Станцюй в кінці шляху
– Припини на мене витріщатися, – невдоволено буркнула Софі.
– Не виходить. Я все ніяк неможу провести паралель між чарівною дівчиною, яка зараз сидить поряд, і тією скаженою білкою, що вже двічі мене побила, – лукаво посміхаючись, відповів Захарія.
Софі проігнорувала його слова. Вони саме під’їжджали до велетенського маєтку, архітектурна краса якого явно була родом з періоду бароко. Висунувшись у вікно, вона спостерігала, як повільно рухається потік автомобілів, вишикуваних у довгу чергу перед центральним входом. Один зупинявся – з нього виходили шикарно виряджені гості, і поки вони піднімалися широкими мармуровими сходами, з глибин салону наступного авто з’являлися нові пасажири.
– Стільки людей, – видихнула Софі, не відводячи погляду, – невже вони всі хочуть стати Патріотами?
– Для них це велика честь.
– Божевілля якесь.
Захарія кивнув.
– Це так, але все ж, переважна більшість навіть не підозрює, що насправді ховається за цими іграми. Для них це, в першу чергу, черговий елітний клуб, членство в якому піднімає їх самооцінку до захмарних вершин, а по-друге – спосіб весело провести час, спостерігаючи, як відчайдухи гинуть в лапах демонів. Та ніхто й не здогадується, що їх просто використовують як спонсорів, і все набагато серйозніше... Вони не знають, що тут замішані Вартові, і що насправді, ігри ведуться на куди вищому рівні. А істинний сенс існування Патріотів відомий лише тим, хто посвящений в братство і ретельно перевірений.
– Весело провести час? – Софі хмикнула, розгладжуючи сукню. – Дивне у них поняття про веселощі, і за всіма мірками, дуже далеке від норми. До речі, а як вам вдалося дізналися їхні таємні плани?
– Ціною випадку і життів не одного десятка ловців, – сумно промовив Захарія і притис руку до плеча.
– Вибач, – тихо сказала Софі, глянувши на товариша.
– За що?
– Ну, тоді в провулку… Йян-ті ж поранила тебе через мене…
– А-а… Ні, це зовсім інше, – хлопець посміхнувся і, помітивши здивований погляд дівчини, почав пояснювати. – Це стара травма, не зважай. А опіки від слини Йян-ті майже несуттєві і їх легко вилікувати, якщо, звісно, знаєш як. Тож, тобі немає за що вибачатися.
– Аякже, несуттєві, – фиркнула під ніс Софі, згадуючи діру в стіні, пропалену слиною ящірки.
Їхній автомобіль саме зупинився, і дівчина акуратно відкинула з обличчя пасмо волосся, приготувавшись виходити. Поруч з машиною вже матеріалізувався швейцар в елегантному червоному костюмі і білих рукавичках.
– Доброї ночі, місс Остін, – сказав він, сяючи бездоганною посмішкою і простягнув руку. Софі з вдячністю кивнула, покидаючи салон.
– Доброї ночі, містер Фрейзер, – звернувся швейцар вже до Захарії, який саме з’явився з інших дверей і швидко обійшов автомобіль. – Дозвольте взяти ваш багаж і провести вас в номер. Урочисте відкриття розпочнеться через півгодини.
– Так, будь ласка, – Зак кивнув на багажник, і підійшов до Софі. – Лілі, у вас дуже довга сукня. Дозвольте вам допомогти.
Софі вимушено посміхнулася і взяла його під руку. Згідно плану міністра, всі мисливці повинні були з’явитися у клубі в різний час. Тому покинувши будинок Анабель, їхнє авто ще довго кружляло Акрополем, поки дісталося сюди.
І наскільки Софі пам'ятала, Патрік, Іва і Орфей вже повинні бути всередині.
Переступивши поріг маєтку, вони немов опинилися у найбагатшому музеї в момент відкриття грандіозної виставки – повсюди панував блиск, розкіш, надмірна пихатість, і складалося враження, що всі зійшлися сюди виключно для того, щоб похизуватися своїми можливостями та статками одне перед одним.
