Соціальна зрілість особистості

1. Відповідальність —це необхідна складова, атрибут зрілого вчинка. Але все життя складається з вчинків, або навіть «життя в цілому може бути розглянута як деякий складний вчинок». Ближче всього, мабуть, до уявлень, що викладаються тут, про фундаментальне значення феномену відповідальності в структурі особової зрілості знаходяться ідеї гу­маністичної (у широкому сенсі) і екзистенціальної психології. Опіка, відповідальність, пошана і знання — це сукупність якостей зрілої людини. Духовність, свобода і відповідальність — це три основи, три екзистенціала людського існування. Дуже важливе те, що не можна визнати людину вільною, не визнаючи її в той же час і відповідальною. Людська відповідальність — це відповідальність, що походить з неповторності і своєрідності існування кожного індивіда. На відповідальний вчинок, як відмітив здатна лише людина, яка усвідомила цю свою одиничність і неповторність. І навіть більш того — саме у відповідальності перед життям поміщена сама суть людського існування. Очевидно, з відповідальністю зв'язана не лише суть буття зрілої особистості, але також успішність і способи її самоактуалізації.

Річ у тому, що соціальна зрілість і її складова — відповідальність — формується лише в адекватній діяльності. Формування відповідальності прямо пов'язане з наданням особі свободи в ухваленні рішень. Питання про міру свободи повинне вирішуватися з врахуванням вікових і інших конкретних особливостей і обставин. Але сам принцип залишається непорушним. При цьому вірна теза про те, що не можна визнати людину вільною, не визнаючи його в той же час і відповідальним, потребує наступного обов'язкового доповнення зворотного характеру: не можна визнати людину відповідальною, не визнаючи його в той же час і вільним.

Формування відповідальності йде рука об руку з розвитком автономно­сті особистості і забезпеченням свободи ухвалення рішень відносно самого себе. Коли ми хочемо сформувати або розвинути в особі відповідальність, але при цьому блокуємо розвиток і прояв автономності, а також свободи при­йняття рішень.

Не можна на­учить людину плавати, не пускаючи її у воду. На жаль, така практика не просто має місце, але і надзвичайно поширена. На питання: «Чи заохочуємо ми самостійність і автономність в процесі виховання і навчання?» — швидше доводиться відповісти «ні», чим «так». У сім'ї це виражається в такому типові виховання, як надопікування. У школі та ж надопікування причому не лише у вихованні, але і у вченні. Заохочення ініціативності, автономності в учбовій діяльності, звичайно, мають місце. Але є швидше виключенням, чим пра­вилом. Така поведінкова позиція дорослих, як показують дослідження, знаходить зручну і міцну опору в системі їх соціально-перцеп­тивних стереотипів, в їх уявленнях про учнів як про нездібних, в більшості своїй, до прояву автономності, самостійності в діяльності. Емпіричні дослідження також показують, що педагоги цінують дис­циплінованість тих, хто навчається значно більше, чим самостійність особи.

2. Терпимість— наступна найважливіша складова соціальної зрілості особи. Проте терпимість терпимості — ворожнеча.

У структурі загального феноме­на терпимості можна виділити два її види:

1) сенсуальна терпи­мість особи і

2) диспозиційна терпимість особи.

Сенсуальна терпимість пов'язана із стійкістю до дії соціаль­ного середовища, з ослабінням реагування на який-небудь несприятливий чинник за рахунок зниження чутливості до його дії. Сенсуальна терпимість, таким чином, пов'язана з класичною (і навіть психофізіологічною) толерант­ністю, з підвищенням порогу чутливості до різних дій соціального середовища середи, у тому числі дій суб'єктів міжособової взаємодії. Образно кажучи, сенсуальна терпимість є терпимість-черствість, тер­пимість-кріпкість, терпимість-стіна.

У основі диспозиційної терпимості лежить принципово інший механізм, що забезпечує терпимість особи при соціальних взаємодіях. У дан­ому випадку йдеться про схильності, готовності до певної «терпи­мої» реакції особи на середовище.

