Комунальна власність: спільні та відмінні риси з державною власністю

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам економіки - державному та комунальному. Функціонування цих секторів з метою забезпечення відповідних категорій публічних інтересів - народу України, Української держави, територіальних громадам. Відтак, основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів визначається зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), законів: від 21.05.1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"; від 04.03.1992 р. "Про приватизацію державного манна"; від 10.04.1992 р. "Про оренду державного та комунального майна; від 22.12.1995 р. "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб"; від 24.01.1997 р. "Про державний матеріальний резерв"; від 03.03.1999 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності"; від 03.03.1999 р. "Про державне оборонне замовлення"; від 21.09.2006 року "Про управління об'єктами державної власності"; від 15.03.2006 р. "Про холдингові компанії в Україні" та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки тісно пов'язане з використанням державного та комунального майна, правовим статусом господарських організацій, що діють на базі такого майна (про що йтиметься в наступних темах). Разом з тим у цій темі має сенс розглянути особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки. Попри відмінність цих секторів (щодо рівня господарських систем та управління ними, включаючи й нормативно-правове регулювання), вони мають спільні риси, а саме:

- організаційно-управлінські повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів та організацій (відповідно - державних та органів місцевого самоврядування/комунальних);

- суб'єктами господарювання є організації (в тому числі підприємства), що функціонують на базі відповідної форми власності (державної чи комунальної), а також суб'єкти, у статутному фонді (майні) яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує вплив, відповідно, держави чи територіальної громади на такого суб'єкта (змішані господарські - зазвичай акціонерні - товариства, за переважної участі держави чи територіальної громади);

- зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів - праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товариства), праві господарського відання (державні та комунальні комерційні підприємства, державні та комунальні господарські об'єднання, державні холдингові компанії), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства);

- можливість встановлення законом особливості здійснення конкуренто-антимонопольної політики у сфері державного та комунального секторів економіки; зокрема, деякі види діяльності належать до державної монополії;

- використання приватизації державного та комунального майна, а також корпоратизації державних/комунальних унітарних підприємств у процесі реформування цих секторів економіки;

- можливість визначення законом особливості застосування процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінностіміж державним та комунальними секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють організаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; порядку прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рішення, та ін.

41. Розмежування понять «цивільне зобов’язання» та «господарське зобов’язання»

Термін «зобов’язання» досить часто вживається в різних значеннях. В одних випадках під ним розуміють угоду між особами, тобто договір, в інших — обов’язок, борг певної особи. Крім того, в юридичній літературі існує поняття «зобов’язальне право», котре можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з передавання майна, виконання робіт, надання послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов’я­зального права — найзначніша частина цивільного законодавства. У Цивільному кодексі України (далі — ЦК) 1308 статей, з яких 706 безпосередньо присвячено зобов’язанням.

Водночас загальні положення про господарські зобов’язання містяться в розд. IV Господарського кодексу України (далі — ГК). Своєю чергою, у ГК із 418 статей майже 100 спрямовані на правове регулювання господарських зобов’язань.

Отже, є всі підстави стверджувати, що існує два інститути зобов’язального права — інститут цивільно-правових зобов’язань і інститут господарських зобов’язань.

Ведучи мову про господарські зобов’язання, доречно, на наш погляд, зупинитись на стислій порівняльній характеристиці цивільно-правових і господарських зобов’язань.

Визначення цивільно-правового зобов’язання міститься в ст. 509 ЦК: зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обо­в’язку.

Інакше кажучи, зобов’язання встановлює юридичний зв’язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги, і боржником, на якого покладається обов’язок виконання.

З одного боку, зміст зобов’язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого — вирішальне значення має надання кредиторові можливості вимагати певних дій від боржника. Якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що перша має право вимагати від другої. У цьому полягає відмінність зобов’язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх перш за все важлива можли­вість здійснення певних дій безпосередньо власником. Зобов’я­зальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а тільки до чітко визначених кредиторів. Зобов’язання встановлюється між конкретними суб’єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з однієї сторони виступає власник, а з другої — необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику за здійснення його права власності.

Важливою рисою зобов’язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник у кожному окремо взятому зобов’язанні повинен здійснити певні дії або утриматися від них.

Визначення безпосередньо господарського зобов’язання наводиться в ст. 173 ГК: господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, на основі якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Привертає до себе увагу та обставина, що визначення господарського зобов’язання, наведене в ст. 173 ГК, загалом відповідає визначенню цивільно-правового зобов’язання, що міститься в ст. 509 ЦК. Зокрема, у визначенні господарського зобов’язання, як і у визначенні цивільно-правового зобов’язання, використовуються подібні поняття: боржник і кредитор, зобов’язання вчинити певну дію на користь другої (іншої) сторони, право вимагати від боржника (зобов’язаної сторони) виконання його (її) обов’язку. Водночас визначення господарського зобов’язання має і свої відмінності, головна з яких полягає в тому, що сторонами в господарському зобов’язанні можуть бути не тільки боржник і кредитор, як це має місце й у цивільно-правовому зобов’язанні, а й зобов’язана й управнена сторона — суб’єкт господарювання і наділені господарською компетенцією органи державної влади та місцевого самоврядування (так звані організаційно-господарські зобов’язання). Крім того, предметом господарського зобов’яза­ння може бути обов’язок однієї зі сторін здійснити не тільки господарську дію (чи певну дію як у цивільно-правовому зобов’я­занні), а й учинити певну дію саме управлінсько-господарського характеру.