращує фітосанітарний стан посівів у цілому,

5) зменшує норми застосування мінеральних добрив, пестицидів,

6) зв'язує вільний азот повітря бобовими рослинами,

7) забезпечує ефективне чергування основних та проміжних культур, а кожна культура-попередник позитивно впливає на наступні культури,

8) сприяє отриманню екологічно безпечної продукції,

9) забезпечує екологічний баланс агрофітоценозу та охорону навколишнього середовища,

10) забезпечує наближення балансу гумусу до бездефіцитного рівня за рахунок надходження органічних решток у ґрунт та створення сприятливих умов для їхньої гуміфікації,

11) забезпечує покращення всіх властивостей та режимів грунту,

12) захищає грунт від ерозії,

13) забезпечує біологічне розпушення грунту та покращення структурно-агрегатного складу,

14) забезпечує підтримання стабільної реакції ґрунтового розчину,

15) сприяє відтворенню родючості грунту в цілому.

Сівозміни класифікують на тпи та види за двома основними ознаками.

Типи сівозмін виділяють за видами продукції, яка виробляється (зерно, технічні культури, корми, овочі та ін):

● польові – такі сівозміни, у структурі яких зернові і технічні займають не менше 50% іпризначені в основному для виробництва зерна, технічних культур і картоплі;

● кормові – такі сівозміни, у структурі яких кормові культури займамають не менше 70% і призначені в основному для вирощування кормових культур і виробництва грубих та соковитих кормів;

● спеціальні – такі, у яких вирощують культури, які вимагають спеціальних умов і заходів агротехніки (вимагають більш родючих грунтів, понижених елементів рельєфу, наближення виробництва окремих видів продукції до населених пунктів, зрошення та ін).

Польові сівозміни здебільшого впроваджуються у всіх господарствах (займають понад 90% ріллі). У сучасних польових сівозмінах вирощують багато кормових культур, частина сівозмінної площі відводиться під чисті пари (їх площа залежить від кліматичних умов).

Кормові сівозміни розділяють на два підтипи - прифермські і лукопасовищні залежно від складу культур та місця розташування сівозміни стосовно тваринницьких комплексів та ферм.

Серед спеціальних сівозмін за призначенням розрізняють овочеві, коноплярські, сівозміни з тютюном і махоркою, рисові, сівозміни з ефіроолійними та лікарськими рослинами, ґрунтозахисні та ін. Ґрунтозахисні сівозміни залежно від видів культур можуть належати до польових, кормових і спеціальних.

Види сівозмін виділяють заспіввідношенням основних агробіологічних груп культур (зернових, просапних, трав, сидератів).

Розглянуті типи сівозмін можуть належати до одного із видів. У агрокліматичних зонах України поширені такі види сівозмін:

1) зерно-парові,

2) зерно-паро- просапні,

3) зерно-просапні,

4) зерно-трав'яні,

5) траво-просапні

6) зерно-траво-просапні, або плодозмінні,

7) травопільні,

8) просапні

9) овочеві,

10) ґрунтозахисні,

11) сидеральні.

Будь-яка сівозміна є структурною основою агроекосистеми. Тому до її створення потрібно підходити з двох боків:

● з одного боку враховувати те, що це екосистема і на неї поширюються усі закони функціонування системи;

● з другого боку – це структурована система, тому потрібно чітко систематизувати її структуру згідно принципів взаємообумовленості та ієрархічного підпорядкування.

Тому побудова сівозмін базується на організаційно-системному підході за наступними екологічними принципами.

Екологічні принципи побудови збалансованих сівозмін.

1. Системний підхід. Необхідно розглядати сівозміну не тільки як обґрунтоване чергування культур, але і як матеріальний об'єкт, який функціонує відповідно до своїх закономірностей. У процесі проектування сівозмін одночасно із розміщенням культур після кращих попередників необхідно визначити оптимальну систему удобрення, способи обробітку грунту, захист рослин від бур'янів, хвороб та шкідників, можливий характер трансформації грунту і шляхи розвитку самої агроекосистеми.

2. Відповідність сівозмін ландшафтним ресурсам.Даний принцип охоплює низку необхідних умов: узгодження природних умов із технологічними особливостями вирощування сільськогосподарських культур. Біологічні вимоги культур сівозміни повинні відповідати ресурсній і ландшафтній ситуації.

