Поклич нас у темряві
Парк Танцюючих Ангелів в Акрополі був улюбленим місцем гостей міста. Юрби туристів, озброєних мапами і обвішаних фотоапаратами, курсували по ньому цілодобово сім днів на тиждень. Пересувні сувенірні крамнички, возики з солодощами, фокусники, клоуни, артисти, які розважали перехожих вогняними шоу – навіть вночі тут було дуже людно.
Патрік зупинився перед центральним входом і озирнувся, виявивши, що непомітно для себе випередив компанію, і тепер вони залишилися далеку позаду. Зате, швидка хода – чудовий спосіб зігрітися, коли увесь час мерзнеш.
Неподалік почувся смішок. Озирнувшись, хлопець помітив двох дівчат, які грайливо посміхалися, спостерігаючи за ним. Підморгнувши їм, він перевів погляд на чудово освітлені алеї парку. Більшість дерев були прикрашені гірляндами з маленьких лампочок, що асоціювалося у нього з наближенням зимових свят.
– Все гаразд? – Софі нечутно опинилася поряд. Від неї віяло жаром, і він ледь втримався від спокуси притягнути її до себе і знову обняти.
– Терпіти не можу це місце, – відповів він, – надто багато крилатих.
– Це усього лише ангели, – Софі стенула плечима, – ти надаєш їм надто великого значення.
Патрік похитав головою.
– Не всі, у кого є крила – ангели.
– Ну, з чого почнемо? – мовив Орфей, смачно наминаючи шоколадний батончик. – Не схоже, що наш детектив знає номерацію скульптур. Ей, Кук! Що робитимемо? Візьмемося за ручки, і ти відведеш нас куди потрібно?
Іва косо зиркнула на товариша.
– Орфей, серйозно, скільки можна жерти? – вона зібрала довге руде волосся у хвіст на потилиці. У відповідь той лише скривив зловтішну гримасу, демонстративно відкусивши ще один шматок.
– Дайте подумати, – Кук потер чоло. – Ми не знаємо, хто прислав повідомлення, і я вважаю, що розділитись було б дурістю. Парк занадто великий, а нам потрібно, щоб ми, в разі чого, швидко знайшли одне одного.
– Це все, звісно, дуже мило, але я не погоджувався на романтичну прогулянку, та ще й зі спогляданням того, як місяць вилискує на твоїй макітрі, – буркнув Орфей, жбурнувши обгортку у смітник.
– Хвилинку. Нам потрібні… Нам потрібні… – втрутився Захарія, озираючись на всі боки, – вони! – хлопець вказав рукою на миловидну дівчину, яка стояла за прилавком фургончика з кавою і палко про щось сперечалась з розлюченою жінкою у брудному фартусі.
– Не зрозумів, – здивувався Патрік, прослідкувавши за його жестом.
– Якщо вони працюють тут увесь час, то повинні знати парк як свої п’ять пальців, – з цими словами ловець залишив їх. Ніхто не зрушив з місця, з цікавістю спостерігаючи, що ж буде далі.
Захарія підійшов до фургончика, і, променисто посміхаючись, звернувся до продавщиці кави. Не минуло й кількох секунд, як дівчина, зашарівшись, кокетливо захихотіла і взялась без упину щось щебетати у відповідь.
– А хлопчина-то не промах, – з повагою у голосі зауважив Орфей, кивнувши головою. Софі в цей момент чомусь дуже захотілося обернутися і щосили заїхати йому у вухо.
– Ходімо, пройдемося, – кивнула Іва, явно не бажаючи дивитися цю виставу до кінця.
По обидва боки головної алеї височіли величезні доричні колони, верхівки яких прикрашали старовинні скульптури. Здебільшого їм нараховувалося не менше кількох сотень років. Спрямувавши погляд вгору, Софі пригадала уроки історії: в давнину тут був збудований храм Світла, і монахи уявляли ангелів, танцюючими в сліпучих променях Сонця, як уособлення Дня.
Дорога попереду розгалужувалася, огинаючи велике озеро. Софі підійшла до нього і оперлася на ковану огорожу. Неподалік, на пристані, вуличні музиканти награвали ритмічну джазову мелодію, що створювало казкову і романтичну атмосферу, якщо, звісно, забути про причину їхнього приходу сюди.
