С. Параджанов І. Миколайчук (кадр з фільму
«Тіні забутих предків»)
Український кінематограф. З середини 60-х рр. ХХ ст. особливого розвитку досяг український кінематограф. Саме в цей час виходять фільми режисерів: Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1965), Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), Володимира Денисенка «Сон» (1964), Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974). Свої сили в галузі кінодраматургії вдало спробували Іван Драч та Дмитро Павличко. В цей час виявилась акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон-XX»). Велику роботу, присвячену партизанському рухові, здійснив Тимофій Левчук, знявши трилогію «Дума про Ковпака», де з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби народу з фашизмом. Головну роль виконав відомий український актор Кость Степанков.
Але у 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968), Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як «Київські фрески» С. Параджанова, «Криниця для спраглих» Ю. Іллєнка, «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» Кіри Муратової тощо. Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко зафільмував «Наталку Полтавку» й «Запорожця за Дунаєм», Л. Орлига створив стрічку про голодомор – «Пісня Мазепи».
Значною темою кіно 80-х рр. стала криза людини середнього віку, яка не реалізувала себе і стоїть перед дилемою: щось змінити чи плисти за течією («Польоти уві сні та наяву», «Автопортрет невідомого», «Балаган»). Знято ряд творів про стосунки учнів з учителями, батьками («Благі наміри», «Одиниця з обманом», «Мужчини є мужчини»). Вийшло в світ багато дитячих фільмів. Багато кінофільмів мали міжнародний успіх. Це кінострічки Юрія Іллєнка «Лісова пісня» (приз кінофестивалю у Вільнюсі) та «Лебедине озеро. Зона» (премія на Канському кінофестивалі). Державною премією була вшанована кінолента «Польоти уві сні та наяву» Романа Балаяна. Дитячий фільм «Чорна курка, або Підземні жителі» здобула п’ять міжнародних і три всесоюзні відзнаки.
1986 р. увійшов в історію чорнобильскою трагедією. Хронікер Володимир Шевченко зняв документальне кіно «Чорнобиль. Хроніка важких днів».
У 1987 р. він помер від променевої хвороби. З’явилися й художні стрічки про аварію. У фільмі Миколи Бєлікова «Розпад» у центрі уваги – поведінка людини в екстремальних обставинах, які виявили її сутність (Золота медаль Веніціанського кінофестивалю та гран-прі у Сан-Тандері, Іспанія).
У 90-х рр. український кінематограф увійшов у полосу кризи. Як відгук на неконтрольовану ринкову економіку з її жорсткими законами, беручи до уваги попит, на перший план виходять розважальні жанри – детективи, пригодницькі стрічки. Але українська історія і культура знайшли своє втілення на екрані. З’являються фільми-біографії «Із життя Остапа Вишні», «Іван Миколайчук. Посвята». Екранізовано Миколу Куліш («Зона»), Михайла Коцюбинського («Подарунок на іменини»), Гната Хоткевича («Камінна душа»). За творами Тараса Шевченка знято «Прометея», «Назара Стодолю», музичний фільм «Наймичка» і першу українську стрічку-балет «Лілея». У цей важкий час кіновиробництво не зупиняється.
Музикальне мистецтво. Традиційно значними є досягнення української музики. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос- Анатольського), балети (автори – М. Скорульський, В Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса).
У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому – П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський. Наші славні співаки А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та інші здобули світове визнання в багатьох країнах світу.
60-ті рр. ХХ ст. характеризуються злетом популярності української естрадної пісні завдяки чудовій виконавській майстерності вітчизняних оперних співаків, зокрема таких, як Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Зоя Гайдай, пізніше – Костянтин Огнєвой, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко, Анатолій Солов’яненко та багато інших. У другій половині 60-х рр. створюються перші вітчизняні професійні колективи традиційної естрадної пісні – вокально-інструментальні ансамблі (ВІА) «Березень» (1964 р.), «Мрія» (1965 р.), «Смерічка» (1966 р.), «Кобза» (1969 р.), «Світязь» (1970 р.). Серед найпопулярніших вокально-інструментальних ансамблів 70-х рр. можна назвати гурти «Червона рута» (1971 р.), «Чарівні гітари» (1975 р.), «Краяни» (1975 р.), «Водограй» (1975 р.), «Ватра» (1974 – 1975 рр.), у 80–90-ті рр. – «Львів» (1980 р.), «Медобори» (1980 р.), «Дзвін» (1989 р.), «Соколи» (1990 р.), які у своєму творчому доробку використовували автентичні елементи народної мелодики. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.