По обидва боки від входу розташувалися масивні гвинтові сходи з червоного дерева, які вели на другий поверх. Стіни були прикрашені полотнами видатних художників, і щось підказувало Софі, що це були аж ніяк не копії.
– Прошу за мною, – швейцар подріботів повз них в напрямку сходів. Він тримав валізи, які завбачливо приготувала їм Анабель, і що вона туди запхала, окрім вечірнього вбрання, залишалося загадкою.
Піднявшись вслід за ним, Софі та Захарія пройшли ще три коридори і два невеликих зали, поки зупинилися біля дверей, прикрашених золотим орнаментом.
– Ваш номер, – сказав чоловік, заносячи багаж всередину.
Софі лише розгублено закліпала. Здавалося, від здивування їй відняло дар мови, і поки він не повернувся у вигляді голосних обурень, втрутився Захарія.
– Дякуємо, далі ми самі, – сказав він, обережно зиркаючи на дівчину. – Ви можете бути вільні.
– Приємного вечора, панове! – швейцар ввічливо кивнув, і крутнувшись на підборах, поквапився назад. Зак, тим часом, заштовхав остовпілу Софі в кімнату і зачинив двері.
– Тихо, тільки тихо… – промовив він, завбачливо відступаючи від Софі, оскільки в її погляді вже виразно читалося бажання скрутити йому шию. – Так, ми будемо жити в одній кімнаті. Так, тобі про це ніхто не сказав і цього немає у досьє… У твоїй копії не вистачає однієї сторінки. Так, це я її звідти витягнув, знаючи, що ти протестуватимеш. Але, якщо ми вже тут, нам потрібно триматися разом. Патрік житиме з Івою, у Орфея з Куком сусідні кімнати, тож заради бога, тримай себе в руках. І взагалі, подивися на це з іншого боку: ми можемо влаштувати піжамну вечірку – буде весело!
Видавши все це на одному диханні, хлопець замовк, і, знаючи Софі, обережно зробив ще декілька кроків назад. Важко дихаючи, дівчина сіла на ліжко і озирнулась. Звичайно ж, тут тільки одне ліжко!
– Софі, ну скажи хоч щось…Твоє мовчання змушує хвилюватись більше, аніж, якщо б ти зараз метала в мене ножі.
– Спатимеш отам, – врешті, видавила вона, вказуючи на невеликий диванчик біля каміну.
– Хто б сумнівався, – усміхнувся Зак, зітхаючи з полегшенням. – А стосовно вечірки подумай, я ж не жартував! Я з біса привабливий, коли на мені лише піжамні штанці.
У відповідь Софі тільки скорчила гримасу, передражнюючи його. Хлопець фиркнув, і взявся вивчати корінці книг, розставлених на камінній полиці.
– В тебе однозначно не все в порядку з головою.
– Знаєш, що для мене не в порядку? Ми ризикуємо своїми життями в лігві демонів, вони прекрасно знають про нас і в будь-який момент можуть встромити ніж нам в спину, а все що у нас є – це велике НІЧОГО… і як бонус – самозакоханий кретин!
Захарія обурено втягнув повітря.
– Ой, ще скажи, що я зачепила тебе за живе, – сухо сказала Софі.
– Так.
– Я що, перша хто тобі про це сказала?
– Ні.
– Ну от, що і треба було довести.
– Всі, хто говорив таке до тебе – відійшли в інший світ, – примруживши очі, ловець нахилився до дівчини, – але ти сьогодні занадто прекрасна, щоб я міг довго злитися на тебе. Тим більше, що до початку цього ідіотського відкриття залишилося десять хвилин. Тож, Софі, піднімай свою красиву попу з ліжка і пішли.
Дівчина підвелась і, відштовхнувши Захарію з дороги, показала йому язика.
– О, так! Це дійсно вагомий аргумент, – посміхнувся він, зачиняючи двері номеру.
* * *
Зал, в якому відбувався бал в честь відкриття, за розміром нагадував футбольне поле і вже був заповнений людьми. М’яке світло, що лилося з чудернацьких матових плафонів, надавало приміщеню приглушених пастельних тонів, а музика, яку виконував симфонічний оркестр, приємно заспокоювала.