– Давайте обійдемо з обох сторін… Ви зі мною, наліво, – сказав Патрік, глянувши на Іву і Кука. Коли його щось тривожило, він був не багатослівний, – Софі, ти з Орфеєм і Захарією… І будьте обережні. – І, витиснувши подобу посмішки, командир Альфи попрямував мощеною доріжкою вздовж озера.
– Що це з ним? – Орфей провів поглядом друзів, які швидко загублилися в натовпі перехожих.
– Уявлення не маю, – Софі тим часом спостерігала за ловцем, який, нарешті закінчивши фліртувати, наближався до них. Тільки зараз вона помітила, що Захарія тримав ліву руку ближче до тіла, уникаючи різких рухів.
«Плече, в яке влучила Йян-ті.» – Подумки нагадала собі дівчина. Махнувши ловцю рукою і не чекаючи на нього, Софі рушила вперед. Орфей, стенувши плечима, пішов за нею. Йдучи на декілька кроків позаду, він безнадійно фальшиво затягнув якусь солодкаву пісню про нерозділене кохання. Зак прискорив ходу, наздоганяючи їх.
Пройшовши половину шляху, друзі не виявили жодного підписаного каменя, та й скульптури не мали нумерацій або яких-небудь інших позначок. Взагалі нічого.
– Схоже, Кук помилився в своїх припущеннях, – радість Орфея була безмежною. Ще б пак! Він ніколи не проґавить нагоди позловтішатися з напарника. – Там ще якась алея, піду, погляну.
Орфей зник між кущами, напряму продираючись до постаменту, що стояв на окраїні, акомпонуючи собі словами: «Ми могли підкорити увесь світ... О, крихітко, ми могли опинитися на вершині... Але ти розбила моє серце... Моє сердцееее…»
– О, боже, він волає, наче березневий кіт, – Захарія порівнявся з Софі. – Я готовий купити ще дюжину шоколадок, лише б заткнути його.
– Щось мені підказує, що твій спів звучить не краще, – пробурмотіла мисливиця, піднявши з землі велику ялинкову шишку.
Ловець м’яко розсміявся:
– Помиляєшся.
– Та невже?
– Ти ж незнаєш, про що говориш.
Опершись плечем на міцний стовбур дуба, хлопець зупинився навпроти Софі, на відстані менше двох метрів, не зводячи з неї погляду. Софі ігнорувала його відвертий прояв цікавості, дивлячись у бік, звідки долинав лемент Орфея. І чому вона не пішла з ним? Людей в цій частині парку майже не було, що залишало її сам на сам з ловцем. Прекрасно!
Зак запхав руки в кишені джинсів, продовжуючи свердлити її поглядом. Він мовчав, здавалося, цілу вічність, але, зрештою, мовчати набридло, і він почав розмову, озброївшись кривою посмішкою і єхидним тоном:
– Даремно змарнував час. Тіффані орієнтується тут не краще за нас.
– Тіффані?
– Продавчиня з кавового фургончика.
– А, та дівчина, яка мало не знепритомніла від щастя, розмовляючи з тобою? Ми помітили. І, до речі, Орфей оцінив твій рівень майстерності, – з неприхованим сарказмом мовила Софі
– Так це ще нічого. З тобою мені взагалі не довелося докладати жодних зусиль.
– Що? – вона здивовано звела брови. – Повтори, що ти сказав, – Софі втупившись у нього похмурим поглядом. Вона розуміла, що Захарія відверто провокував її, але велась, наче маленька дівчинка, якій незнайомий дядечко дає цукерку і кличе за собою, і вона йде, не пам’ятаючи настанов дорослих.
– І як довго? – запитав він.
– Про що ти?
– Про те, як довго ми гратимемо в цю гру?
– Уявлення не маю, про що ти говориш, – Софі витиснула бездоганно милу посмішку, яку тільки можливо зобразити в момент, коли придумуєш, де ховатимеш його труп.
Чудово знаючи, до чого веде Захарія, вона більше за все на світі хотіла уникнути цієї розмови. Але, прийнявши правила гри, не залишалося нічого, окрім як дотримуватися їх.
– Он як. І довго ти прикидатимешся, що не пам’ятаєш мене?
