Україна і світ напередодні та на початку Другої світової війни
На зламі 20-30-х рр. ХХ ст. країни Заходу опинилися у глибокій економічній і політичній кризі, яка супроводжувалася падінням виробництва, інфляцією, безробіттям, гострими соціальними конфліктами, розчаруваннями різних верств населення у капіталістичних цінностях: вільному ринку, невтручанні держави в підприємницьку діяльність, індивідуалізмі тощо. Пошуки шляхів виходу з кризи і засобів врятування своєї влади підштовхнули правлячі кола різних країн до діаметрально протилежних рішень. У СІІІА, наприклад, у ході реалізації «нового курсу» президента Рузвельта були успішно запроваджені такі методи управління, як: державне регулювання економіки і система соціального захисту населення. Ті ж самі методи активно застосовувалися й у Німеччині, де утворився альянс феодально-поліцейської влади з монополістичним капіталом. Однак при цьому всіляко розпалювалися націоналістичні настрої, ідеї панування германо-арійської раси й неповноцінності інших народів.
Агресія, війни, загарбання чужих територій – це одна з форм
існування німецького нацизму. У 1935 р. Німеччина захопила Саарську область, у 1936 – підтримала фашистський путч Франко в Іспанії, у 1938 – здійснила «аншлюс» Австрії та виставила ультиматум Чехословаччині з вимогою передати їй Судетську область.
Останні претензії Німеччини були схвалені на Мюнхенській зустрічі Гітлера (1938 р.) з керівниками Англії (Н. Чемберленом) та Франції (Е. Деладьє), які сподівалися направити таким чином німецьку агресію на Схід, на Радянський Союз. Саме тому вони не підтримали ініціативу СРСР щодо створення системи колективної безпеки у Європі. Відчувши підтримку з боку провідних європейських держав, Німеччина захопила всю Чехословаччину.
У ситуації, що склалася, керівництво Радянського Союзу погодилося з пропозицією Німеччини підписати пакт про ненапад, що й було здійснено 23 серпня 1939 р. («Пакт Молотова-Ріббентропа»). Був також узгоджений таємний протокол про поділ країн Східної Європи між Німеччиною і СРСР. Досі в наукових колах точаться дискусії стосовно цих подій. Деякі історики вважають, що провина у розв’язуванні війни лежить і на тодішньому керівництві СРСР .
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. після нападу
Німеччинина Польщу, скінчилася 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії
(союзника Німеччини). Вона назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними і різноманітними. Найважливішою з них було загострення суперечностей між капіталістичними країнами, зокрема, Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією, з другого. Тому, незважаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичну і соціалістичну системи, війна почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу.
Як вже зазначалося, українські землі знаходилися у складі 4-х країн: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. З початком німецького нападу на Польщу СРСР відповідно до угоди з Німеччиною, ввів свої війська у Західну Україну (17 вересня 1939 р.) У червні 1940 р. відібрав у Румунії Північну Буковину. Відбулося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР. Поза Радянською Україною залишилося лише Закарпаття. Після розвалу Чехословаччини тут утворилася маріонеткова (по відношенню до Німеччини) українська держава – Закарпатська Русь, яка незабаром була загарбана Угорщиною.
Возз'єднання з СРСР і проголошення Радянської влади населення західноукраїнських земель зустрічало з ентузіазмом. Однак зміни, що відбувалися в цьому регіоні України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувалися експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі, націоналізація промислових підприємств, банків, ліквідація безробіття та ін. З іншого – активна радянізація, руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеною місцевою українською інтелігенцією. Перестали функціонувати всі колишні партії, а також культурні установи, зокрема «Просвіта», наукове товариство ім. Т. Шевченка тощо. Здійснювалися насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих «буржуазних спеціалістів», масові депортації населення.
Отже, восени 1939 р. та влітку 1940 р. відбулося етнічне возз'єднання України. Західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.
14.2. Бойові дії Червоної Армії на території України
22 червня 1941 р., після нападу Німеччини на СРСР, почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу, яка тривала до 8 травня 1945 р., коли у Потсдамі був підписаний Акт про капітуляцію фашистської Німеччини.
У червні 1941 р. армія агресора нараховувала 190 дивізій (157 з них – німецькі), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. Проти Радянського Союзу виступили у союзі з фашистською Німеччиною Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. На Україну наступала група армій «Південь» (командуючий фельдмаршал фон Рундштедт). Разом із сателітами (румунськими та угорськими дивізіями) вона налічувала 57 дивізій і 13 корпусів. Їй протистояли 88 дивізій двох фронтів Червоної Армії: Південно-Західного (командуючий генерал М.П. Кирпонос) та Південного (командуючий генерал І.В. Тюлєнєв). В Україні було вжито низку заходів, направлених на мобілізацію сил. На фронт було відправлено понад 2 млн. жителів УРСР (понад 200 тис. з них – добровольці). Формувались загони народного ополчення. Широко залучались до будівництва оборонних споруд жителі міст і сіл.
