Рабовласницьких держав Стародавнього Сходу. 3 страница

Причини економічного відставання Голандії

Північні провінції значно відставали від південних за рівнем розвитку мануфактурного капіталізму, до того ж руйнівна війна з Іспанією ще більше послабила їхній промисловий потенціал, що підштовхнуло магістрат Амстердама до відновлення цехового законодавства, яке в свою чергу гальмувало розвиток підприємницької ініціативи.

Пріоритетною і дуже рентабельною сферою застосування капіталу в Голандії була спекулятивна торгівля, і купці не поспішали інвестувати свої прибутки в менш рентабельні промислові мануфактури. Купецька олігархія, займаючи сильні політичні позиції, добилася відміни мит на імпортовані промтовари з метою розширення посередницької торгівлі. Це позбавило промисловість Голандії протекціоністського захисту, в той час як політика протекціонізму, яку проводили Англія і Франція, значно підвищувала конкурентоспроможність цих країн. Особливого удару по позиціям голандської буржуазії завдав Навігаційний акт Кромвеля 1651 р., що забороняв поставку в Англію колоніальних товарів на іноземних кораблях і був спрямований проти Голандії. Все це призвело до того, що вже в другій половині ХVІІ ст. Голандія витісняється на периферію європейської економіки.

Контрольні запитання та завдання

1.Назвіть основні причини і соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів.

2. Як вплинула «революція цін» в Європі (XVI ст.) на економічні позиції великих землевласників, селян і найманих робітників?

3. Розкрийте соціально-економічний зміст процесу первісного нагромадження капіталу.

4. Дайте порівняльну характеристику процесів первісного нагромадження капіталу в Англії і Голландії.

5. Чому Англія вважається класичним прикладом первісного нагромадження?

6. Виявіть основні причини економічного піднесення Нідерландів в першій половині XVII ст., а згодом їхнього відставання від головного конкурента – Англії?

7. В чому полягала суть аграрного перевороту в Англії (XVI– XVII ст.)?

 

Тема 5.

Епоха переходу до індустріального

суспільства (кінець XVIII –

Перша половина XIX стст.)

1. Промисловий переворот в Англії: соціально-економічні передумови і наслідки.

2. Розвиток народного господарства Франції в другій половині XVIII– першій половині ХІХ стст.)

3. Особливості капіталістично-індустріальної трансформації економіки Німеччини.

4. Економічний розвиток США від війни за незалежність (1756–1763рр.) до громадянської війни.

1. Промисловий переворот в Англії:

соціально-економічні передумови і наслідки.

Передумови промислового перевороту в Англії

1. Масова експропріація англійського селянства в результаті так званих «парламентських огороджувань» (кінець XVII – поч. XVIIІ стст.), що супроводжувалась формуванням великого фермерського господарства, розоренням англійських селян, котрі складали кадрову основу промислового пролетаріату.

2. Формування англійської колоніальної системи і інтенсивна торгово-економічна експлуатація колоній. Колоніальна експансія Англії почалася з військової експедиції Кромвеля в Ірландію (1649-1652 рр.), приєднання Шотландії (унія 1707 р.). Перемога у морських війнах XVII ст. з Голандією призвела до встановлення англійського контролю над морськими сполученнями і заволодіння голандськими колоніями в Північній Америці. Перемога в семирічній війні із Францією (1756-1763 рр.) призвела до анексії Канади. В другій половині XVIIІ ст. Англія встановлює контроль над Індією і Австралією. Колонії стають для Англії джерелом дешевої сировини, сільськогосподарських продуктів, а також потенційно неосяжним ринком збуту, захищеним протекціоністськими митами від іноземних конкурентів.

3. Работоргівля з центром в Брістолі була важливим джерелом нагромадження фінансових ресурсів.

4. Еволюція фермерського господарства на основі інвестування в аграрний сектор капіталів, що мали колоніальне походження. Це призвело до значних успіхів не тільки у вівчарській галузі, але й у землеробстві, в той час як промисловість і міське населення постійно розширювали попит на сировину й продовольство.

5. Традиції розвитку мануфактурної промисловості, насамперед сукновиробництва, до якого тою чи іншою мірою було залучено 20 % працездатного населення Англії. Досвід мануфактурної організації в цій галузі мав вирішальне значення для підготовки матеріальної і кадрової бази промислового перевороту.