Софі зціпила зуби, всіма фібрами своєї душі бажаючи, щоб хлопець припинив нариватися. Але Захарія, зрозумівши, що відповіді не буде, продовжив:
– Здається, ти не поспішаєш розповідати про ту ніч своїм друзям, а особливо Патріку. А йому, я думаю, було б ой як цікаво дізнатися, що ми познайомилися раніше офіційної зустрічі, в Лізі.
Софі незчулась, як шишка, яка ще секунду тому була у її руці, полетіла в бік ловця і з глухим тріском розлетілася на всі боки, так як Зак встиг ухилитися.
– От бачиш, – розсміявся він. – Ти не вмієш брехати.
– О, заткнися! – огризнулася Софі, прислухаючись, чи бува не повертається Орфей. На щастя, його акапельний спів звучав ще досить далеко. – Всі ці твої погляди і натяки… Припини це! Те, що було на вечірці – не більше ніж жахлива помилка, яку я, на щастя, навіть не пам’ятаю! – злісно прошипіла дівчина.
Очі хлопця зблиснули, а дурна посмішка, яку Софі хотілося просто витовкти з нього, не покидала обличчя. Захарія підморгнув.
– Повір, тобі сподобалося.
З горла Софі вирвався звук більше схожий на рик розлюченого звіра, а рука автоматично підняла з землі ще більшу шишку. До біса Лігу, міністра і Патріотів. Вона прикінчить цього придурка прямо тут!
– Ей-ей-ей! – прослідкувавши за її рухом, ловець підняв руки. – Я лише хочу домовитися. Одна моя умова, і я підкорюся твоїм правилам в грі про амнезію. Ти вислухаєш мене?
– Гаразд, говори.
– Отже, як морально постраждала сторона, я залишаю за собою право на одну послугу з твого боку, про яку можу попросити будь-коли, і ти мені не відмовиш.
– Що? Морально постраждала сторона? – Софі не вірила своїм вухам. Ще б зовсім трохи і друга шишка влучила б в його порожню голову! Вона голосно вилаялась.
Зак стенув плечима, і перевів погляд на свої черевики.
– Ну, а як ти думала? Моє самолюбство дало тріщину. Неприємно, коли дівчина, з якою проводиш ніч, навіть не пам’ятає тебе.
– Зараз у тебе череп дасть тріщину, ідіот! – прошипіла Софі і подалась вперед, але хлопець відступав з кожним її кроком. Зрозумів же, гівнюк, що неможна її підпускати. Так діла не буде. Зупинившись і шумно втягнувши повітря, мисливиця затулила обличчя руками.
«Заспокойся. Заспокойся, Софі. Він хоче розважитися, то підіграй йому. Підіграй…» – думки в голові повільно прояснялися, і, нарешті, опанувавши себе, вона змінила тактику. Додавши в голос смиренності та приреченості, дівчина промовила майже пошепки:
– Добре, що ти конкретно хочеш?
Захарія не відповідав, уважно спостерігаючи за нею і відчуваючи підставу. Витримавши випробування поглядом, Софі тріумфально відзначила про себе, що він клюнув. От і попався!
Хлопець примружився.
– І часто тебе так переклинює?
– Коли я розумію, що у мене немає шансів вийти сухою з води. Тож, краще швидко кажи, що хочеш і покінчимо з цим. Сюди будь-якої миті повернеться Орфей.
– Ти маєш рацію… То як? Одна послуга. Нічого такого, що могло б тобі не сподобатися.
Софі придушила бажання зірватися з місця і накинутися на ловця. Опустивши голову, вона обережно ступила кілька кроків в його бік. Хлопець завбачливо позадкував, але дівчина підняла руки, демонструючи, що нічого не робитиме. Зустрівшись з ним поглядом, Софі зрозуміла, що можна не зупинятися. Він не зрушив з місця, очевидно, його зацікавив такий поворот подій.
Софі наближалася повільно, подумки благаючи, щоб Орфей в кущах вирішив заспівати на біс і бажано з підтанцьовкою. Зак вперся спиною у живопліт – відстань між ними скорочувалась. Софі відчула тепло його тіла, запах – дивовижний аромат сонця та вітру. Хлопець був на голову вищий, тож довелося стати навшпиньки. Софі зупинила погляд на губах. Його дихання, спочатку рівномірне і спокійне, тепер стало уривчастим, а серце пришвидшено забилося. Вона нахилилася ще ближче. Їхні губи майже торкалися. Така наполегливість остаточно вибила хлопця з колії. Софі витримала паузу… І, щосили, заїхала йому під ребра. Він зігнувся вдвоє, здавлено вилаявшись на незнайомій мові.