Знайомлячись з великою кількістю акропольської еліти, Софі доводилося так довго посміхалась, що у неї звело щелепу. Запам’ятм ати, хто є хто, вона навіть не намагалася – і даремно і безглуздо.
– О, Лілі, ми стільки чули про компанію ваших батьків! – щебетала пані у пишній бордовій сукні з кумедним чепчиком на голові. Вона міцно стискала келих шампанського, і, судячи по її захмелілому вигляді, він був далеко не першим. – У вас такі дивовижні прикраси! Коли я навідуюся у ваш салон, Гровер починає нервувати. Він хвилюється, щоб я не залишила там всі його статки, – довірливо прошепотіла вона і захихотіла, прикривши долонею рота, – О, а це, як я розумію, Чарлі? – її блукаючий погляд зупинився на Захарії і спробував на ньому сфокусуватися. Хлопець стояв неподалік, розмовляючи з уже згаданим Гровером – літнім чоловіком, ширина якого значно перевершувала його зріст.
Софі кивнула.
– О, ви так чудово виглядаєте разом! – жінка сплеснула руками, забувши про келих, вміст якого вихлюпнувся на поділ її сукні. – Такий юнак… Ох, з цього юнака… Гик… З нього б лише ангелів малювати. Ви така мила пара.
– Ні-ні! Ми не па… – Зібралась було заперечити Софі, але схаменулася і замовкла. Її розпирало бажання вилаятись, та й ця тітка на ранок все одно нічого не пам’ятатиме, на відміну від інших гостей, які те й діло, з цікавістю прислухалися до чужих розмов.
Несподівано вона відчула, як на її талію лягла чоловіча рука і лагідно притягнула до себе. Від несподіванки Софі здригнулася і озирнулася, але побачивши Патріка, швидко заспокоїлась і опустила руку йому на спину.
– О, ангел! – розбризкуючи останні залишки шампанського, жінка витріщилася на мисливця. – Юначе, і з вас можна ангелів малювати… Я в раю! Гровер, поглянь! Тут ангели…
– Вона злегка не в собі, – прошепотіла Софі на вухо товаришу. – Не знаю, скільки вона випила, але схоже, що не одну пляшку.
– Помітно, – Патрік посміхнувся, розглядаючи обличчя подруги. – Ми з Орфеєм вже двічі обійшли цей тераріум, поки знайшли тебе. Нам треба поговорити.
– Гровер, хай тобі грець, перед тобою стоїть анг…Гик… Ангел стоїть… Вони такі прекрасні, а ти навіть…. Гик… – Тітка все не вгавала, обдаючи мисливців перегаром.
Гровер втомлено підкотив очі, повернувшись до жінки спиною і лепечучи вибачення за таку ганебну поведінку дружини. Такий жест засмутив захмелілу пані ще більше, і вона вже розтулила рота, збираючись видати новий потік обурення, але тут їй на очі трапився офіціант з цілою тацею спиртних напоїв.
– Чудова музика, чи не так? – промовив, звертаючись до Софі, молодий чоловік, який непомітно опинився поряд. Високий, міцної статури, одягнений у вишуканий чорний фрак і білосніжну сорочку з невеликим жабо, він справляв враження шляхетного дворянина. Його довге волосся насиченого мідного кольору було зібране темною стрічкою в акуратний хвіст і викликали асоціації з язиками полум'я.
– Так, звичайно, – розсіяно погодилася Софі, зовсім не зрадівши увазі незнайомця. Патрік хотів про щось поговорити, і зараз це було важливіше чудових музикантів, п’яничок і всіляких естетів з котами у руках. Стоп. Софі ще раз глянула на чоловіка, який дісно тримав кота без шерсті.
Лиса шкурка тваринки була вкрита загадковими символами і рунами, які дівчина бачила вперше. Кіт дивився прямо перед собою з незворушністю слона в крамниці посуду, відверто ігноруючи увесь тлінний світ і ліниво розмахуючи тонким хвостом.