6. Конкуренція суконної і бавовняної промисловості, центром якої був Манчестер. Використання бавовни, що ввозилась із Індії, значно знижувала собівартість текстильних виробів, що підсилювало конкурентні можливості виробників і дозволило нагромадити значні кошти для швидкого технічного переозброєння текстильної галузі.

7. Великі поклади кам’яного вугілля, обширні лісові угіддя,

8. Острівне положення Англії й насиченість її берегової смуги бухтами створювали сприятливу ситуацію стосовно транспортних перевезень.

9. Безперервні війни в Європі формували зовнішній попит на англійські промислові вироби: обмундирування, зброю, амуніцію і т.п.

Сутністю промислового перевороту є перехід від капіталістичної мануфактури, що базується на подетальному поділі ручної праці, до фабрики, заснованої на використанні системи машин. Мануфактура є абсолютно необхідною ланкою між майстернею середньовічного ремісника, або простою кооперацією (де одна людина безпосередньо відповідає за всі стадії виробництва продукту), і капіталістичною фабрикою. Саме в надрах мануфактури відбувається подетальний розподіл праці між робітниками, коли процес створення речі дробиться на настільки дрібні й примітивні операції, що їх стає можливим передати від людини механічним пристроям-машинам. Підприємством, де люди перестають безпосередньо взаємодіяти із предметом праці, а лише керують машинами, що обробляють цей предмет, і є фабрика.

Промисловий переворот почався в текстильній промисловості з низки технічних вдосконалень, найвизначнішими з яких були: модернізація ткацького верстату за допомогою «летючого човника» (1733 р.); створення дерев’яної прялки «Дженні» (1765 р.) і мюль-машини – комбінації прялки з водяним двигуном (1779 р.). Це значно збільшило кількість виробленої в Англії пряжі й підштовхнуло технічну думку до внесення технічних вдосконалень у процес ткацтва, найвизначнішим з яких був винайдений Е.Картрайтом на межі 60-70 років XVIII сторіччя механічний ткацький верстат, що заміняв працю приблизно 40 робітників. З винаходом технологій відбілювання тканин хлором і їхнього фарбування за допомогою механічного циліндра технічний переворот у легкій промисловості було в основному завершено, і незабаром ці технології були перенесені на споріднені галузі: виробництво вовняних тканин, поліграфію й т.п.

Однак використання водяних млинів як енергетичного джерела для текстильних машин занадто прив'язувало фабрики до водних артерій, віддаляючи їх від ринків збуту й сировинної бази і тим самим збільшуючи собівартість продукції за рахунок транспортних витрат. У зв'язку із цим винахід в 1769 році Дж.Уатом парової машини після вдосконалення ним в 1784 року знайшов застосування в багатьох галузях промисловості, а згодом – на транспорті. Широке застосування машин з металевим корпусом збільшило попит на метал, нарощування обсягів виробництва якого обмежувалось нестачею деревного вугілля, що використовувалось при його виплавці (на початку промислового перевороту ліси в Англії були знищені). На цьому етапі знаходить своє застосування розроблена набагато раніше технологія виплавки металу за допомогою мінерального палива – кам’яного вугілля. У цей же час були винайдені прокатні вальці, що в 15 разів збільшували продуктивність праці на прокаті. Технічний переворот у металургії стає епіцентром усього промислового перевороту, роблячи цей процес незворотнім.

Прогрес у металургії значно збільшив навантаження на транспорт і викликав «революцію» у цій галузі, що розпочалася з будівництва каналів і благоустрою судохідних рік, а після винайдення в 1805-1807 роках першого пароплава Робертом Фултоном (США) цей винахід було використано в англійському суднобудівництві. Наступним етапом, що розпочався в 1825 р. стало будівництво залізниць. Завершальною стадією промислового перевороту було створення машинобудування, тобто перехід від ручної зборки машин до їхнього виробництва за допомогою інших машин. Цей процес розпочався винаходом двох типів металорізальних верстатів: токарного й стругального.

Наслідки промислового перевороту

1. Англія перетворилась на «фабрику світу», ставши своєрідним «інкубатором» технічних інновацій для інших країн.