3. Плодозміна. Цей принцип забезпечується суворим дотриманням чергування зернових культур, багаторічних трав і просапних, тобто культур з різними біологічними особливостями і технологією вирощування, які відрізняються агрономічними, фізіологічними та іншими властивостями.

4. Гетерогенність посівів. Даний принцип реалізується вирошуванням культур різної тривалості вегетації та типів екоформ, причому різних сортів, неоднакового розміщення їх у часі і просторі, застосування змішаних, проміжних посівів (озимих проміжних, післяукісних, післяжнивних, підсівних). Неоднорідність посівів у просторі та часі підвищує ККД фотосинтезу, забезпечує стабільну продуктивність агрофітоценозів.

5. Речовинно-енергетична замкнутість. Принцип полягає у забезпеченні цілковитого або майже цілковитого повернення до системи біогенних елементів у складі основної і побічної продукції, запобігання дисбалансу елементів живлення у агроекосистемах. Практична реалізація принципу полягає в обмеженому відчуженні із сівозмін господарської продукції, широкому використанні місцевих ресурсів (гною, компостів, соломи, сапропелів, сидератів, малоцінних залишків рослин) для покриття виносу поживних речовин і втрат гумусу з ґрунту. Особливе значення надається запровадженню до схем сівозмін бобових культур

6. Подовження тривалості функціонування. Збільшення тривалості періоду функціонування агрофітоценозу за рахунок його ущільнення вирощуванням культур проміжних посівів. Дотримання даного принципу забезпечує збільшення ККД фотосинтезу, покращання агрофізичних і агрохімічних властивостей грунту, зменшення впливу ерозійних процесів.

7. Оптимізація продуктивності агроекосистеми. Даний принцип не допускає експлуатації культур нижче рівня їхніх біологічних можливостей, що могло б призвести до деградації ґрунтів, забруднення навколишнього середовища Це відбувається внаслідок зближення властивостей агроекосистем з їх природними аналогами, нормування антропогенних навантажень на грунт і фітобіоту, що позитивно позначається на продуктивності сівозмін.

8. Економне використання природних і антропогенних ресурсів. За рахунок нормативних затрат і відновлення природних ресурсів можна забезпечувати оптимальний обсяг виробництва продукції на одиницю затраченого ресурсу. При цьому відсутні перевантаження агроценозу і загроза екологічної небезпеки.

9. Ґрунтозахисне та природоохоронне спрямування. Принцип передбачає застосування таких технологій вирощування, які забезпечували б мінімум втрат гумусу у сівозміні, запобігали забрудненню дренажних вод і сусідніх екосистем рештками добрив, пестицидів, солями важких металів та забезпечували отримання екологічно безпечної продукції.

Під час проектування сівозмін необхідно дотримуватися таких організаційних принципів:

1) чітке врахування спеціалізації господарства: провідні культури визначають характер використання кращого попередника для них і подальшого науково обґрунтованого чергування культур у сівозміні ;

2) рельєф території господарства визначає характер використання його елементів (верхню частину схилів і вододільних плато відводять для вирощування польових культур; нижню частину схилу і заплави – під кормові, овочеві культури, які вимагають більшого забезпечення вологою і поживними речовинами);

3) врахування особливостей кліматичних умов: опадів, температурного режиму, тривалості періоду вегетації, часу настання весняних і перших осінніх приморозків, стану снігового покриву та ін.;

4) розміщення всіх культур сівозміни після кращих попередників, оцінка попередника не тільки у прямій дії, але й у післядії;

5) врахування ступеню розвитку ерозійних процесів на схилах, де слід впроваджувати ґрунтозахисні сівозміни;

6) ретельний підбір покривної культури при вирощуванні багаторічних трав, тобто тої, під яку доцільно їх підсівати;

7) врахування особливостей ґрунтового покриву: генетичного типу грунту, гранулометричного складу, структурно-агрегатного стану, ступеню окультурення ґрунту.

Під час проектування сівозмін користуються таблицею попередників (див. табл. А.1).

На етапі проектування сівозмін у кожній грунтово-кліматичній зоні України потрібно звертати увагу на певні структурні особливості сівозмін.