У 70-х рр. ХХ ст. зароджується особливий різновид пісенної творчості – шлягер (від нім. Shlager – ходовий товар). Характерними особливостями шлягеру є стандартизована тема кохання, танцювальний підтекст, наявність ключового образу. Український шлягер у своїх кращих проявах є явищем неоднозначним. Він перебуває під впливом європейської музики (диско, рок-н-ролу), а також деяких різновидів танців (твіст, вальс, танго, шейк). Крім того, через осмислення джерел західноукраїнського фольклору вітчизняний шлягер асимілював елементи угорського стилю «вербункош» та деякі особливості циганського співу.
На початку 80-х рр. ХХ ст. українська традиційна естрадна пісня переживає кризовий період, що виявляється у превалюванні російськомовного репертуару. Але саме в цей час особливо значущою для розвитку стала творчість україномовного «Тріо Мареничі». Цей колектив підніс естрадну пісню на якісно новий щабель, справив вирішальний вплив на подальший розвиток традиції ліричної пісні, пісні-романсу.
Період 90-х рр. позначений активним проведенням всеукраїнських конкурсів і фестивалів поп-музики, найпопулярнішим серед яких стали «Червона рута», «Таврійські ігри», конкурс імені В. Івасюка, «Пісня року», «Крок до зірок», «На хвилях Світязя».
Живопис. Український живопис 60–80 рр. ХХ ст. характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму. Згідно з гаслом про те, що мистецтво має бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники, як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Віталій Садовський, Михайло Дерегус, Василь Касіян. Сьогодні їх роботи відомі далеко за межами України.
В українському живописі цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але все більшого поширення набувають образи сучасника й образи природи на полотнах Миколи Глущенка, Йосифа Бокшая, Сергія Шишка, Тетяни Яблонської, Олексія Шовкуненка, а також історичного минулого (Михайло Дерегус, Олександр Лопухов, Віктор Шаталін).
В українському образотворчому мистецтві виникає нонконформізм як антитеза підцензурної влади творчості. Його ландшафт різноманітний: Київ, Одеса, Харків, Львів, Ужгород. Нонконформізм не мав єдиного художнього стилю, він базувався, насамперед, на моральній позиції, що зближує його з дисидентством. У творчій спадщині нонконформізма є абстрактні, експресіоністичні, сюрреалістичні твори, для яких характерний мінімалізм і різноманітні форми фігуративності. Для українських художників важливими були питання національної ідентифікації, звернення до фольклору.
У 60-ті рр. виникає художній андеграунд: квартирні виставки, домашні «академії», виставки-акції на вулицях міст. У середині 70-х рр. оформлюється «полуофіційне мистецтво» – не заборонене як андеграунд, але і не підтримане владою. Багато художників пішли шляхом «подвійної творчості», коли частину часу приділяли роботі на соціальне замовлення, іншу – роботі для себе, «для душі». 80-ті рр. перетворили суспільне та творче життя в театр абсурду, коли і влада, і суспільство підтримували видимість відданості уявним цінностям, чудово розуміючи їх архаїчність.
Нонконформізм існував на Західній Україні завдяки Ернесту Контратовичу, Павлу Бедзиру, Елизаветі Кремницькій, Ференцу Семану, Аттилі Дунчаку. У Львові в 1962-1963 рр. був створений молодіжний літературно-художній і суспільно-політичний клуб «Пролісок», який відвідували художники Софія Караффа-Корбут, Іван Крислач, Еммануїл Мисько, Любомир Медвідь, Стефанія Шабатура. З 1965 по 1970 рр. багато членів цього клубу були заарештовані. Представниками львівського нонконформізму були Михайло Штейнберг, Олександра Аксиніна, Василь Полевий, Генрієтта Левицька, Агнесса Бачинська-Сільська, Юрій Кох, Галина Жигульська, Юрій Соколов та ін. Офіційним дебютом львівських нонконформістів, в якому брало участь 111 художників, стала виставка «Запрошення до дискусії» (1987 р.) в Музеї фотографії (костьол Марії Сніжної).
Регулярно проводилися квартирні виставки художників в Одесі.