2. Замість купця й банкіра головну роль в економіці країни почав відіграти підприємець-фабрикант.

3. Після завершення промислового перевороту значно зросла чисельність міського населення Англії й чисельність промислових робітників у загальній структурі зайнятості.

4. Масове залучення у виробничий процес жінок і дітей внаслідок відсутності необхідності застосування фізичної сили у виробництві.

5. Збільшення конкуренції на ринку праці призвело до масового безробіття, подовження робочого дня, падіння реальних доходів населення.

6. Загострення суперечностей в англійському суспільстві, що мало за наслідок виступи чартистів і рух лудитів (руйнівників машин).

7. Посилення експлуатації колоній і відсталих країн.

8. Перехід від митної політики протекціонізму до вільної торгівлі, що відбувся в середині ХІХ ст. з відміною «хлібних» законів.

 

2. Розвиток народного господарства Франції в другій половині XVIII– першій половині ХІХ стст.)

Особливості генези капіталізму у Франції

та передумови антифеодальної революції 1789 – 1794 рр.

Особливістю процесу первісного нагромадження у Франції був його уповільнений порівняно із Англією характер: тут не відбулася масова експропріація селянства, а французька буржуазія, на відміну від англійської, що безпосередньо займалася експлуатацією колоній, піратством, будівництвом мануфактур і т.п., віддавала перевагу лихварській справі і відкупним операціям. Розвиток мануфактурної промисловості (за рівнем виробництва Франція вийшла наприкінці XVIIІ ст. на друге місце в світі після Англії) характеризувався значною долею участі держави, що підтримувала мануфактури субсидіями, привілеями, монопольними правами. Інвестиційна підтримка мануфактурного будівництва, починаючи з часів міністра фінансів Кольбера (1665–1683), відбувалася за рахунок збільшення податкового тиску на французьке селянство, що приводило до його зубожіння, звуження внутрішнього ринку, а, отже, – до посилення меркантилістських методів розширення експорту промислових виборів.

Меркантилістська політика французького абсолютизму була великим фінансовим тягарем для французького селянства, що складало 22 мільйони із 26 мільйонів загальної чисельності населення країни і було вимушене віддавати в державну скарбницю 2/3 своїх доходів. Дуже потерпало селянство від непрямих податків на предмети масового вжитку, які складали в 1786 році більше 56% від всіх податкових надходжень до бюджету.

З іншого боку, селянство зазнавало величезного рентного тиску з боку поміщиків – монопольних власників землі. Типовою формою феодально-селянських рентних відносин, що регулювали селянське землекористування, була цензива, де основними формами оброку виступали грошовий (ценз) і натуральний (шампур), що сягав 20-25% від зернового врожаю. В багатьох регіонах зберігалися залишки панщини (від 5 до 15 діб на рік), а також баналітети.

Частину землі французькі землевласники здавали в оренду (найчастіше – за половину зібраного врожаю), крім того обтяжуючи селян-орендарів різними натуральними повинностями – постачанням масла, яєць, дичини, тощо.

 

Економічні перетворення за часів Великої

французької буржуазної революції

В перший період революції (14 липня 1789 – 10 серпня 1792 р.) владу утримували представники крупної коституційнно-монархічної буржуазії, що проводила помірковано-реформаторську економічну політику. Незважаючи на прийняту 4 серпня Установчими зборами декларацію «Про повне скасування феодального режиму», аграрні закони від 5–11 серпня 1789 року зберігали основні селянські повинності – ценз, шампур і панщину, які підлягали викупу у розмірі 20-кратної річної ренти. Безкоштовно були відмінені лише особисті повинності, що принижували людську гідність, сеньоріальні суди, права дворян на полювання, голуб’ятні та ін. Але буржуазія проявила радикалізм щодо церковного майна, яке 2 листопада 1789 року було конфісковане на користь держави і згодом розпродане великими ділянками представникам буржуазії.

Буржуазні перетворення в галузях промисловості і торгівлі включали ліквідацію цехового устрою, монополій і привілеїв знаті, а також внутрішніх митниць. Була декларована свобода хлібної торгівлі, єдина система оподаткування.

