Епоха еллінізму і Римської імперії
Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії - охоплює понад 150 років. Другий - класичної філософської думки - близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується у V-VІ ст. н.е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон із Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстиніана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам була заборонена їхня діяльність.
Епікур – філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад». Епікур розділяє своє вчення на три частини: каноніка - вчення про пізнання, фізика - вчення про природу та етика.
Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток - атомів (згадаємо вчення Демокрита). Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокрита, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, а часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, - нас уже нема». Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.
В етиці Епікур перебував під впливом Аристіпа: насолода - єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Багато уваги епікурейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму.
Наприкінці ІV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон. Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії»вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, посилення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм
У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу - апатію - відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство.
Засновником скептицизму був філософ Піррон. За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму – агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.
Враховуючи вищевикладене, можна визначити основні риси античної філософії: 1) наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду; 2) антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою; 3) для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика; 4) помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі; 5) створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).
Філософські уявлення Стародавньої Індії опрацюйте самостійно, використовуючи рекомендовану літературу.