В 1967 р. Валентин Хрущ і Станіслав Сичов провели одну з перших в СРСР нонконформістських вуличних акцій – «Сичик+Хрущик» в сквері Пале-Роял (біля одеського Оперного театру). На паркані вони повісили свої експресіоністські картини. Ця виставка проіснувала тільки одну годину й була розігнана владою. 70-80-ті рр. – тяжкий час для контркультури. Художники перестали виставлятися, дехто емігрував за кордон (Володимир Стрельніков, Олександр Онуфрієв). Всередині одеського нонконформізму виникає альтернативний рух молоді, який заперечує модернізм шістдесятників, спирається на філософію постструктуралізму і орієнтується на західний концептуалізм. Більша частина молодих художників, представників цього руху переїхала до Москви. З їх іменами пов’язане виникнення відомих груп: “Медгерменевтики» і Клубу Авангандистів (КЛАВА).
Серед київських художників-нонконформістів виділилася група «Нью Бенд», створена у 1964 р. молодими художниками – Миколою Трегубом, Вудоном Баклицьким і Володимиром Борозенцом. Першою їх акцією стала виставка 1965 р. на кирпичному заводіпо вул. Сирецькій, де пічі слугували фоном для експонування живопису і графіки. Інші виставки вони проводили в клубі заводу «Більшовик», у підвалах домівок. У 70-80-ті рр. з’являються клуби при бібліотеках, домах культури, ЖЕКах: лекторій Миколи Недзельського “Клуб молодих учених», клуби «Екслібрис» Майї Потапової, «Що робити» Сергія Федоренчика і Юрія Косина, «Рух» тощо. У 1977 р. клуб «Рух» організував виставку київського андеграунда, яка проіснувала один день. Більшість художників, що виставлялися, тяготіли до естетики гіперреалізму, сюрреалізму, експресіонізму. Одним з найбільш цікавих явищ нонконформізму 80-х рр. стала діяльність Федора Тетянича, який створив свої знамениті інсталяції – «Біотехносфери».
Першими офіційно санкціонованими виставками «іншого мистецтва» були «Молодість країни (1987 р.) і «Сідней-88».
Найбільш відомою акцією харківських художників стала виставка-одноденка, яка була проведена у 1965 р. у дворі вул. Сумської. Пізніше її назвали «Під аркою». Були представлений живопис і графіка Вагрича Бахчаняна, Михайла Басова, Юрія Кучукова, Анатолія Шуліка, Володимира Щеглова, Володимира Григорова, які працювали у стилі експресіонізму, абстракції, сюрреалізму. У 70-х рр. неофіційне мистецтво представляли живописці Євген Соловйов, Віктор Гонтарев, Віталій Куліков. Особливістю нонконформізму Харкова став акцент на мистецтві фотографії (Валерій Черкашин, Юрій Рупін, Євген Павлов, Олег Мальований, Борис Михайлов, Геннадій Тубалев, Олександр Супрун, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко), які створили особисту концепцію фотографії – теорію візуального удару по глядацькому сприйняттю.
Наприкінці 80-х рр. контроль за тематикою та естетикою виставок припинився. Виникло багато художніх об’єднань, приватних галерей, центрів сучасного мистецтва. На жаль, на початку 90-х рр. більшість з них закрилися з економічних причин. З середини 90-х рр. з’являється аналог офіційного мистецтва – комерційно-гламурний «мейнстрім». Історія офіційного мистецтва і нонконформізма продовжується і зараз.
Народне мистецтво. Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається під час його сприйняття. Розвиток народного мистецтва в 50-80-х рр. триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували Марія Примаченко, Єлізавета Миронова, Марія Буряк. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису багате та індивідуальне. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформлюють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха «Журавель» та «Чорногуз приймає душ»), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.
Показовою є творчість майстрині кераміки Ольги Рапай, яка створила багато скульптурних композицій з фарфору на тему «український костюм», «український танок», «українська жінка» тощо. Її роботи знаходяться у зібраннях Національного музею українського народного декоративного мистецтва, приватних колекціях.
Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянська кераміка, що відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Горбових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес. Різьба по дереву – один
з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України.
З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика,
з іншого – як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо.
Епоха «застою» позначилася і на розвитку архітектури. Швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за незначними винятками, типові забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури другої половини ХХ ст.