У чому різниця між уявою дорослого і дитини?
1. Спрямованість на створення нового. Образ, створений дитиною, ситуативний і суб'єктивний, здебільшого цінний лише для самого творця. У дорослого образи уяви стабільніші, стійкіші, спрямовані на результат.
2. Комбінаторна здатність. Це не тільки легкість виникнення сполучень (що є й у дитини), але їх розмаїтість, змістовність, широке охоплення матеріалу дійсності. От цього матеріалу в дитини, зрозуміло, менше, ніж у дорослого. У дитини перевага в легкості комбінацій, у дорослого – у змістовності.
“Відносна самостійність дитячої уяви, її незалежність від діяльності розуму є вираженням не багатства, але бідності дитячої фантазії” (Л.С.Виготський).
3. Зв'язок з емоціями. Дитина ще не вміє керувати ані своєю увагою, ані своїми емоціями, слабка і критичність стосовно того й іншого. Дитина може всерйоз злякатися того, що сама створила. У психіці дітей частіше замикається коло: образ породжує емоцію, а емоція – образ, який знову народжує і підсилює ту ж емоцію. Гра найближчих приятелів у дитинстві часто закінчується дійсною бійкою і сльозами. Дорослий, якщо він психічно нормальний, відчуваючи почуття, породжене образами фантазії, вміє “не випускати” його зовні, усвідомлює те, що воно не завжди має право на реалізацію в дії. Дорослий уміє перебороти таке почуття, дитина ще не здатна до такого подолання.
4. Співвідношення двох ведучих функцій уяви – пізнавальної і регуляторної. У дорослого вони знаходяться в гармонійній єдності. У дітей може переважати одна або інша.
Не можна не визнати, що діяльність уяви в дитинстві все-таки інтенсивніше, і місце уяви в психічному житті дитини значніше, ніж у дорослого.
Зв'язок з дійсністю (за Л.С.Виготським):
1) усяке створення уяви завжди будується з елементів, узятих у дійсності, які містяться в колишньому досвіді людини – це перший закон, якому підкоряється діяльність уяви. Творча діяльність уяви прямо залежить від багатства і розмаїтості колишнього досвіду людини, тому що цей досвід поставляє матеріал, з якого створюються побудови фантазії. Чим багатше досвід людини, тим більше матеріал, яким користується її уява.
2) готові продукти фантазії можуть бути пов’язані з деякими складними явищами дійсності. Це пов'язано з уявою за описом. У цьому випадку сам продукт фантазії, а не тільки його елементи, відповідають дійсності. Це вища форма зв'язку уяви з реальністю. У цій формі уява є необхідною умовою майже всякої розумової діяльності людини.
3) емоційний зв'язок, що виявляється двояким образом:
а) усяке почуття, всяка емоція прагне втілитися у певні образи, що відповідають цьому почуттю. Емоція здатна підбирати враження, думки й образи, що співзвучні настрою, який володіє нами в дану хвилину – закон загального емоційного знака.
Почуття підбирає окремі елементи дійсності й комбінує їх у такий зв'язок, що обумовлений зсередини нашим настроєм, а не ззовні, логікою самих цих образів.
Отже, враження чи образи, які мають загальний емоційний знак, тобто емоційно подібно впливають на нас, мають тенденцію поєднуватися між собою, незважаючи на те, що ніякого зв'язку між ними ні за подібністю, ні за суміжністю не існує. Така комбінаторика – у сновидіннях і мріях. Коли ми називаємо блакитний тон холодним, то ми зближаємо їх тільки на тій підставі, що вони викликають у нас подібний настрій. Фантазія, керована таким емоційним фактором – найбільш суб'єктивний, найбільш внутрішній вид уяви.
б) існує і зворотний зв'язок – закон емоційної реальності уявлюваного, залежність емоційного життя від того, що створила фантазія.
