Поняття жіночого в культурно-історичному контексті України
Жіноча роль, її образ ґрунтуються на ієрархічному протиставленні чоловічого та жіночого начал, але попри переважання в укр. кул-рі патріархальних канонів між чол.. та жінкою, ще з середніх віків правосуб’єктивність жінки, закладалась законодавчо. Вона мала право відстоювати власні права в суді, безпеку. Жінка як господиня фактично володіла правом на майно(господарсько-майнове право жінки). Зміцнювався статус жінки- господині. Гендерний розподіл праці зберігався. Особл. укр. сімейного патріархату: -соціонормативна кул-ра допускала здобуття дружиною лідерських позицій. Процес гендерної соціалізації охоплював декілька етапів, що відрізнялися за змістом та формою, та були спрямовані на підготовку дівчини головних жін. ролей. Найвищий суспільний статус (соц.. престиж), яким вдалося протягом життя повноцінно реалізувати ці ролі-старі жінки. Материнство – найвища гендерна установка. Еволюція статусу жінки зумовила природну зміну гендерної ролі жінки. Жінка все частіше підсилює своє головування в науці, здебільшого публічний статус. Укр. традиція забезпечила те, що набуття нового статусу не вимагає від неї змагання за цей статус та спец. соц.. дискусій, як це прийнято в західному суспільстві.
16. Едвард Саїд - засновник постколоніальної критики, літературознавець, у центрі досліджень якого - проблеми взаємодії Сходу і Заходу, колоніалізм, доля Палестини. Найголовнішим внеском у вивчення цих проблем, поза сумнівом, є праця «Орієнталізм», оскільки без того імпульсу, який надала ця книга для аналізу колоніального дискурсу і постколоніальної теорії неможливо уявити той високий рівень теоретичних досліджень, у тому числі й у літературознавчій компаративістиці, який був досягнутий в останні десятиліття. «Ця праця стала викликом академічним уявленням, що склалися, свого роду «шоком» визнання, розуміння і, що не менш важливо, усвідомлення можливостей», - як справедливо зазначили П.Чайлд і Р.Вільямс [3, 98].«Орієнталізм» мав істотний вплив на цілу низку наук, зокрема на літературознавство. Одна з основних ідей цього дослідження - продемонструвати та довести той факт, що західні вчені та письменники взяли на себе відповідальність не лише досліджувати, але й інтерпретувати мови, історію, культуру Сходу, аналізувати минуле, визначати його майбутнє, тобто повністю репрезентувати Схід, беручи за норму та стандарт європейський спосіб життя. Саїд переконує, що західна художня свідомість зображує Схід нераціональним, слабким, феміністичним «Іншим», протиставляючи йому раціональний, сильний, чоловічий Захід. Цей контраст створює своєрідну різницю між Заходом та Сходом, яка і є предметом компаративного дослідження та входить в коло проблем, які вивчає та аналізує галузь літературознавчої компаративістики – імагологія. Д.Наливайко зазначає, що за своєю природою і структурою імагологічний літературний образ є ансамблем уявлень та ідей про «Іншого», не-свій світ і культуру, що неминуче виводить цей образ на перехрестя проблем ідеологічних і культурологічних, нерідко й політичних [1, 95]. Цей образ «Іншого» на численних прикладах пронизує все дослідження Е.Саїда. Саїд застосовує критичний аналіз до вражаюче широкого за обсягом матеріалу. Європейські поети і письменники, колоніальні адміністратори і «засновники імперій», учені-сходознавці і мандрівники, а разом з ними американські політики, журналісти й інші «експерти по Сходу» стають персонажами цієї праці. Для реалізації свого задуму - аналізу орієнталізму як дискурсу – Е.Саїд використовує техніку деконструкції тексту, розроблену Ж.Деррідою та його послідовниками. Е.Саїд показав, як різноманітні тексти представляли Схід у довільній і принизливій формі, виступаючи при цьому від імені об'єктивної науки і універсальної істини. Сам термін «орієнталізм» полісемантичний. Е.