За диспозиційною терпимістю стоять певні установки особи, її система відношень до дійсності:

· до інших людей,

· до їх поведінки,

· до себе,

· до дії інших людей на себе,

· до життя взагалі.

Прикладами установок особи, що забезпечують її диспозиційну терпи­мість, є, скажімо, такі: «всі люди коли-небудь помиляються», «кожен має право на свою думку» (або іронічне: «де є двоє учених, там є три думки»), «агресія і дратівливість часто провокуються особливою ситуа­цією, в якій опинилася людина, а не є його внутрішньою суттю», «людина має право на зрив», що «спізнюється сам переживає ще більше, ніж ті, хто його чекають» і тому подібне Прийняття стратегії і позиції, відомої під назвою «аль­труістичний егоїзм», найімовірніше, також приводить до істотного підвищення терпимості особи. Поза сумнівом, що і в даному випадку треба говорити про диспозиційну, а не сенсуальну терпимість. Диспозиційна терпимість, об­разно кажучи, є терпимість-позиція, терпимість-установка, терпимість-світовідчуття.

Така терпимість не пов'язана з психофізіологічною толерантністю. (Толерантність — підвищення терпимості до яких-небудь дій середи за рахунок зниження чутливості.) При даному вигляді терпимості людина зберігає чутливість і емпатійність, здібність до співпереживання і співчуття. Сильною диспозиційною терпимістю, таким чином, може володіти і високосензитивна особа. У диспозиційній терпимості повною мірою про­являється позитивне відношення до світу, що визначає позитивний погляд на світ, позитивне бачення дійсності.

Проте в реальному житті з розвитком такого компонента, як терпимість все йде не настільки благополучно, як хотілося б. Ось деякі дані досліджень (А. А. Реан), проведених серед школярів обох статей у віці 15-17 років. Як виявилось, високі показники по параметру спонтанна агресія мають 53 % обстежених, а низькі — лише 9 %. В останніх показники на рів­ні середньостатистичної норми. Отже, 53 % з високою спонтанною агресією. Але перш за все слід пояснити, що мається на увазі під «спонтанною агресією». Спонтанна агресія — це підсвідома радість, яку випробовує особа при спостереженні труднощів і важких ситуацій в інших. Такій людині приносить задоволення «ткнути носом» інших в їх помилки. Це спонтанно виникаюче, невмотивоване бажання зіпсувати комусь настрій, досадити, розсердити. Такій людині подобається збити з пантелику іншого своїм питанням або відповіддю.

Високі показники по іншому параметру — реактивна агресія — мають 47 % обстежених, а низькі — лише 4 %. Але реактивна агресія — це якраз прояв агресивності при взаємодії, при спілкуванні як ти­пова реакція. Таких людей відрізняє недовірливість. Образ вони просто так, як правило, не прощають і довго їх пам'ятають. Характерним є яскрава агресив­ність при відстоюванні своїх інтересів і взагалі конфліктність особи. Нарешті, на все це накладаються високі показники по дратівливості — 56 % високі значення, лише 4 % — низькі. А дратівливість — це емоційна нестійкість, запальність, швидка втрата самовладання. Напевно, не варто навіть наводити приклади — на жаль, з дратівливістю ми раз у раз стикаємося в повсякденному житті і прекрасно пам'ятаємо, що у дратівливих людей різку реакцію часто викликають навіть дрібниці. Для них характерна ще і поспішність в оцінці тих, що оточують. Приведені дані досліджень про високий рівень і широку поширеність агресивності в підлітково-молодіжній середі цікаво доповнюються результатами інших досліджень, що просліджують динаміку зростання агресивності. Встановлено, що лише за останніх 3-4 року рівень агресивних проявів в неповнолітніх (що вчаться у звичайних школах, училищах, технікумах) в середньому підвищився в 1,5 разу, а найбільш високі показники агресії мають 12-13-річні підлітки. Все це, разом узяте, навряд чи дозволяє говорити про сформованість соціальної терпимості особи або хоч би про сприятливі тенден­ціях її формування. Хворе на нетерпимість суспільство заражає цій хворобою своє молоде покоління. Небезпека полягає в тому, що в нового покоління хвороба може стати природженою і масовою і таким чином може перетворитись з соціальної патології в соціальну норму, як це описано в антиутопії Е. Берждесса «Заводний апельсин», де агресією заражені поголовно все підлітки, і це вже нікого не дивує. До речі, термін зараження використаний тут без всяких лапок навмисно, оскільки механізми наслідування і психологічного зараження — не метафори, а об'єктивно існуючі психологічні механізми.