Погіршення економічної ситуації в країні, стрімке зростання цін на предмети першої необхідності і падіння реальних доходів робітників змушувало останніх вдаватися до створення робітничих спілок і організації страйків, у відповідь на які Установчими зборами 14 червня 1791 р. було прийнято закон Ле Шапельє, який забороняв робітничі спілки і страйки.

Народне повстання, що відбулося 10 серпня 1792 р., остаточно повалило монархічний режим і призвело до жорстоких репресій проти представників старої земельної аристократії, пік яких прийшовся на вересень 1792 р. Побоюючись народних повстань, буржуазні республіканці, жирондисти, що прийшли до влади в серпні 1792 р., прийняли закон, який дозволяв продавати невеликими ділянками за готівку землі, конфісковані у емігрантів, або здавати їх у безстрокову оренду селянам за річну ренту. Але важкі умови викупу селянам феодальних повинностей не були скасовані.

Радикальне розв’язання аграрного питання було здійснене якобінцями, що прийшли до влади на початку червня 1793 року внаслідок Народного повстання в Парижі і вже 17 липня проголосили декрет про безоплатне скасування всіх феодальних прав дворянства і селянських повинностей. Згідно з цим декретом земельні наділи селян автоматично переходили в їхню приватну власність, хоч і були різними за розміром. Але продовольча криза, що невпинно поглиблювалась, змушувала владу вдаватися до рішучих заходів щодо мобілізації і розподілу продовольчих ресурсів та інших товарів широкого вжитку. Так, під тиском якобінців ще 4 травня 1793 року Конвент встановив перший максимум цін на продовольство, а 27 липня 1793 р. після створення Комітету суспільного порятунку на чолі з Максиміліаном Робесп’єром був виданий декрет, що передбачав смертну кару за спекуляцію товарами першої необхідності.

9 серпня 1793 р. був прийнятий закон «Про склади достатку», котрі створювались в кожному районі для централізованого розподілу продовольства. 11 вересня декретом Конвенту оголошується другий максимум цін на продовольство, а 29 жовтня – «всезагальний максимум», яким регулювались ціни на всі предмети першої необхідності – продукти харчування, паливо, взуття, тканини, а також на сировину – залізо, шкіру, вовну та ін. Одночасно встановлювався максимум заробітної плати робітників. Ці декрети значно звузили соціальну базу якобінської диктатури. Селяни, що отримали від якобінців землю, були невдоволені реквізиціями хліба і продовольства, особливо після прийняття 26 червня 1794 року декрету про тотальний облік і реквізицію всього хліба і фуражу нового врожаю. Робітники не могли погодитися із обмеженням відповідним максимумом рівня заробітної плати, що значно відставав від фактичного рівня цін, а також з тим, що якобінці залишили в дії закон Ле Шапельє, який забороняв страйки і робітничі спілки. Незважаючи на низку заходів по перерозподілу доходів на користь найбідніших верств населення (декрети 3 та 7 вересня 1793 р. про конфіскацію доходів, що перевищували межу в 9 тис. ліврів, і перерозподіл цих коштів серед бідняків; декрет від 24 червня 1793 року про матеріальну допомогу багатодітним сім’ям, сиротам, підкидькам, вдовам і літнім людям) якобінці втратили соціальну опору в місті і особливо на селі і були усунуті від влади внаслідок контрреволюційного заколоту 9 термідора (27 липня 1794 р.)

Термідоріанський Конвент проводив економічну політику в інтересах фінансової буржуазії і спекулятивного капіталу: в грудні 1794 р. було відмінено загальний максимум цін (при збереженні реквізицій продовольства, але за ринковими цінами). З’явилась біржа (в тому числі й «чорна біржа») і почалась спекуляція, яка на фоні постійної емісії грошей, санкціонованої Конвентом, призводила до стрімкого зростання цін і знецінення грошей. Все це викликало незадоволення населення і розхитувало політичну ситуацію, чим і скористався генерал Наполеон Бонапарт, який внаслідок заколоту 10 листопада 1794 року проголосив себе першим консулом, а у 1804 р. – імператором Франції.