Саїд виділяє три його значення. Перше - академічне. «Кожен, хто викладає предмети, які стосуються Сходу, пише про Схід або досліджує проблеми Сходу, - хай то буде антрополог, соціолог, історик чи філолог, - чи то в специфічних, чи в загальних аспектах, є орієнталістом, а те, чим він або вона займається, - орієнталізмом» [2, 12]. Друге - більш загальне значення орієнталізму, що виводить компаративне дослідження на рівень актуальних для сучасного суспільства проблем міжкультурних відносин, полягає в його розумінні як стилю мислення, заснованого «на онтологічній та епістемологічній різниці, яка проводиться між «Сходом» і «Заходом» [2, 13]. Йдеться про знання, засноване на бінарних опозиціях, що автоматично виділяє стереотипні комплекси «західного» і «східного» та основні чинники їх відмінностей. Нарешті, в третьому значенні «орієнталізм» представляється як корпоративна інституція контактування зі Сходом - через «формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, викладання певних дисциплін про нього, упокорення його, управління ним: тобто йдеться про орієнталізм як західний спосіб панувати над Сходом» [2, 13]. Всі три детально пояснені Саїдом визначення ілюструють той факт, що орієнталізм дійсно є досить складною структурою репрезентацій Сходу. Перші два визначення розкривають текстуальну природу орієнталізму, тоді як останнє демонструє використання орієнталізму в пануванні та домінуванні над Сходом. Усі визначення орієнталізму перебувають у взаємозалежному зв’язку. Таким чином, «орієнталізм» у концепції Е.Саїда постає як особливе компаративне дискурсивне поле, систематична практика думок про Схід, як система знань про Схід та репрезентацій «Іншого»Житель Сходу - орієнтал - це стереотип, але Саїд демонструє, як цей стереотип, що існував в європейській літературі більше двох століть, поступово перетворився на свого роду цілу систему сталих знань про Схід, тому що цей стереотип маскувався як факт, як результат вивчення східної культури та літератури. Варто відмітити, що проблема репрезентації є однією з головних для досліджень Е.Саїда.Праця «Орієнталізм» складається з трьох розділів: «Рамки орієнталізму», «Орієнталістські структури та реструктури», «Орієнталізм сьогодні». У першому розділі автор окреслює основні рамки свого дослідження. Е.Саїд наполягає, що зіставлення Сходу і Заходу служить варіантом опозиції «Ми - Вони», а західне уявлення про себе (також виражене в різних дискурсивних практиках) можливе лише в зіткненні зі сконструйованим образом Сходу, який наділяється «репресованими» якостями Заходу. У другому розділі Е.Саїд аналізує як дискурс орієнталізму переміщувався від країни до країни, від політичного лідера до письменника. Дослідник впевнений, що цей дискурс був прийнятий як основа для більшості подальших вчень та досліджень Заходом Сходу. Останній розділ книги присвячений тому, що Е.Саїд називає «сучасним орієнталізмом». Основна його критика тут направлена головним чином на американську арабістику. Праця Е.Саїда «Орієнталізм» мала великий вплив на процес становлення постколоніального дискурсу та на протязі десятиліть продовжує викликати дискусії, похвалу та критику. Велике досягнення Е.Саїда полягає в тому, що він зміг проілюструвати та описати методи, за допомогою яких Європа конструювала та репрезентувала своїх «Інших» у XVIII – XIX століттях. Всі вони пов’язані з ідеєю домінування. Орієнталізм уособлює процеси дослідження та спосіб думки, через які європейці «вивчали» Схід на протязі кількох століть. Основний об’єкт дослідження Саїда – це репрезентація європейського «Іншого» через співвідношення влади та знання. Орієнталізм – це модель європейських стратегій як вивчення колонізованого світу, так і стратегій домінування над ним. Праця Е.Саїда «Орієнталізм», при всій своїй суперечливості, значно вплинула на стан речей у гуманітарних науках, в тому числі й у літературознавстві, викликала жваві суперечки про науковий метод дослідження тексту, про предмет та завдання постколоніальної теорії. Питання про природу знання і ролі вченого, поставлені Саїдом в контексті «постколоніальної критики», вимагають дослідницької рефлексії, що ще тільки повинно стати вкоріненою практикою у вітчизняній компаративістиці.