У 1941 р. Червона Армія, ускладі якої воювали мільйони українців, вела жорстокі бої під Києвом, Одесою, Харковом, на Донбасі. Особливо великих втрат зазнала вона під Києвом, де загинуло командуванняПівденно-Західного фронту на чолі з генералом М.П. Кирпоносом, потрапило у полон понад 600 тис. червоноармійців та командирів. Червона Армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. людей, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були менше в 10 разів. Причинами перших вражаючих невдач радянських військ були некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна непідготовленість армії, раптовість фашистського нападу, міжнародна ізоляція Радянського Союзу, розпорошення сил Червоної Армії проти Німеччини, Туреччини та Японії, масові репресії 1937-1938 рр. проти армійського командного складу. Однак ціною величезних втрат Червона Армія витримувала декілька місяців наступ ворога і зірвала виконання німцями плану «Барбаросса», за яким належало вже до зими 1941 р. вийти на лінію «Архангельськ – Астрахань». Героїзм радянських воїнів, зокрема, на території України, дав змогу керівництву СРСР організувати перебудову виробництва для потреб війни і підготувати сили для оборони Москви, а потім, у грудні 1941 р., розпочати контрнаступ і завдати німцям першого з початку їхньої агресії серйозного удару.
Вирішальні битви Великої Вітчизняної і Другої світової війни відбулися під Сталінградом (17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) і на Курській дузі (5 липня – 23 серпня 1943 р). Остання битва скінчилася звільненням Харкова.
Наступні етапи визволення України пов'язані з битвою за Дніпро, Корсунь-Шевченківською, Львівсько-Сандомирською та ін. операціями І, II, III, IV Українських фронтів (командуючіМ.Ф. Ватунін, І.С. Конєв, Р.Я. Маліновський, Ф.І. Толбухін). У ході боїв за Дніпро 25 жовтня 1943 р. був звільнений Дніпропетровськ. Розгромом ворога на підступах до Кривого Рогу та Нікополя у лютому 1944 р. завершено визволення Дніпропетровської області. На початок жовтня 1944 р. була повністю звільнена від окупантів територія УРСР, а наприкінці цього місяця наші війська вибили ворога із Закарпаття, яке незабаром було возз'єднане з Радянською Україною.
До травня 1945 р. бойові дії Великої Вітчизняної війни відбувалися за межами України. Червона Армія виконувала визвольну місію у Європі. Честь здійснення Берлінської операції була надана поряд з військами І та II Білоруських фронтів (Г.К. Жуков. К.К. Рокосовський) і І Українському на чолі з І.С. Конєвим.
Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала, можливою завдяки значному напруженню сил народу мужності та відданості бійців і командирів
Червоної Армії, плідній співпраці фронту і тилу.
14.3. Партизанський рух і радянське підпілля
Фашистський окупаційний режим в Україні виконував завдання забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для «арійської раси». Передбачалася колонізація значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.
Проти політики геноциду в Україні наростав радянський партизанський рух. Він пройшов кілька етапів. Перший, «зародження і становлення», тривав від початку війни до кінця 1942 р. Для нього характерно збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий, «стабілізація», він тягнеться до середини 1943 р. Матеріальна допомога «Великої землі», поява штабів партизанського руху дала змогу не тільки боронити власні бази, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій, «активних наступальних дій», тривав до цілковитого розгрому німецьких окупантів. Для цього етапу характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з військами Червоної Армії, наступальна тактика бойових дій.
В Україні не було жодної області або району, де б не діяли підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У, Партизанські загони і з'єднання. Найбільші партизанські з'єднання очолили С.А. Ковпак, О.Ф. Федоров, М.І. Наумов, О.М.Сабуров та ін. Загальне керівництво партизанським рухом в Україні здійснював Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.А. Строкачем. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому партії М.І. Сташков, міському партії Ю.Г.Савченко, Криворізького міському В.С. Снигірцев, Павлоградського А.П. Караванченко, Криничанського райкому В.С. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі «Молода гвардія» (м. Краснодон ) і «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївської області).
За час війни партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. людей, 30% з них загинули.
Отже, в окупованих районах України радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання і активного протистояння німецьким окупантам, створення центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з «Великої землі», застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна»). Значна підтримка з боку місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на найважливіший фактор війни, фактично на, справжній другий фронт.