Класифікація міжнародних правопорушень

Класифікація протиправних із погляду міжнародного права діянь здійснюється на основі двох критеріїв: по-перше, правопорушення відрізняються між собою за спряму­ванням і ступенем тяжкості, по-друге, їм притаманний різний режим відповідальності.

Ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні умов партикулярних норм міжнародного пра­ва та порушують інтереси окремих держав і народів. Такі правопорушення не мають зафіксованих ознак. Збиток сто­сується тільки потерпілої держави, а негативний вплив на міжнародний правопорядок є мінімальним (наприклад, невиконання або неналежне виконання міжнародних дого­ворів у галузі економічного, науково-технічного, культур­ного співробітництва).

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтере­си всього міжнародного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та безпеці держав і народів (поширен­ня ядерної зброї, порушення свобод відкритого моря, капер­ство, виробництво та накопичення хімічної зброї тощо).

Найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інте­реси всього світового співтовариства, загрожують знищен­ням міжнародного правопорядку, ставлять під загрозу існу­вання народів, націй, навіть держави. Такі діяння завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнарод­ного права.

Категорія міжнародних злочинів була позначена в ряді конвенційних норм. Зокрема, в Статуті Міжнародного військового трибуналу 8 серпня 1945; в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року; Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року; Конвенції про припинення злочинів апартеїду та покарання за нього 1973; визначення агресії в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1974 року.

сучасний стан інституту міжнародно-правової відповідальності має різні критерії класифікації міжнародних злочинів. Наприклад, загальновідомо поділ міжнародних злочинів на такі групи:

1 група - злочини проти миру - найтяжчий міжнародний злочин, у тому числі у відповідності з кваліфікацією Статуту Міжнародного військового трибуналу планування, підготовку, розв'язання або ведення агресивної війни в порушення міжнародних договорів, угод або запевнень, або участь в загальному плані чи змові, спрямованих до здійснення будь-якого з цих дій. Відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 3 листопада 1947 до даного виду міжнародних злочинів слід також віднести діяння, пов'язані із застосуванням зброї масового знищення, порушення договорів з роззброєння, масовим забрудненням атмосфери і морів, колоніалізмом і неоколоніалізмом та інші.

2 група - військові злочини - порушують закони і звичаї ведення війни. Склад даних видів міжнародних злочинів передбачений Статутом Нюрнберзького військового трибуналу, Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року та іншими міжнародними угодами. Військові злочини виражаються в застосуванні заборонених міжнародним правом засобів і методів війни; безглуздому руйнуванні міст і населених пунктів; знищеннякультурних цінностей; жорстоке поводження з військовополоненими, пораненими, хворими, а також з мирним населенням; грабежах і захопленнях громадської чи приватної власності та інші аналогічні злочини . Відповідно до конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів простивши людства 1968 року, до військових злочину не застосовується термін давності. Спільні зусилля держав по кримінальному переслідуванню осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства, прийнятими резолюціями Генеральною Асамблеєю ООН у 1973 році.

3 група - злочини проти людяності - відповідно до Статуту Міжнародного військового трибуналу до них відносяться найтяжчі злочини, такі як вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни. У мирний час цей вид злочину виражається в переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. У сучасній інтерпретації до цього виду злочинів відносять геноцид, апартеїд,расизм і расова дискримінація.

4 група - злочини проти безпеки людства - найтяжчий міжнародний злочин, загрозливе основам існування націй і держав, їх прогресивному розвитку і мирного міжнародного співробітництва.

2. Розкрити основні полодення ЗУ «Про основи національної безпеки України»

19 червня 2003 року було прийнято Закон України "Про основи національної безпеки України". В преамбулі даного закону зазначено, що цей Закон відповідно до пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Структурно закон містить 12 статей. У статті 1 дається визначення наступних термінів:

національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам;

національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдино їх) джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

загрози національній безпеці — наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;

Воєнна організація держави — сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз;

правоохоронні органи — органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

У статті 2 визначається правова основа національної безпеки, яку становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

У статті 3 надається перелік об'єктів національної безпеки:

1) людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

2) суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, іноформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

3) держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

У статті 4 визначається коло суб'єктів забезпечення національної безпеки. До них належать: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадяни України, об'єднання громадян.

У статті 5 окреслені принципи забезпечення національної безпеки, до яких належать:

1) пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права;

2) пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

3) своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

4) чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

5) демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;

6) використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

У статті 6 визначені пріоритети національних інтересів:

• гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;". забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір;

• розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.

У статті 7 окреслюються загрози національним інтересам і національній безпеці у найбільш важливих сферах життєдіяльності:

1) зовнішньополітичній;

2) державної безпеки;

3) воєнній та безпеки державного кордону України;

4) внутрішньополітичній;

5) економічній;

6) соціальній та гуманітарній;

7) науково-технологічній;

8) екологічній;

9) інформаційній.

Відповідно до даних загроз, у статті 8 визначені основні напрями державної політики з питань національної безпеки. Зазначено, що з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України в світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

У статті 9 окреслені повноваження суб'єктів забезпечення національної безпеки.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у соферах національної безпеки та оборони України;

Верховна Вада_У країни в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю;

Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змів у геололітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України;

міністерства, Служба безпеки України та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки;

Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України;

суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України;

прокуратура України здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України "Про прокуратуру України";

місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції;

воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист ЇЇ суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру;

правоохоронні органи ведуть боротьбу із злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характерів;

громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення ЇЇ національної безпеки; як безпосередньо, так і через об'єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку.