Степ. У зоні Степу землеробство спеціалізується на виробництві зерна пшениці озимої, кукурудзи, ячменю і кормових культур. Соняшник – основна технічна культура, а у північних і західних районах – ще й цукрові буряки Для стабільно високої продуктивності сівозмін у даній зоні винятково важливе значення належить оптимізації питомої ваги чистих парів.

Лісостеп. У даній зоні землеробство спеціалізується на виробництві зерна, особливо фуражних культур (кукурудзи, ячменю, гороху, цукрових і кормових буряків). Тут вирощують також просо, гречку, картоплю та ін. культури. Велику питому вагу займають кормові культури: багаторічні трави, кукурудза на зелений корм і силос, кормові коренеплоди. У цій зоні, особливо у правобережній частині, є сприятливі умови для вирощування культур у проміжних посівах. У південно-східній посушливій частині Лісостепу необхідно запроваджувати чорний пар на незначних площах.

Полісся. Землеробство у цій зоні спеціалізується на виробництві картоплі, льону, кормів і, частково, зерна. Найвищі врожаї і продуктивність у картопляно-льоно-зернових сівозмінах отримано при насиченні сівозмін зерновими у межах 45-50%, картоплею – 11-20%, льоном-довгунцем – 10-11%, кормовими культурами – 20-33%.

Впровадження сівозмін.

Впровадження сівозмін проводять у два етапи: власне впровадження і освоєння.

Впровадженою вважається сівозміна, проект якої перенесено на територію землекористування господарства.

Освоєною є така сівозміна, у якій дотримуються межі полів, а розміщення культур по полях і попередниках відповідає прийнятій схемі.

На етапі впровадження важливо правильно розподілити культури між сівозмінами і визначити кількість полів. Розмір поля визначають з таким розрахунком, щоб кожна культура займала одне або кілька полів, раціонально використовувалась сільськогосподарська техніка. У міру можливості поля повинні бути правильної форми і приблизно однакового розміру.

Насамперед, встановлюють кількість полів у сівозміні. Потім визначають середній розмір поля. Поділивши загальну площу сівозміни на середній розмір поля, визначають кількість полів у сівозміні. Після аналізу та затвердження проект сівозміни переносять на територію господарства та освоюють.

Освоєння – це поступовий перехід до прийнятого чергування культур, який триває 2-3 роки.

План переходу до прийнятої сівозміни - це таблиця, у якій подано фактичне розміщення культур на період освоєння сівозмін. Перехідний план повинен відповідати таким вимогам: виконання планових завдань виробництва продукції землеробства з одиниці площі в роки освоєння сівозміни, підвищення врожайності всіх культур і валових зборів у роки переходу.

Для того, щоб правильно розмістити культури у сівозміні в роки її освоєння, треба знати історію кожного поля, зокрема: попередники, удобрення, забур'яненість та ін.

З першого року освоєння сівозміни на полі висівають по одній культурі. Якщо ж цього не вдається, то добирають такі культури в одне поле, які були б рівноцінними попередниками для наступних культур. Необхідно намагатися, щоб у найкоротший термін набір культур у кожному полі і порядок чергування відповідали прийнятій схемі.

Після освоєння сівозміни починається перша ротація. Для отримання прийнятого порядку чергування культур у полях сівозміни після її освоєння необхідно скласти ротаційну таблицю –план розміщення культур по полях на ротацію.

Ротація – період, впродовж якого кожна культура сівозміни пройде усі поля у просторі і повернеться на своє місце.

Важливим етапом створення збалансованої сівозміни є її еколого-економічна оцінка. Така оцінка проводиться за прогнозованими даними про очікуваний рівень врожайності сільгоспкультур сівозміни та дохід від реалізації продукції з одного боку і даних про прогнозовані затрати матеріальних та фінансових ресурсів на впровадження, освоєння та реалізацію сівозміни на період однієї ротації з іншого боку.

Під час складання нового проекту землевпорядкування необхідно розробляти кілька варіантів чергування культур у сівозмінах і приймати той, який забезпечує найбільший вихід необхідної продукції високої якості із найменшими затратами праці та коштів.

За економічної оцінки сівозмін потрібно аналізувати різні структури посівних площ з тим, щоб вибрати найбільш ефективне співвідношення у сівозміні. Для господарств зернового напрямку важливо визначити найкраще співвідношення між зерновими культурами з одного боку, і незерновими та парами –з другого. При спеціалізації господарств на вирощуванні технічних культур потрібно встановити кращі пропорції між технічними і кормовими культурами. З урахуванням повного забезпечення тваринництва повноцінними кормами визначають загальну посівну площу кормових культур та їхній склад.