4) витвір фантазії може представляти щось істотно нове, чого не було в досвіді людини і що не відповідає ніякому реальному предметові, однак, втілений зовні, прийнявши матеріальну форму, ця “кристалізована” уява, зробившись річчю, починає реально існувати у світі і впливати на інші речі. Такі продукти уяви у своєму розвитку описують коло. Елементи, з яких вони побудовані (паровий молот) були узяті людиною з реальності. Вони піддалися складній переробці і перетворилися в продукти уяви. Нарешті вони знову повернулися до реальності, але повернулися вже новою активною силою, що змінює цю реальність – таке повне коло творчої уяви [4].
5) уява виступає як фактор поведінки (Р.Натадзе).
В усіх проявах уяви як фактора, що обумовлює той чи інший прояв активності суб'єкта, різко розрізняються дві його форми, що детермінуються протилежним ставленням цілісної особистості до уявлюваного:
а) переживання уявлюваного при повній впевненості в реальності уявлюваного;
б) переживання уявлюваного при знанні про його нереальність.
Активність людини обумовлена потребою і ситуацією. При наявності потреби ситуація мобілізує суб'єкта, тобто викликає готовність до адекватних дій – установку. Уява стимулює поведінку людини і тоді, коли їй твердо відома нереальність уявлюваного.
У звичайних умовах сприймане (реальне) скоріше створює установку й установку більш сильну. Але це не завжди так. Іноді очікувана небезпека переживається сильніше і спонукає до більш бурхливої активності, ніж неприємність, яка відбулася реально (“краще жахливий кінець, чим нескінченний жах”). Випадки нервової перенапруги, викликані очікуваною ситуацією, добре відомі в інженерній психології.
Функції уяви
1) представляти дійсність в образах, щоб мати можливість користатися ними при вирішенні задач. Ця функція пов'язана з мисленням (особливо наочно-образним) і органічно в нього уплетена;
2) регулювання емоційних станів;
3) участь у довільній регуляції пізнавальних процесів і станів людини. За допомогою мистецьки викликаних образів (візуалізація) людина може звертати увагу на потрібні події. За допомогою образів вона одержує можливість керувати сприйманням, спогадами й ін.;
4) формування внутрішнього плану дії;
5) планування і програмування життя.
Види уяви (див. рис.4).
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Рис.4. Види уяви
Активна уява завжди спрямована на вирішення творчої чи особистісної задачі. Людина оперує фрагментами, одиницями конкретної інформації у певній галузі, їх переміщенням у різних комбінаціях відносно один одного. Стимуляція цього виду уяви створює можливість для виникнення оригінальних нових зв'язків. В активній уяві мало мрійності і необґрунтованої фантазії. Активна уява спрямована в майбутнє й оперує часом як цілком визначеною категорією (тобто людина не ставить себе поза реальністю, поза тимчасовими зв'язками й обставинами). Активна уява спрямована більше зовні, викликається задачею.
Відтворююча уява – один з видів активної уяви, при якому відбувається конструювання нових образів, уявлень у людей відповідно до сприйнятої ззовні стимуляції у вигляді словесних повідомлень, схем, умовних знаків. Ступінь відповідності виниклих образів буде залежати від точності опису, а також від яскравості і багатства уяви слухача, що відтворює. Уява, що відтворює, розвинута в різних людей в різному ступені.
Антиципуюча уява лежить в основі здатності передбачати майбутнє, результати своїх дій. Внутрішньо пов'язана зі структурою будь-якої людської діяльності.
Пасивна уява підлегла внутрішнім, суб'єктивним факторам, вона тенденційна.
Механізми уяви
Характеризуючи уяву з боку її механізмів, необхідно підкреслити, що їх сутність складає процес перетворення уявлень, створення нових образів на основі наявних. Уява, фантазія – це відображення реальної дійсності в нових, несподіваних, незвичних сполученнях і зв'язках.
Синтез уявлень у процесах уяви здійснюється в різних формах:
1.Доповнення– прийом створення образів уяви, образ одного об’єкта береться за основу та до нього приєднуються елементи, взяті з образів інших об’єктів.