Наполеонівський уряд відстоював інтереси «нової французької буржуазії», що збагатилась в період революції і тепер потребувала жорсткої політичної влади для захисту своїх економічних позицій, як від загрози з боку невдоволених нижніх верств населення, так і з боку старої дворянської аристократії, налаштованої на реставрацію монархії Бурбонів. Наполеон І, який проводив політику військової експансії, значно збільшив військові витрати, що призвело до суттєвого збільшення податків, в тому числі введення ряду непрямих податків (на сіль, табак і т.п.). Ці заходи обмежували купівельну спроможність населення, а, отже, – місткість внутрішнього ринку для промисловості, але включали в сферу французького впливу переможені країни – Італію, Іспанію, Польщу. Наполеон розширював ринковий простір своєї імперії. Побоюючись конкуренції з боку промислово розвиненої Англії, яка до того ж була на той час головним стратегічним суперником Франції, Наполеон І ввів 26 листопада 1806 року континентальну блокаду Англії (заборону на зовнішню торгівлю із Англійською імперією), до якої примусово долучив всі залежні від Франції європейські країни. Усунення Англії з європейських ринків пожвавило розвиток тих галузей промисловості, що використовували місцеву сировину (вовну, метал, льон та ін.), але загальмувало виробництво бавовняних тканин, цукроваріння та інших галузей, що використовували імпорту сировину і, до того ж, майже на десятиліття унеможливили використання європейськими промисловцями багатьох технічних інновацій, джерелом яких була саме Англія. Після поразки Наполеона у 1814 році у Франції було відновлено династію Бурбонів.

Промисловий переворот

Хоча перші спроби впровадження машин у французькій промисловості розпочалися наприкінці XVIIІ століття, справжній старт промислового перевороту відбувається лише в 1815–1830 рр., а його завершення припадає на 1850–1860 рр.

Уповільнення промислового перевороту у Франції (порівняно з Англією) мало свої причини.

1) Нестабільність політичного устрою в країні в період 1789–1871 рр. і відносно слабкі політичні позиції промислової буржуазії. Так, після реставрації королівської влади в 1815 році Бурбони, які лобіювали інтереси аграріїв, дозволи вивіз вовни, що призвело до значного її подорожчання на внутрішньому ринку і підривало рентабельність найбільш розвиненої сукноробної галузі. Після революції 1830 року до влади прийшов король Луї-Філіп, представник великого фінансового і спекулятивного капіталу. Він проводив економічну політику, яка ґрунтувалась на максимізації позичкового банківського проценту, і це знекровлювало промисловий сектор французької економіки, підриваючи її інвестиційну базу через дорогі кредити.

2) Епоха наполеонівських війн відволікала значні людські, сировинні і фінансові ресурси, а континентальна блокада Англії перекрила потік англійських технічних інновацій у французьку промисловість (особливо парових машин).

3) Вузькість внутрішнього ринку, зумовлена домінуванням дрібної земельної власності («парцелярна система») в сільському господарстві, дрібнотоварністю і слабкою купівельною спроможністю французьких селян, що складали переважну частину населення країни.

4) Орієнтована на задоволення потреб вищих прошарків населення мануфактурна промисловість у Франції значною мірою спеціалізувалась на виробництві предметів розкоші на традиційно невеликих підприємствах, що значно гірше піддаються механізації.

5) Слабкість французької інженерної думки, що обмежувалась лише винаходами механічного ткацького верстата і льонопрядильної машини.

6) Протекціоністська політика хоча й захищала французьку промисловість від англійської конкуренції, але суттєво звужувала її сировинну базу через високі ввізні мита на сировину, метал і кам’яне вугілля, а, отже, – і високі ціни на ці «базові» для промисловості ресурси.

7) Більш передова англійська індустрія зайняла монопольні позиції на світовому ринку, обмежуючи французький експорт вивозом продукції сільського господарства, предметів розкоші, вина, парфумів, шовку і т.п.

Все це призвело до того, що в період Реставрації промисловий переворот не вийшов за межі підготовчої стадії. І хоча в 1830-1840 рр. продовжували діяти гальмуючі фактори, названі вище, розвиток промисловості все-таки пожвавився. Важливим поштовхом до цього стало будівництво залізниць, що розпочалося в 1851 році під впливом заохочувальних заходів уряду, який гарантував акціонерам залізничних компаній прибуток у 400%. На зміну гідравлічним двигунам все частіше приходять парові машини (в 1848 р. їх налічувалось більш, ніж 4,8 тис.), що в основному використовувались у текстильній галузі. Ця галузь нарощує свій технічний потенціал і темпи розвитку, особливо бавовняна галузь і шовкова промисловість, зосереджена в Ліоні, майже половина продукції якої експортувалася за кордон. Відбуваються технічні зрушення і в металургії, де широко розповсюджується пудлінгування (виробництво заліза на основі використання кам’яного вугілля).