На основі економічної оцінки визначається оптимальний варіант сівозміни, який гарантує найбільший вихід продукції за умов найменших витрат праці і коштів, підвищення родючості грунту, одержання екологічно безпечної продукції та охорону навколишнього середовища.

8.5. Агроекологічне значення проміжних посівів

У сучасному землеробстві ефективним і раціональним способом використання землі, агрокліматичних ресурсів, добрив, машин, зрошувальних і осушувальних систем, інших засобів виробництва у системі сівозмін є вирощування проміжних культур.

Проміжними називають сільськогосподарські культури, які вирощуються на полі у вільний від головної культури проміжок часу та служать важливим джерелом кормів.

Охарактеризуємо основні позитивні ефекти запровадження проміжних посівів.

1. За рахунок проміжних культур, зокрема в районах достатнього зволоження і зрошуваного землеробства, продуктивність 1 га ріллі зростає на 30-50 ц к. о.

2. Літні посіви проміжних культур сприяють отриманню високоякісних кормів із підвищеним вмістом протеїну та вітамінів і є важливим резервом розв'язання білкової проблеми в рослинництві.

3. Проміжні культури у сівозмінах – надійний захід боротьби із бур'янами, шкідниками, хворобами сільськогосподарських культур та ерозією ґрунтів.

4.Вирощування двох урожаїв за рік забезпечує покращення структурного стану орного шару ґрунту.

5. На зрошуваних землях проміжні посіви є не тільки джерелом додаткової продукції і обов'язковим елементом сівозміни, а й ефективним заходом боротьби із вторинним засоленням ґрунтів.

Залежно від біологічних особливостей та технології вирощування проміжні культури поділяють на післяукісні, післяжнивні, озимі та підсівні.

Післяукісні проміжні культури – це культури, які вирощують після зібраних на зелений корм, силос або сіно культур у поточному році і використовують меншу частину періоду можливої вегетації.

Післяжнивні культури вирощують після збирання основних культур (здебільшого на зерно) у поточному році. Якщо вегетаційний період післяукісних культур становить до 140-150 днів, то в післяжнивних посівах він набагато коротший (70-100 днів), а умови забезпечення вологою і теплом дещо гірші.

Озимі проміжні культури висівають у рік збирання основної культури, а урожай на корм збирають навесні наступного року. Озимі є проміжними тому, що ростуть і розвиваються у проміжні осінній і ранньовесняний періоди та займають проміжне місце між двома основними культурами сівозміни. Найбільш сприятливою для вирощування проміжних посівів є зона Лісостепу України.

Теплові умови для післяукісних посівів сприятливі в усіх ппровінціях Лісостепу і сума активних температур дозволяє вирощувати більший набір кормових культур, ніж у післяжнивний період.

Осінні приморозки менше пошкоджують рослини, ніж весняні. При визначенні можливості вирощування проміжних посівів важливим показником є запас доступної вологи у ґрунті. Доведено, що мінімальний її запас, який гарантує появу сходів і нормальний ріст рослин у післяукісних і післяжнивних посівах у початковий період, повинен становити: в орному шарі не менше 20 мм, у метровому – 80 мм. Тому у східному Лісостепу сівбу післяжнивних культур проводять тільки після випадання дощів. Післяукісні культури після озимих вегетують 105-130 діб (морозостійкі – до 160 діб), після ранніх ярих – 80-130 діб, післяжнивні – 60-100 діб, підсівні – 65-140 діб.

Питання самоконтролю:

1. Яка основна мета контурно-меліоративної організації земельних угідь ?

2. Назвіть та розкрийте суть основних принципів контурно-меліоративної організації територій землекористувань.

3. Охарактеризуйте принципи та порядок розподілу земель Лісостепу та Степ, Полісся України на еколого-технологічні групи.

4. Назвіть основні визначалдьні показники розподілу земель на ЕТГ в зні Полісся. Чим відрізняються принципи розподілу земельб на ЕТГ у зонах Лісостепу та Степу від зони Полісся ?

5. Що таке «консервація земель» ? Яке її завдання ?. Які типи консервації земель і під які угіддя існують?

