В світі формується новий, Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР) -генератор інтеграційних процесів

У нього входять наступні країни: Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг, а також Малайзія, Таїланд, Філіппіни і Індонезія. Для всіх цих країн характерна стратегія підвищених вимог до якості навчання і підготовки кадрів.

У основі «азіатського економічного дива» країн АТР лежить ряд чинників. Один з вирішальних чинників полягає у фінансовому пріоритеті освіти.

У більшості країн АТР сформувалася розвинена система вищої освіти. Наприклад, в Корейській Республіці близько 1/3 всіх випускників середньої школи вступають до університетів. Понад 30 % тайваньських школярів також йдуть вчитися в університети (для порівняння: у Германії — 18%, Італії – 26%, Великобританії—7%). Нині кожен третій іноземний студент в світі — вихідець з країн АТР. До завершення XX століття освітній потенціал даного регіону досить зріс. Японія має найвищу долю вчених мір серед країн світу — 68 %, для порівняння — 25 % у США. Республіка Корея займає перше місце в світі з розрахунку на душу населення по числу осіб, що отримали міри доктора наук.

Державні витрати на освіту в розвинених країнах складають око­ло 950 млрд доларів США в рік, а на освіту що одного вчиться всіх рівнів в середньому—1620 доларів.

До другого типа відносяться регіони, що позитивно реагують на інтегра­ційні процеси. В першу чергу це країни Латинської Америки.

Як в процесі історії, так і в даний час Латинська Америка опиняється в зоні дії інтеграційних імпульсів з боку США і Західної Європи. Географічно це втілилося в участі цього регіону в інтеграційних процесах Західної півкулі на загальноамериканському, регіональному і суперре­гіональному рівнях і включенні країн Латинської Америки в реалізацію ряду міжнародних проектів з країнами Європи.

Країни Латинської Америки розглядають зв'язки з Європою як засіб послаблення економічної і політичної залежності від США, а також як можливість захистити від тотальної північноамериканської дії процес культуроутворення, що розвивається, головними елементами якого залишаються європей­ські культурні традиції і залишкові елементи автохтонних індіанських куль­тур. В порівнянні з іншими країнами, що розвиваються, для даного регіону є ха­рактерним вищий рівень елементів інфраструктури освіти. Наприклад, випуск книг з розрахунку на 1 млн. жителів в 2-4 рази вище середнього показника для країн, що розвиваються. Число викладачів всіх рівнів освіти в 1,5 разу вище за середньосвітовий рівень і практично дорівнює показнику для групи розвинених країн. Спостерігається поступове скорочення неписьменності, поширення початкової освіти, розвиток системи вищої освіти. Проте розвиток освіти має, по перевазі, екстенсивний, свое­го роду «масифікаційн ий» характер.

Латинська Америка реалізує програму під назвою «Основний проект ЮНЕСКО за освітою для країн Латинської Америки і Карибського бассей­ну». У її рамках до 2000 року, передбачалось повністю ліквідовувати безгамотність, всім дітям шкільного віку надати восьми- або десятирічну освіту, стати конкурентоздатними на світовому ринку. На субрегіональному рів­ні інтеграційні процеси охоплюють групи країн, для яких певною мірою характерні територіальна, історична і культурна спільність: «Група Анд», «група Контадора», «група Ріо», «група три» — Мексика, Ко­лумбія, Венесуела. Процеси даного рівня змістовно направлені на ко­ординацію зусиль в розробці спільних стандартів шкільної і вузівської освіти, якість підготовки фахівців, запобігання «витоку розумів». Проект «Спільного ринку знань» латиноамериканських держав реалізується на регіональному рівні. Для його координації створений відповідний орган — Нарада міністрів освіти, засідання якої проходять в різних країнах.