Однак завершення промислового перевороту у Франції відбувається лише після революційних подій 1848 р., що значно посилили політичний вплив промислової буржуазії. Пріоритетними темпами в 50-х – 60-х роках ХІХ століття розвивається важка індустрія, яка спиралася на цільові кредити уряди для технічного переозброєння відповідних підприємств, переводу їх на рейки машинного виробництва. Швидко зростає мережа залізниць, розширюється міське будівництво, створюється потужний торгівельний флот, порти, канали, інші об’єкти народногосподарської інфраструктури. Внаслідок цього з 1850 по 1870 рр. кількість парових двигунів у французькій промисловості збільшилась у 5 разів, виробництво чавуну – в 3 рази; сталі – у 8 разів; видобуток кам’яного вугілля – у 2,5 рази; залізнична мережа зросла більше ніж у 5 разів. Національний дохід Франції за цей період подвоївся. Проте, незважаючи на збільшення кількості великих фабрик, середні і невеликі підприємства все ще переважали у Франції.

Період 1850-1860-х років характеризується значним зміцненням французької фінансово-кредитної системи, провідну роль в якій відігравали Французький банк, а також створені в ці роки банки «Креді Мобільє», «Товариство поземельного кредиту» (1852 р.); «Генеральне товариство» (!864 р.) і «Ліонський кредит» (1865 р.). Значно зростає експорт капіталу за кордон, що сягнув у 1869 році 10 млрд. франків. Цьому сприяв новий торгівельний (1860 р.) договір із Англією, за яким відмінялися мита на англійські машини, метал, вугілля,щопослабило конкурентоспроможність французької промисловості та зменшило її інвестиційну привабливість.

Розвиток сільського господарства

Розвиток сільського господарства в цей період значно гальмувався парцелярною системою землеволодіння і вкрай нерівномірним розподілом земельних угідь у Франції. Після реставрації монархії Бурбонів земельна власність дворян емігрантів відновлювалася лише в тому випадку, якщо їхні землі ще не були продані селянам, в іншому разі дворяни отримували значну грошову компенсацію від держави. В першій половині ХІХ ст. тривав процес подрібнення селянських наділів (парцеляризація) і навіть відносно великі володіння дворян здавались в оренду селянам, як правило, дрібними ділянками. У 1860-х роках 74% всіх французьких землевласників мали до 2 га землі, а 42% селянських господарств – до 1 га. Зростала іпотечна заборгованість селян перед банками, що в середині ХІХ ст. сягнула 11 млрд. франків. Високі прямі і непрямі податки, відсотки за іпотечний кредит і по інших займах фінансово виснажували й без того небагаті малоземельні господарства французьких селян, які не могли створити потужний внутрішній ринок для зростання промисловості.

Однак поряд із занепадом дрібного парцелярного господарства має місце певний прогрес у господарствах великих землевласників і заможних селян: поліпшується агрокультура, зменшуються площі під парами, зростає технічна озброєність господарств, в структурі посівних площ зростає питома вага посівів пшениці, значно збільшується виробництво цукрових буряків, шовкових коконів і винограду. В цілому вартість сільгосппродукції зростає з 3 млрд. франків у 1812 році до 7,5 млрд. франків у 1870 р., незважаючи на падіння цін.

3. Особливості капіталістично-індустріальної

трансформації економіки Німеччини.

Причини економічної відсталості Німеччини

на рубежі XVIII-XIX століть

1. Більш тривале, ніж в інших країнах Європи панування феодальних відносин, затягування періоду феодальної роздробленості, відсутність єдиної німецької держави (на території Німеччини існувало 300 самостійних феодальних князівств і королівств, в кожному з яких існували власні гроші, власна система мір і ваги і, що найголовніше, – митні бар'єри (перше митне об'єднання виникло лише після наполеонівських війн в першій половині XIX століття).