6. Розкрийте поняття «збалансована сівозміна» та вкажіть її відмінності від звичайної сівозміни.

7. Які етапи організації сівозміни існують і які роботи виконуються у межах кожного етапу ?

8. Назвіть основні позитивні екологічні та економічні ефекти запровадження проміжних посівів.

9. Чим відрізняються «післяукісні», «післяжнивні» та «озимі» проміжні посіви сільськогосподарських культур ?

10. Які основні агрокліматичні показники свідчать про доцільність впровадження проміжних посіві ?

11. Яка агрокліматична зана України є найбільш сприятливою для вирощування проміжних посівів і чому ?

12. Назвіть та розкрийте суть загальних принципів організації збалансованої структури земельних угідь.

13. Розмежуйте поняття «землеустрій» та «землевпорядкування». Назвіть їхні цілі.

ТЕМА 9.Адаптивна стратегія систем землеробства

1. Адаптивна стратегія функціонування стабільних агроекосистем

2. Сучасні відновлювальні системи землеробства

9.1. Адаптивна стратегія функціонування

стабільних агроекосистем

Традиційна інтесифікнація землеробства в Україні призвела до надмірного пониження агроекологічного потенціалу, потужність якого вважалась неперевершеною. Сьогодні принципи ведення землеробства потребують перегляду і максимальної адаптаці до умов навколишнього природного середовища.

Адаптація– це сукупність пристосувань, реакцій живої системи (організму, популяції, виду, біоценозу), спрямованих на підтримання функціональної стабільності за зміни умов зовнішнього середовища, а також сумісного співіснування компонентів у екосистемах певного виду.

Адаптивна здатність агроекосистеми визначається саме її пристосовуваністю до зміни умов середовища. Розширює і доповнює принцип адаптації положення про екологічну надійність агроекосистеми, під якою розуміють її здатність виконувати енергопродукційну роботу упродовж усього еволюційного і техногенно обумовленого періоду її існування.

Ландшафти, як природні комплекси, характеризуються рівновагою, що підлягає саморегуляції на основі мобілізації внутрішніх механізмів системи.

Риси адаптивної агроекосистеми – стійка, але вже керована система, яка могла б нівелювати негативні явища, що зумовлені втручанням людини (оранка, добрива, засоби захисту рослин і т.д.).

Адаптивний комплекс конкретної агроекосистеми ґрунтується на адаптивно-ландшафтній системі землеробства, обов'язковими складовими якої є адаптивне рослинництво.

Адаптивне рослинництво – це новий перспективний етап розвитку рослинництва, у якому використано адаптивний потенціал усіх біологічних компонентів агроекосистем для забезпечення високого рівня утилізації сонячної енергії та інших відновлюваних ресурсів природного середовища в інтересах людини.

У сучасних умовах високих технічних можливостей успішно розвивається один зі стратегічних напрямів інтенсифікації систем землеробства – точне землеробство.

Точне землеробство – це сучасний тип землеробства, що ґрунтується на оптимізації використання технологічних матеріалів (насіння, добрив, засобів захисту, регуляторів росту рослин) на конкретній ділянці поля відповідно до вимог певної сільськогосподарської культури, стану ґрунту і збереження довкілля.

Щоб реалізувати адаптивний потенціал рослин, треба повністю використати їхні біологічні можливості не тільки для підвищення потенційної продуктивності за сприятливих умов середовища, а й для збільшення екологічної стійкості (протистояння суховіям, посухам, морозам, низьким температурам). За таких умов обов'язково зростатиме потенційна продуктивність сорту, агробіоценозу, що розглядається як вирішальний чинник збільшення врожайності. При цьому затрати невідновлюваної (викопної) енергії на меліорацію середовища будуть мінімальними.

Одним із виявів адаптивного землеробства є відновлювальні системи землеробства. Розрізняють такі їх типи: органічну, біологічну, біодинамічну. Прототипом відновлювальної системи можна вважати травопільну, засновником якої був В.Р. Вільямс.

9.2. Сучасні відновлювальні системи землеробства

Відновлювальна система землеробства – така система використання землі для виробництва сільгосппродукції, яка передбачає повне відтворення природного потенціалу агроекосистеми за рахунок максимальної адаптації усіх технологічних процесів до природних умов.