Загальноамериканський рівень розвитку інтеграції освіти знаходиться в процесі зародження і багато в чому визначатиметься завданнями економічного простору Західної півкулі, що формується, і подоланням політико-культурної експансії з боку США. Всіма сучасними моделями латиноамериканської освіти є прототипи американських або їх модифікації. Серед латиноамериканських країн Бразилія і Аргентина вже давно орієнтуються на американську модель освіти. Мексика і Коста-Ріка шукають інші дороги розвитку освітньої системи, спираючись на тісний контакт з Європою. Мережа «відкритих» університетів, що розвивається, також сприяє зменшенню впливу США. Такі університети діють при університеті м. Бразіліа, Національному автономному університеті Мексики, при університетах Коста-Ріки і Колумбії. Латиноамериканські держави (особливо Мексика і Чилі) в питаннях освіти і культури розвивають співпрацю з Японією і країнами Азіатсько-тихоокеанського регіону.

Державні витрати на освіту в країнах Латинської Америки і держав Карибського басейну в середньому складають близько 50 млрд. доларів в рік, а витрати на освіту одного учня відповідно складають близько 500 доларів.

До третього типа відносяться ті регіони, які інертні до інтеграції освітніх процесів.

У цю групу входять велика частина країн Африки на південь від Сахари (окрім ЮАР), ряд держав Південної і Південно-східної Азії, невеликі острівні держави басейнів Тихого і Атлантичного океанів. Тривалість шкільного навчання в цілій низці африканських країн нижче мінімального – 4 року. У даних регіонах переважає безграмотне населення. Наприклад, близько 140 млн. африканців, що проживають на південь від Сахари, залишаються неписьменними. Найнижча тривалість шкільного навчання в Нігерії — 2,l роки потім в Буркіна-Фасо — 2,4 року, в Гвінеї — 2,7 року, в Джібуті — 3,4года. За даними ЮНЕСЬКО, в початкових школах таких країн, як Нігерія або Гвінея, підручники є лише у 30% дітей. Матеріальна база освіти надзвичайно низка. Співвідношення «учень—учитель» (середнє число учнів на 1 вчителя) в країнах цього регіону є одним з найвищих в світі. Наприклад, в Бурунді цей показник дорівнює 49, в Кенії — 39, в Намібії — 38; при середньосвітовому показнику — 16, а в розвинених країнах світу — 23.

У даних регіонах немає передумов для формування життєздатних національних систем вищої освіти. Реальну можливість підтримки зв'язків країн даного регіону зі світовою науковою і освітньою спільнотою бачать у напрямі студентів на навчання за кордон. У таких країнах, як Буркина-Фасо, Мозамбік, Руанда, число студентів з розрахунку на 100 000 жителів вагається від 16 до 60 чоловік. Для порівняння: у Республіці Корея — близько 4000, Лівані — більше 3000, Аргентині — 3300, Венесуелі — близько 3000, США –– близько 6000. Між півднем і північчю Африки спостерігається гігантський розрив в якісному рівні освіти. У країнах Африки (на південь від Сахари) державні витрати на освіту в середньому складають близько 9 млрд. доларів США в рік; а на освіту що одного вчиться — близько 70 доларів.

До кінця XX століття виділяються регіони, в яких по ряду економічних, політичних, соціальних причин порушується послідовність освітніх і інтеграційних процесів. До таких регіонів відносяться арабські країни, Східна Європа і країни колишнього СРСР.

У арабських країнах спостерігається прагнення до виділення чотирьох субре­гіонів, які тяжіють до внутрішньої інтеграції, включаючи і сферу освіти. Це регіони Магріба (включаючи Лівію), Близького Сходу (Єгипет, Ірак, Сирія, Ліван, Йорданія), Персидської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар, Оман, Бахрейн), країни побережжя Червоного моря і Мавританія. У цих країнах спостерігається крайня нерівномірність в процесі розвитку середнього і вищого рівня освіти. У Єгипті, Судані, Мавританії, Алжирі зосереджене 2/3 безграмотного населення арабського миру. У арабських країнах державні витрати на освіту складають приблизно 25 млрд. доларів в рік (за даними початку 1990-х років), а на освіту одного навчаючогося — близько 300 доларів.