2. Перехід від феодального ладу до буржуазного виявився незавершеним через поразку революції 1848 року в Німеччині, після якої військова феодальна юнкерська верхівка зберегла панівні позиції і політично домінувала над буржуазією.

3. У першій половині XIX століття Німеччина була ізольована від світових торгівельних шляхів.

4. Німеччина була аграрною країною, де 70% населення було зайнято в сільському господарстві. При цьому розподіл землі був украй нерівномірним – 18 тис. поміщиків привласнили 60% земельного фонду, в той час як 1,6 млн. дрібних селян володіли лише 5% земельних угідь, а інші землі перебували в руках 40 тис. міцних селянських господарств (гросбауерів), які мали порівняно великі земельні угіддя – від 20 до 600 моргенів землі.

5. Панування цехового ладу в міському ремеслі надто затягнулося і було скасоване лише в 1869 році Промисловим законом.

6. Будівництво залізниць кожним із дрібних князівств велось самостійно і було майже неможливим, враховуючи їхні розміри і фінансову слабкість.

7. Через панування митних бар'єрів зовнішня торгівля розвивалася швидше, ніж внутрішня, що гальмувало розвиток загальнонімецького ринку як необхідної умови розвитку промисловості.

Аграрні реформи в Прусії

В 1807 році уряд Штейна видав едикт, що знищував особисту залежність селян від поміщиків (негайно – для спадкових користувачів наділів і з листопада 1810 року – для неспадкових і безземельних селян). Селяни одержали право на свій розсуд розпоряджатися майном і одружуватися; однак передача цим селянам землі була обставлена дуже жорсткими умовами. В 1811 році виходить едикт «Про регулювання», відповідно до якого для того, щоб отримати у власність оброблювану землю, селянин повинен був або заплатити поміщику 25-кратну річну ренту, або поступитися, віддавши йому від 1/3 (спадкові користувачі) до 1/2 (неспадкові користувачі) землі. В 1816 році видається урядова декларація, відповідно до якої едикт 1811 року застосовувався лише до селян, які мали певну кількість коней для обробки землі, що були відмічені у кадастрових списках і належали до спадкових дворів. Всі безкінні селяни, новосельці, орендарі землі, батраки і городники взагалі втрачали права відкупитися від повинностей й одержати власний земельний наділ.

Тільки едикт 1821 року, за яким було розпущено селянську громаду – марку, поширив положення едикту 1811 року на ту категорію селян, що викуповувала повинності не за рахунок відмови від землі, а за рахунок виплати 25-кратної ренти. Після революції 1848 року в 1850 році був виданий едикт, що дозволив викуповувати феодальні повинності не тільки заможним селянам і старосельцям, але й усім бажаючої (за винятком городників і батраків), тепер уже не за 25-кратну, а лише за 18-кратну ренту. Для посередництва між селянами й поміщиками задля взиску платежів були створені рентні банки, котрі вилучали викупну плату у селян протягом 56 років. З 1850 по 1865 рік звільнилося 13 тисяч великих селян-власників і більше мільйона дрібних землевласників.

Створення Митного союзу і початок

Промислового перевороту

Ліквідація митних бар’єрів і створення єдиного ринкового простору були необхіднми умовами промислового розвитку феодально роздроблених німецьких земель, тому що багатократне вилучення транзитних мит, хоч і невеликих, унеможливлювало реалізацію німецьких товарів, враховуючи кількість самостійних князівств. Ініціатором ліквідації митниць стала Прусія, яка, крім економічних інтересів, переслідувала політичну ціль – відтіснити Австрію на другий план у справі об’єднання Німеччини. Тому, скасувавши в 1818 р. митні бар’єри всередині самої Прусії і встановивши єдине мито на непруські товари, Прусія дала поштовх для об’єднання в Митний союз сусіднім з нею державам. Така політика пруського уряду зустріла схвальну оцінку молодої буржуазії інших німецькомовних держав, і в 1833 році 18 найбільших з них підписали угоду про створення митного союзу строком на 8 років. Угоду вступила в дію в 1834 р., а в 1842 р. була пролонгована ще на 10 років. Паралельно було укладено угоди про уніфікацію грошового обігу і вексельного курсу, вагової і метричної систем, що сприяло створенню загальнонімецького ринку, будівництву залізниць і т.п.