Сьогодні відновлювані системи землеробства ґрунтуються на впровадженні альтернативних ресурсозберігаючих технологій, зростає частка біологічних компонентів і механізмів саморегуляції агроекосисистем. Типізація відновлювальних систем землеробства наведена в табл. 9.1.).

Відновлювальне (біологічне) землеробство – система землеробства, головним принципом якої є екологічна безпека отримуваної сільськогосподарської продукції та наслідків аграрної діяльності у навколишньому середовищі при вирощуванні цієї продукції.

Отже, головними цілями відновлюваних систем землеробства є:

1. виробництво продуктів харчування високої якості у достатній кількості;

2. конструктивна взаємодія із природними системами і кругообігом речовин та енергії зі збереженням і покращанням різноманіття форм життя;

3. урахування зростаючого соціального та екологічного значення технологій виробництва і переробки продукції органічного землеробства;

4. інтенсифікація біологічних циклів у межах господарства із залученням у них мікроорганізмів, ґрунтової флори і фауни, рослин і тварин;

5. збереження і підвищення родючості ґрунтів;

6. збереження природної різноманітності;

7.максимальне використання відновлюваних ресурсів агроекосистем.

Зростаюча популярність відновлювального землеробства цілком зрозуміла, зважаючи на те, що більшість методів здавна добре відомі землеробам і перевірені багатовіковою практикою ведення сільського господарства.

Основу біологічного землеробства становлять такі головні принципи (за М.М. Городнім, 2003):

● відмова від застосування легкорозчинних мінеральних добрив, зокрема, азотних;

● відмова від використання синтетичних засобів захисту рослин;

● стимулювання біологічної активності ґрунту;

● широке застосування відходів рослинництва та тваринництва (компостів, зелених добрив тощо);

● стимуляція фіксації атмосферного азоту бульбочковими бактеріями;

● захист ґрунту від ерозії;

● захист навколишніх водойм від забруднення тощо.

Таблиця 9.1.

Основні принципи відновлювальних систем землеробства

Відмова від мінеральних добрив та пестицидів дає можливість отримувати продукцію, що не містить їх рештків, і тому має вищу біологічну цінність. Часто така продукція користується високим попитом і реалізується за підвищеними цінами.

Заміна синтетичних добрив гноєм і компостами забезпечує ґрунт органікою, що сприяє ґрунтоутворенню та збільшенню біологічної активності ґрунту. Відмова від використання синтетичних сполук, таких, як мінеральні добрива і пестициди, забезпечує значну економію коштів та енергії. Ґрунтозахисний обробіток і дотримання сівозмін запобігає ерозії та сприяє зменшенню втрат поживних речовин із ґрунту.

Труднощі впровадження альтернативного землеробства.

Основу протиріч при впровадженні альтернативного землеробства становлять більш високі економічні показники традиційного землеробства. Але не враховується те, що вони досягаються пониженням родючості ґрунту та забрудненням навколишнього середовища. Крім того, недостатньо уваги приділяється якості продукції. На думку екологів, її слід оцінювати за здатністю бути корисною для здоров'я людини.

Питання самоконтролю:

1. Назвіть основні принципи та складові адаптивної стратегії функціонування стійких агроекосистем.

2. Розкрийте суть поняття «відновлювальна система землеробства» і вкажіть основні її відмінності від «інтенсивної» системи землеробства.

3. Охарактеризуйте основні напрямки екоконверсії у землеробстві.

4. Що таке «біогаз» і як його отримують?

ТЕМА 10.Збалансована система управління поживним режимом ґрунту та екологічні принципи її проектування

1. Живлення рослин та система застосування добрив

2. Прийоми та способи застосування добрив

3. Фактори проектування системи застосування добрив

4. Роль гумусу в регулюванні родючості ґрунту та стабілізації агроекосистеми

5. Методи регулювання балансу гумусу

6. Оцінка основних видів органічних добрив як факторів стабілізації балансу гумусу

7. Наукові принципи збалансованого застосування мінеральних добрив

8. Хімічні меліорації ґрунту: види та значення

9. Екологічна конверсія у сільському господарстві

• ⇐ Назад
• 74
• 75
• 76
• 77
• 78
• 79
• 808182
• 83
• 84
• 85
• 86
• 87
• 88
• 89
• Далее ⇒