– Це підло, – покінчивши з лайкою, процідив він.
– Дідька лисого! Підло те, що робиш ти… Ось тепер ми домовились, – відрубала дівчина. Крутнувшись на місці, вона попрямувала до Орфея, який вже ломився крізь кущі назад.
– Софія, – здавлено покликав Зак. – Це вдруге. На третій раз я дам здачі.
– Матиму на увазі, – докинула дівчина, не озираючись.
– У нас глухо, – повідомила Іва, коли вони зустрілися, обійшовши озеро.
– Аналогічно, – кивнула Софі. – Схоже, нас пошили в дурні.
Кук схрестив руки на грудях і невдоволено заявив:
– Ми оглянули лише третину парку!
– Можемо хоч цілу ніч тут вештатись, і це нічого не дасть. Скульптури НЕ пронумеровані, бовдур, – вставив своїх п’ять копійок Орфей. – Може, десь в кишені у тебе завалялася карта з планом території, і чому я дуже сумніваюся.
– Хм… Дивно, – пробурмотів Захарія.
– Що? – Патрік повернувся до нього.
– Я бачу цих людей за сьогодні вже втретє, – він кивнув в бік групки туристів у жовтих футболках. – І увесь час вони попереду нас, хоча й не проходили повз. І кожного разу їхні дії повторюються. От погляньте, зараз той худорлявий хлопець спіткнеться, і розіллє коктейль на спину жінці з фіолетовим волоссям.
Не минуло й десяти секунд, як сталося все, озвучене Заком. Софі машинально потяглася за мечем, але Патрік зупинив її, жестом велівши не рухатись.
– Тут тільки вони такі, з привітом, чи ще хтось? – Іва озирнулась, сподіваючись помітити щось незвичайне.
– Не подобається мені це, ой як не подобається, – тихо видихнув Орфей.
– Звалюємо звідси, – звелів Патрік, – намагайтеся не привертати уваги.
Та варто було їм зрушитися з місця, як земля під ногами затремтіла. Софі впізнала цей шум. Вона вже чула його раніше – при наближенні шестиметрової ящірки. Здається, Захарія подумав про те ж. Він злегка кивнув, зустрівшись поглядом з мисливицею.
Туристи, або ж ті, хто видавали себе за них, нічого не помічали. Вони ще трохи покрутилися на місці, як раптом замерехтіли, немов зображення на екрані телевізора під час несправностей, і зникли. Просто розчинилися в повітрі, один за одним, як і всі інші люди в парку. Тепер мисливці були єдиними хто тут залишився.
– Якого?.. Ви це бачили? – прошепотів Орфей.
– Здається, ми влипли, – як завжди вчасно підсумував Кук.
Шум наближався і зараз був потужніший, аніж минулого разу. Земля під ногами ходила ходором, через що вода у озері здіймалась хвилями.
– Ця тварюка не одна, – Захарія звернувся до Патріка, – Якщо забиратись звідси, то тільки врозтіч.
– Ні! Про це не може бути й мови.
– Послухай, – хлопець помітно зблід, – Йян-ті – одні з домашніх улюбленців Патріотів. Вони знають, що ми тут, і спустили своїх «песиків»... Якщо ми побіжимо всі разом, вони швидко заженуть нас у пастку. Хочеш продовжити зі мною сперечатися – спочатку попрощайся з життям.
– Але звідки вони дізналися? – Софі майже кричала, так як гуркіт
вже на повну силу розносився по парку.
– Не хочу цього говорити, але, здається, серед нас зрадник, – відізвалася Іва.
Патрік прокричав щось у відповідь, але Софі вже не змогла розібрати жодного слова. Останнє, що вона почула – як Захарія кричить про те, що слина Йян-ті отруйна, і, можливо, ящірки будуть в компанії з парою-трійкою інших демонів. А вже наступної миті Софі разом з Орфеєм мчали в глиб парку.