У статті 10 дається перелік основних функцій суб'єктів забезпечення національної безпеки:

• вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері національної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз національним інтересам України;

• створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи національної безпеки;

• удосконалення її організаційної структури;

• комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових (структурних елементів) системи;

• підготовка сил та засобів суб'єктів системи до їх застосування згідно з призначенням;

• постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках;

• прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці;

• систематичне спостереження за станом і проявами міжнародного та інших видів тероризму;

• прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву;

• розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України;

• запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси;

■ локалізація, деескалація та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізуючих чинників;

• оцінка результативності дій щодо забезпечення національної безпеки та визначення витрат на ці цілі;

• участь у двосторонньому і багатосторонньому співробітництві в галузі безпеки, якщо це відповідає національним інтересам України;

• спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки.

У статті 11 зазначено, що Контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки здійснюється відповідно Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Радою національної безпеки і оборони України в межах їх повноважень, визначених Конституцією і законами України.

У статті 12 "Прикінцеві положення" вказується, що цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, а з набранням чинності цим Законом втрачає чинність Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 10, ст. 85; 2001 р., № 9, ст. 38).

 

3. Консультування соціального педагога щодо питання «педагогічна техніка юриста»

Педагогічна культура юриста — це творче освоєння теорії й методики проведення правового виховання громадян на засадах педагогічної теорії, педагогічної технології та професійного такту.
Наголосимо, що майже вся професійна діяльність юриста зводиться до правового виховання, яке можна розглядати у двох аспектах - загальному і спеціальному.

Сутність педагогічної культури становлять: зацікавленість населення у сповідуванні правових норм, вміння визначити якість та обсяг доступного, повчального матеріалу, дотримання службової таємниці, поєднання правових норм з духовними та ін. Головне завдання у педагогічній діяльності юриста - довести людям, чого від них вимагають держава, суспільство, і навчити дотримуватися цих вимог.
Сформульоване визначення педагогічної культури юриста передбачає, що юрист повинен мати хоча б елементарні педагогічні знання, здібності та навички правовиховної роботи. Це завдання окремих видів культур (субкультур), а особливо педагогічної культури юриста, основний зміст якої визначають структурні елементи.
Так, одним із них є спеціалізована педагогічна теорія (техніка). Педагогічна техніка - це вміння використовувати власні психофізичні дані як засіб виховного впливу. Це володіння комплексом прийомів, який допомагає педагогові глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у виховній роботі [114, с. 49]. Розрізняється внутрішня педагогічна техніка (створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття) та зовнішня педагогічна техніка (втілення внутрішнього переживання особистості вчителя у його тілесній природі - міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці).
У юридичній практиці внутрішня і зовнішня педагогічні техніки набувають, зрозуміло, спеціалізованого характеру. Адже юрист має справу з широкою умовною аудиторією, до якої входять усі верстви населення. Також, окрім правового виховання, юрист здійснює комплекс завдань державного характеру для регулювання суспільних відносин. Усе це потребує організаційно-педагогічних здібностей, широкого світогляду і спеціальних підходів. Тому до педагогічної техніки юриста можна віднести такі види культур: культуру цілепокладання, культуру педагогічних знань, світоглядну культуру, культуру мислення, культуру почуттів, культуру спілкування, організаційну культуру. Завдання педагогічної техніки полягає в умінні юриста керувати своєю поведінкою та впливати на громадян.
Загалом юридичну діяльність можна розглядати і як мистецтво, і як технологію. Мистецтво засноване на інтуїції, а технологія — на закономірностях науки.

Важливим складовим елементом педагогічної культури юриста є його професійний такт. За формою ця категорія нічим особливим не відрізняється від звичайної людської тактовності, ввічливості, уважності тощо. Ці загальнолюдські якості потрібні юристові, тому що він має справу переважно з людьми не досить високих моральних якостей, із зіпсованою людською психікою. Тож професійний такт юристові потрібний для спілкування не лише з колегами, друзями, знайомими, а й з усіма громадянами, які відвідують юридичну установу, навіть зі злочинцями. Адже нескінченні зауваження, докори, звинувачення, погрози, окрики неприємно впливають на відвідувачів.

Педагогічна культура юриста передбачає його внутрішню зібраність при виборі лінії поведінки. Адже перше враження громадянина про юриста досить часто буває остаточним. З перших хвилин зустрічі юрист активно чи пасивно піддається перевірці на витримку, кмітливість, дотепність, інтелектуальність. Його постава, вираз очей, тон бесіди безпосередньо впливають на зміст висловленого.

Звичайно, юридична діяльність побудована на правовому спілкуванні. Тому педагогічна культура забезпечує піднесення культури проведення юридичного діалогу. У правовому спілкуванні беруться до уваги мотиви, стимули, стратегія, тактика, етика, логіка й прагматика проведення співбесід з учасниками правового процесу. Звідси - важливість формування своєрідної логічної культури у правовому спілкуванні, зміст якої спрямований на запобігання перетворенню конфліктної ситуації у затяжний процес; вибір оптимальних форм інтелектуальної практики ведення юридичного діалогу тощо.
Високий рівень педагогічної культури - необхідна умова становлення юридичної майстерності, досягнення якої пов'язується із введенням у навчальні плани вищих закладів освіти юридичного профілю спецкурсів з проблем методики та педагогіки правового виховання громадян.

Білет 25