3. Саморозвиток.Потреба в саморозвитку, самоактуалізації — осново­полагаюча складова зрілої особи. Ідея саморозвитку і самореаліза­ції є основною або, принаймні, надзвичайно значимою для багатьох сучасних концепцій про людину. Вона займає веду­че місце в гуманістичній психології, одному з найбільш потужних і інтенсив­них напрямів сучасної психологічної науки і практики, що розвиваються. Центральне місце ідея «самозвеличання»(самореалізація, саморозвиток, самовдосконалення) займає і в акмеології. Прагнення до саморозвитку — це не ідея-фікс про досягнення абсолютного ідеалу. Ідеальним бути важко, та і навряд чи потрібно. На рівні буденної свідомості можна погодитися з думкою: важко бути ідеальною людиною, мабуть, важче лише жити з ідеальною людиною.

Але постійне прагнення до саморозвитку — це щось інше. Актуальна по­треба в саморозвитку, прагнення до самовдосконалення і самореаліза­ції представляють величезну цінність самі по собі. Вони — показник особистісної зрілості і одночасна умова її досягнення. Крім усього іншого, акту­альна потреба в саморозвитку, самоактуалізації — це джерело довголіття людини, причому довголіття активного, і не лише фізичного, але і соціального, особового. З вираженим прагненням до саморозвитку пов’язані і професійні успіхи, досягнення професійного «акме», а також і його професійне довголіття, що вже підтверджене експериментальними даними.

Сама по собі, поза зв'язком з феноменом самотрансценденції ідея саморозви­тку і самоактуалізації, не дивлячись на своє фундаментальне значення, є недостатньою для побудови акмеології особи. Концепція особової зрілості повинна базуватися на уявленні про єдність самоактуалізації і самотрансценденції і про дію відносно них принципу додаткової.

Феномен самотрансценденції людського існування займає важливе місце в науках про особу (педагогіка, психологія, філософія), особливо там, де розглядаються питання особової зрілості. При цьому самотрансценденцію пов'язують з виходом людини за межі свого «Я», з її направленістю на інших людей, на якусь справу, в цілому, на щось поза самою людиною. У категоричнішій формі ця думка звучить в твердженні: «бути людиною — означає бути направленою не на себе, а на щось інше» (С. Франкл). В той же час необхідно відмітити, що категоричне зіставлення само­трансценденції і самоактуалізації як двох альтернатив очевидно є недоцільним. Сила гуманістичного підходу і перспективи його розвитку полягають в орга­нічному з'єднанні цих двох ідей. З цим же пов'язані перспективи розробки проблеми особової зрілості. На жаль, цій проблемі цілісного об’єднання двох принципів доки приділяється явно недостатньо уваги. Проте розуміння того, що таке єднання все-таки можливо, хай і не завжди чітко, але вже виявлялося: самоактуалізація може бути здійснена краще всього че­рез захопленість значимою роботою. Людина здійснює сама себе в служінні справі або в любові до іншого. В самоактуализації відбувається затвердження власного життя, щастя, розвитку, свободи. Самоактуалізація людини корениться в її здатності любити; причому любов неділима між «об'єктами» (іншими) і власним «Я». Можливо, метою любдського існування є одночасно власна досконалість і щастя тих, що оточують. Формулювання ж як мета «особистого щастя» веде до егоцентризму, а прагнення до «вдосконалення інших», як справед­ливо відмітив І. Кант, не може принести нічого, окрім незадоволення.