– Дозвольте представитися, Леонард, – мовив чоловік, схиляючи голову в знак вітання.
– Е-е-е… Лілі… Лілі Остін. Вибачте, але нам потрібно відійти, – вона глянула спершу на Патріка, який вже трохи відійшов і тепер чекав на подругу біля масивної колони, а потім в бік, де ще хвилину тому стояв Захарія. Ловця вже кудись здуло.
– Геть з дороги! Моральна травма! Моральна травма! – з делікатністю локомотива крізь натовп до них протиснувся Орфей, і, вихопивши у Софі повний келих, миттю спорожнив його.
Патрік роздратовано зітхнув і підійшов.
– Що таке? – холодно запитав він.
– Якась стара баба вщипнула мене за зад! Та тут повно навіжених баб…Ой, який класний котяра! – Орфей миттю забув про старушенцій, і, схилившись до тваринки, почав розглядати її. Не удостоївшись котячої уваги, він здивовано поглянув на Леонарда. – А він живий?
– Байрон, веди себе пристойно, ти лякаєш людей, – з посмішкою сказав Леонард. Кіт, на превеликий подив, послухався господаря, і подивився на Орфея. В його погляді, сповненому величі всього котячого роду, так і читалося: «Чого тобі, нікчемний раб?».
Орфей хмикнув і вдоволено почухав тваринку за вухом, такого нахабства кіт не стерпів. Фиркнувши, він зістрибнув з рук господаря, і шмигнув кудись в натовп.
– Прокляття! Його ж розтопчуть, – винувато озвався хлопець.
– Думаю, Байрон, дасть собі раду.
– Вибачте, але нам потрібно відійти, – втрутилась Софі, нагадуючи про себе і вже готуючись піти за Патріком.
– Справді? – запитав Леонард, загадково посміхаючись. Його голос нагадував шелест вітру, а погляд небесно-блакитних очей був зосереджений на мисливцеві.
– Так, – тон Патріка, свідчив, що його терпіння добігало кінця.
Музика тим часом закінчилася. Маестро, схожий на старого індика, оголосив час танців. Люди розтупилися хто куди, звільняючи місце для танцполу. Леонард, відвівши погляд, зробив декілька кроків до Софі, і сказав:
– Лілі, дозволите запросити вас на танець?
Дівчина благально глянула на товариша. З одного боку, їй не хотілося провокувати своєю відмовою цього незнайомця, ким би він не був, а з іншого – вона вже давно готова була покинути зал разом з Патріком. Друг, здається, вловив хід її думок і зрозумів, що не варто створювати конфлікт.
– Я чекатиму біля виходу, – схилившись, він прошепотів їй на вухо, і рушив в напрямку дверей. Орфей поспішив за ним.
– Але ж… – Софі роздратовано глянула на чоловіка, і в той момент в залі прозвучали перші ноти вальсу. Він ґречно вклонився і подав руку в білій лайкової рукавичці.
– Один танець! – видихнула мисливиця, і, прийнявши руку Леонарда, пішла за ним в центр залу, де вже закружляли в танці інші пари.
Дівчина рухалася напрочуд легко, адже танцювати вміла ще з далекого дитинства. Цьому її навчив дідусь – єдиний, хто вважав малу розбишаку абсолютно нормальною дитиною і намагався ненав'язливо привити їй манери справжньої леді.
– Пробачте мені мою грубість, вочевидь, я не повинен був забирати вас у кавалера, – винувато мовив Леонард. Вони рухалися по колу, і у Софі була можливість роздивитися більшу частину залу. Навіть вкрай стурбований чимось Захарія потрапив в поле її зору, стоячи посеред натовпу і зосереджено когось визираючи. Чи не її бува?
– Не повинен, – відволікшись від споглядання ловця, погодилась Софі і, змінивши руку, закружляла з партнером у зворотній бік.
– Але мені дуже хотілося з вами станцювати. Як я можу загладити свою провину, Лілі?
– Не варто.
– Знаєте, мені здається, що ви особлива дівчина.