2. Аглютинація – один із способів створення образів уяви, коли в одному образі поєднуються будь-які якості, властивості, частини.
3. Акцентування – один із способів створення образів уяви, коли виділяється будь-яка деталь або частина цілого, яка стає домінуючою, набуває основного навантаження.
4. Гіперболізація –один із способів створення образів уяви, що виявляється в зміні величини предмета, кількості його частин, в їх зміщенні.
5. Схематизація – уявлення, з яких формується образ фантазії, зливаються. Відмінності згладжуються, а риси схожості виступають на перший план.
6. Типізація– специфічний прийом створення образів у художній творчості, одна з форм узагальнення, коли підкреслюється та виділяється щось суттєве в певних об’єктах і втілюється в одному об’єкті.
Основою створення будь-яких образів фантазії є синтез й аналогія.
Уява і творчість
Уява і художня творчість
Отже, уява – здатність людини вільно оперувати враженнями, отриманими від навколишнього світу, перегруповувати їх, по-новому сполучити.
Але уявіть собі людину, дитину або дорослого, що володіє даром уяви, і безмежний світ довкола неї. Незліченні предмети і явища, і кожен предмет – з незліченними ознаками, що до того ж змінюються більш-менш стрімко. Що з них взяти і з чим поєднати? Що підсилити, що приглушити, у якому напрямку трансформувати і головне – навіщо це робити?
На думку А.М.Мелік-Пашаєва, художник бажає виразити у своєму творі деякий внутрішній зміст (сенс). Цей зміст треба “уявити” – тобто знайти для нього відповідний образ і форму. Творець підкоряє враження зовнішнього світу своєму власному задуму (силою уяви). Очевидно, що задум виникає в душі художника і відбувається це при певних психологічних умовах, що вимагає якогось особливого ставлення до дійсності.
Головне – усвідомлене переживання своєї безпосередньої єдності зі світом (естетичне переживання); здатність сприймати чуттєвий вигляд предметів і явищ як вираження внутрішнього, родинного людині змісту і завдяки цьому переживати свою єдність з навколишнім світом.
Художній задум, духовний зміст стимулює уяву і додає їй певну спрямованість. Образ, спочатку сформований в уяві, уточнюється і здійснюється вже в ході практичної діяльності (образотворчої, літературної тощо).
Уява і наукова творчість
Т.Кун у праці “Структура наукових революцій” зауважує, що в науці час від часу накопичуються факти, які не укладаються в рамки основних наукових установок. Тоді виникає необхідність змінити сформовані фундаментальні уявлення. Це і складає зміст наукових революцій. Факт змушує переглянути теорію. “Нормальна наука” – це дослідження, засновані на деяких досягненнях минулого, визнані членами даної наукової групи і прийняті ними як основа подальшої роботи – парадигма. Теорія “нормальної науки” містить у собі невирішені питання, відкриває простір для дослідження, але в рамках даної парадигми.
Аномаліями Т.Кун називає явища, що не випливають із прийнятої парадигми. Аномалія веде до відкриття нового, але її потрібно помітити, звернути на неї увагу.
У науковому пошуку виділяються етапи:
а) усвідомлення аномалії;
б) поступове виявлення й усвідомлення нового;
в) наступна зміна парадигми, що, як правило, зустрічає опір.
Специфіку уяви в науковому пізнанні треба бачити в тому, що вона виступає як не скуте шаблонами і схемами мислення. Однією з форм переходу від старих знань до нового є гіпотеза. У гіпотезі сполучення сьогодення, минулого і майбутнього має специфічний характер. Минуле – це знання, якого недостатньо для пояснення якихось нових фактів, встановлених в експерименті і спостереженні. Майбутнє – це деяке припущення про характер зв'язків, про характер законів. Уява в науковій творчості виявляється в створенні наочних моделей і уявних експериментів.