Історія і етапи розвитку СПБЗ

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН ЄС

Спільна зовнішня політика та політика безпеки Європейського Союзу

Історія і етапи розвитку СПБЗ

Спільна зовнішня політика і політика безпеки Європейського Союзу (далі – СПБЗ) має давню передісторію. Елементи її можна відшукати, ще починаючи з XI століття. Розвиток ідеї європейського єднання як загального напрямку пов'язують з іменами Пьера Дюбуа – легіста французького короля Філіпа Красивого (XIV ст.), чеського короля Іржі Подебрада (XV ст.), герцога Сюллі – радника англійського короля Генріха IV (XVI-XVII ст.), англійського квакера Уїльяма Пінна (XVII ст.) і французького абата Сен-Пьера (XVIII ст.)[1]. У 30-х роках XIX ст. вклад в розвиток ідеї європейського єднання вносить Дж. Мадзіні, що висунув ідею створення Сполучених Штатів Європи[2]. Далі йде заснування першої загальноєвропейської революційно-демократичної організації «Молода Італія» (1830 р.), а в 1834 р. – асоціації «Молода Європа» заснованої на принципах національної незалежності і свободи у внутрішніх справах[3]. На Третьому конгресі миру в Парижі в 1849 р. [4] В. Гюго була підтримана ідея Сполучених Штатів Європи.

Відчутним поштовхом у розвитку ідеї європейської єдності послужила Перша світова війна. Так, ідея Сполучених|з'єднаних| Штатів Європи набула розвитку в роботі австрійського графа Куденхове-Каллергі «Пан-Європа», опублікованою в 1923 р., в якій звучали заклики|призови| створення|створіння| панєвропейського| руху для створення|створіння| об'єднаної|з'єднаної| Європи в якості самостійного політичного і економічного утворення|утворення|, здатного|здібної| протистояти одночасно СРСР, Великобританії і США. Наступним прикладом ідеї європейського єднання в контексті зовнішньої політики і політики безпеки стала її модифікація в ідею європейської федерації французького політика А. Бріана 5 вересня 1929 р. на десятій Асамблеї Ліги Націй[5].

Рух Опору, розгорнений в країнах Європи в роки Другої світової війни, також вбачав в основі європейського об'єднання федеральну ідею, що послужило основою для «Вентотенського маніфесту» і заснованого Європейського федерального руху.

Перші спроби ввести європейську зовнішню політику і політику безпеки в рамки інтеграційного процесу Європейських співтовариств були зроблені на початку 1950-х років з ухваленням плану Плевена, який передбачав «повне злиття особового складу і озброєнь» західноєвропейських країн в армію «під єдиним європейським політичним і військовим керівництвом»[6]. Згодом в лютому 1951 р. за ініціативою французького прем'єр-міністра почалися переговори про створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). Договір про ЄОС був підписаний 27 травня 1952 р. шістьма учасниками ЄОВС (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН). Проте, договір про ЄОС було відхилено стороною його головних ініціаторів – Національними зборами Франції 30 серпня 1954 р.

Реально створено європейську структуру у військово-політичній сфері було Договором про економічне, соціальне і культурне співробітництво і колективну самооборону, підписаним 17 березня 1948 р. в Брюсселі Великобританією, Францією і країнами Бенілюксу. Пізніше, 23 жовтня 1954 р. були підписані Паризькі угоди, які внесли зміни і доповнення до Брюссельського договору, що перетворили його у Договір про Західноєвропейський союз|спілку| (далі – ЗЄС), членами якого, поряд і|поряд із|з згаданими країнами, сталі ФРН і Італія.

Основи зовнішньополітичної співпраці|співробітництва| в межах Європейських співтовариств були закладені доповіддю експертної групи під головуванням Е. Давіньона, директора політичного департаменту МЗС Бельгії, що була проголошена 27 жовтня 1970 р. на Люксембурзькій сесії міністрів закордонних справ держав-членів ЄЕС. Утворена в результаті система Європейської політичної співпраці|співробітництва| (далі – ЄПС) була міждержавним механізмом взаємної інформації і політичних консультацій на рівні міністрів закордонних справ (не рідше одного разу на півроку|), які готувалися Політичним комітетом («комітет Давіньона») у складі директорів політичних департаментів МЗС. ЄПС функціонувала поза|зовні| формальними рамками Римського договору; до того ж до її компетенції не входили питання оборони. Спроби здолати|подолати| функціональну обмеженість ЄПС і перейти від простої координації національних позицій до вироблення єдиної політичної лінії посилилися|підсилювалися| в середині 70-х рр. і були сформульовані в доповіді про Європейський Союз|спілку|, що була підготовлена прем'єр-міністром Бельгії Л. Тіндемансом в 1975 р., яка не знайшла, однак|однак|, підтримки в подальшому|.

У 1980 рр. спостерігається розвиток ЄПС і активізація ЗЄС, початком чого стала пропозиція|речення| міністрів закордонних справ ФРН і Італії, відома під назвою «ініціатива Геншера-Коломбо|» (січень 1981 р.) і прийнята країнами ЄС урочиста декларація Штутгарту (1983 р.), яка розповсюдила компетенцію ЄПС на «політичні і економічні аспекти безпеки».

Тільки Єдиним європейським актом (далі – ЄЄА) ЄПС було включено в спільні правові рамки Співтовариства. Так, у статті 30 ЄЄА країни ЄС заявили про намір «тісніше координувати свої позиції по політичних і економічних аспектів безпеки»[7]. Механізм ЄПС на цьому етапі був посилений, його повноправним учасником стала Комісія. Зустрічі міністрів закордонних справ в рамках ЄПС проводилися вже чотири рази на рік і за участю одного з членів Комісії. Крім того, вони отримали офіційне право обговорювати питання зовнішньої політики, що входять до компетенції ЄПС, під час сесій Ради ЄС.

Оскільки система ЄПС охоплювала лише невійськові аспекти безпеки, з часом держави-члени Європейських співтовариств знов виявили зацікавленість у розвитку військово-політичної співпраці по лінії ЗЄС. Після тривалого періоду украй низької активності, він «реанімувався» відповідно до рішень сесії міністрів закордонних справ і оборони країн-учасниць 26-27 жовтня 1984 р. (Римська декларація Ради ЗЄС). Віднині Рада ЗЄС почала збиратися двічі на рік на рівні міністрів закордонних справ і (спільно або окремо) оборони. У результаті Рада ЗЄС прийняла в Гаазі 26 жовтня 1987 р. так звану «Платформу про інтереси європейської безпеки», схвалену також Радою НАТО[8].