Софі посміхнулася. Якоюсь мірою Леонард був правий. Вона мисливець, а не кожна дівчина лізтиме на Дно, щоб зійтися в бійці з демонами.
– Цілком можливо. Звідки ви?
– Звідусіль, – загадково відповів він. Софі вдивлялася в його очі, які нагадували осіннє небо в сонячну погоду – такі ж яскраво-блакитні, насичені і сповнені відчутною прохолодою.
Мелодія, тим часом, плавно стихала і Софі навіть посміхнулася, передчуваючи, як, нарешті, покине це збіговисько аристократичних зануд, і поговорить з Патріком. Вона твердо вирішила, що цього разу їй ніщо не завадить, а якщо хтось і наважиться стати у неї на шляху, то дуже про це пошкодує. І чхати вона хотіла на всі правила, легенди, правила і інші дурниці!
– Спасибі за чудовий танець, – Леонард лагідно поцілував їй руку. – Я впевнений, ми скоро знову зустрінемося з вами.
В приглушеному світлі він нагадував Софі благородного лева… Можливо, це через ім’я і незвично полум’яне волосся?
– Навряд чи, – кивнула вона, і, зробивши вишуканий реверанс, поспішила до виходу.
– А я впевнений в цьому, Софі, більш ніж впевнений, – прошепотів Леонард, проводжаючи її поглядом.
Для швидкого просування натовпом сукня була надто довгою, і щоб увесь час не шпортатись, дівчині доводилось тримати поділ в руках, що геть не допомагало проштовшуватись між людьми.
– Ось ти де! – схопив її за лікоть Захарія, несподівано випірнувши з компанії дам, які дзвінко сміялися. – Я тебе загубив.
– Вітаю! Ти мене знайшов, – відмахнулась вона, не зупиняючись.
– І з чого ти вирішила, що я тебе шукав? – хлопець ув’язався слідом. – Ей! Та куди ти так поспішаєш?
Софі навіть не озиралася. Діставшись виходу, вона з превеликим розчаруванням виявила, що Патріка тут немає.
– Чорт, де він? – Софі роззиралася, вишукуючи друга.
– Хто?
– Патрік.
– Не знаю. Софі, послухай, я справді шукав тебе. Рогволд тут. І мені вдалося дещо підслухати. Він з іншими Патріотами зараз збирає термінову нараду. Ми повинні простежити за ними і дізнатися якмога більше. Та послухай ти мене! – Захарія раптом різко схопив її за плечі і струсонув. – Нам потрібно йти! Ти це розумієш?
– Так. Але Патрік піде з нами. – Мляво промовила дівчина. Те, що з найкращим другом не вдалося поговорити, її жахливо дратувало. Патрік виглядав вкрай стурбованим, і вона відчувала, що це має бути щось дуже важливе, та й фраза «Нам потрібно поговорити» була явно не в його стилі.
Захарія трусонув її сильніше:
– Ні. На пошуки у нас немає часу!
– Начхати! Я знайду його…
– Софі… Ти… Ти просто нестерпна! Що ж, раз тобі так потрібна нянька, то нехай – йдемо шукати твого дорогоцінного Патріка. Але май на увазі – якщо ми будемо тільки вдвох і хтось з гостей помітить нас, як ми тиняємося коридорами – можна буде розіграти якусь романтичну дурню, щоб не викликати рідозри. Але якщо з нами буде ще один хлопець... Ні, такий розклад мені не до душі.
Дівчина вирвалась з його рук і зашипіла, мов кішка:
– Як же ти мене дістав!
– Взаємно.
– Заткнися і показуй куди йти!
– Ти – це якесь жахіття, – зітхнув Захарія, – Гаразд, дай мені руку. Там, куди нам потрібно – немає світла… І краще роззуйся, бо цей цокіт чує половина Акрополю.
– Може, мені ще й роздягтися? – спалахнула Софі.
Хлопець посміхнувся:
– Не буду заперечувати.
– Та пішов ти!
– Вже біжу. Але май на увазі, ти зі мною! – Захарія схопив її за руку, і вони швидко зникли в кінці коридору.