Громадські об’єднання, сутність, типологія
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причини виникнення громадських об’єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу один в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.
Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі.
Громадські організації (об’єднання) — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Типологія:
1. За родом діяльності — конструктивно створені, пізнавальні, опозиційні.
2. За поставленими цілями.
3. За інтересами — економічні, суспільно політичні.
4. За правовим статусом — легальні і нелегальні.
5. За рівнем масовості і впливом.
6. За ставленням до існуючого ладу — консервативні, революційні. Найбільш поширеними зараз є: профспілки, організації інвалідів і т.д.
Громадсько-політичні організації і рухи.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в партії чи громадські організації.
Нині це:
1) Політичні рухи ( НРУ на початку розвитку).
2) Демократичні рухи.
3) Антифашистські і антидиктаторські.
4) Соціальні (локальні) рухи.
Суттєвою причиною піднесення рухів(їх ролі) у соціально політичному житті є неспроможність традиційних партійних інститутів своєчасно постати і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень.
Є 5 етапів:
1. Створення передумов руху.
2. Висловлення прагнень.
3. Агітація.
4. Розвиток політичної діяльності.
5. Стадія згасання.
Особа і політика
Людина може перебувати у сфері політики щонайменше у двох якостях — як громадяни держави і як учасники політичних подій та процесів. Кожна держава сильна своїми громадянами, їхніми почуттями власної гідності. Усвідомленням своїх прав і обов’язків, здатністю їх захищати, довірою до влади.
Вже в первісні часи було прийнято поділяти людей на “своїх” і “чужих”. “Свої”, члени одного роду-племені, мали визначені права і обов’язки (право голосу, право на помсту...) яких не мали чужаки.
Ідея громадянства народилася у греко-римському полісі — общині, що згодом перетворилась на державу. Сама ідея громадянства як політична категорія, загальнолюдська вартість існує у суспільстві саме від часів античності. Громадянство означало міру визнання соціальної значимості людини. Особливість античного громадянства — відсутність ідеї повного рівноправ’я.
Буржуазні революції і ліберально-демократичні перетворення в Європі поступово скасували привілеї і станову нерівність, формально надали рівний правовий статус кожному.
Держава постає як інститут, що забезпечує умови до здійснення прав. Нині інститут громадянства набуває суто юридичного значення. Порядок набуття та позбавлення громадянства — у кожній країні окремо. Правовий статус громадян чітко регламентується.
У сучасному світі прийнято розрізняти права і свободи громадянина (тобто державні) і права людини (щодо держави) — соціальні можливості особи. Порушення або позбавлення прав людини — дискримінація. Освічене громадянство із розвинутим почуттям власної гідності — це засоби демократичного суспільства.
Свободи особи і держави.
Немало політичних доктрин декларують інтереси людини, її свободу як приоритетну цінність. Принципове розмежування здійснюється стосовно тлумачення ролі держави та взагалі політики в забезпеченні свободи індивідів та реалізації їхніх інтересів.
В основі одних доктрин лежить упевненість, що самореалізація людини можлива лише через державу. Сильна держава — благо. А що її зміцнює — то головне і вирішальне. “Інтереси держави — понад усе”. (Гегель, Макіавелі). Сама людина є пасивним суб’єктом управління. Вона повинна підкорятись еліті.
Інші доктрини за основу беруть впевненість у владній суверенності особи, переконаність, що її самореалізація не в державі. Призначення держави — гарантувати свободу особі. Держава — це вимушене зло, а пріоритет належить людині. За Епіктетом (стоїки) тиран владарює не тільки через в’язниці, але й через те, що громадяни неспроможні бути вірними собі.