У країнах Східної Європи і колишнього СРСР у зв'язку з політичною неста­більністю, економічною кризою і суспільною дезінтеграцією спостерігається спад в розвитку освіти. Остання фінансується за залишковим принципом при тенденції до диверсифікації джерел фінансування середньої і вищої школи. Вплив США і інших країн привів до поетапного переходу вищої школи на багаторівневу систему освіти і підготовки спеціаліс­тів. Системи освіти країн Східної Європи і колишнього СРСР провели «перебудову», що грунтується на прагненні до демократизації. У 1980-90-і роки в Україні сформувався масовий інноваційний рух в області шкільної освіти. Він визначився у пошуках нового: моделей школи, змісту освіти, освітніх технологій.

Не дивлячись на повільну внутрішньо регіональну реінтеграцію, країни Східної Європи і колишнього СРСР зберігають спільні елементи інфраструктури освіти, придатні для використання в інтеграційних процесах різного рівня і масштабу. Дані країни віддають пріоритет зв'язкам з учбовими закладами Заходу або зі своїми «закордонними» історичними сусідами. Посилюються міжнародні контакти з освітніми системами США і інших розвинутих держав як прагнення увійти до світового освітнього простору.

В процесі міжнародної оцінки рівня розвитку системи вищої освіти (за даними початку 1990-х років) були виділені групи країн за наступними показниками: ВНП (валовий національний продукт) на душу населення країни і чисельність студентів з розрахунку на 100000 жителів. На основі отриманих даних можна зробити висновок, що в практично необмежений доступ до вищої освіти населення характерний лише для країн I групи: США, Канади, ФРН, Японії і Фінляндії.

На початок XXI століття чисельність учнів у всьому світі складала близько 1060 млн чоловік, а доля грамотного населення у віці більше 15 років — лише 75 %. В порівнянні з даними 1960-х років, на початок 1990-х число іноземних студентів, аспірантів і стажистів у всіх країнах світу зросло майже у вісім разів і перевищило 1 млн. 200 тис. чоловік. Фактично в світі два з кожних ста, які отримують вищу освіту, іноземні студенти. Значна доля всього міжнародного студентського обміну доводиться на Європу.

Для педагогічних систем розвинених країн характерна тенденція синтезу на­уки, освіти і виробництва через створення найбільших технополісів.

Технополіси вражають своїми масштабами, науковим, освітнім і технічним потенціалом. У формуванні таких технопарків провідна роль належить вищим учбовим закладам. Наприклад, в Японії 2/3 всі наукові кадри країни (близько 80 дослідницьких і учбових закладів), де виучуються сотні тисяч студентів з 50 країн світу, зосереджено в такому центрі, об'єднуючому в собі як фірми, так і вищі учбові заклади і НДІ, в яких проводяться фундаментальні і прикладні дослідження. На базі ряду університетів на півдні Франції зосереджений крупний науковий потенціал — «Шлях високої техно­логії».

Формуванню єдиного світового освітнього простору сприяє розвиток дистанційних форм навчання. Системи дистанційного навчання засновані на використанні комп'ютерної мережі і супутникового зв'язку. Вони дозволяють вирішувати освітні завдання в масштабах цілих континентів. Так реалізується проект єдиного Європейського навчального середовища. Шведський Балтійський уні­верситет, об'єднуючий більш ніж 50 університетів десяти країн балтійсько­го регіону, служить прикладом використання дистанційних методів. У США (за даними середини 1990-х років) в програмі дистанційного навчання приймають участь більше 1 млн. студентів. В світі функціонують глобальні системи дис­танційного навчання: «Глобальний лекційний зал», «Університет світу», «Міжнародний електронний університет», забезпечуючи обмін інформацією в оперативному режимі. Саме у зв'язку з розвитком методів дистанционого навчання світова освіта отримала один з потужних інструментів формування свого єдиного простору. Тепер воно здатне залучати безліч країн до інтеграційних процесів у сфері освіти і підготовки фахівців вирівнювати якісний стан складових світового освітнього простору.