Розділ 4. Україна підвладоюЛитви і Польщі
Розділ 2.Київська Русь
| Східні слов’яни VI – IX ст |
Візантійські і готські історики другої половини VI ст. виділяли дві групи слов’ян, що мешкали в Центральній і Східній Європі: склавіни і анти. Завдяки цим даним було складено західну і східну гілки слов’янства. В II – VII ст. відбулися міграційні процеси. Анти в IV – V ст. заселили землі поміж Дніпром і Дністром. Протягом VI – VII ст. вони зосереджувалися на правому березі Дніпра. Доба VI – IX ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими і якісними суспільними змінами. Система господарювання східних слов’ян базувалася головним чином на землеробстві, допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VI – VII ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадає поява залізних наральників, серпів, мотик, ручних жорен. Підвищення продуктивності праці сприяла процесу розпаду родової общини й переходу до сусідської територіальної. Відбувається розклад родово-общинного ладу й формування класового суспільства.
У IV – VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізообробне, ювелірне, еосторізне, гончарне та ін. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VII – IX ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII – IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен у союзи, а потім виникають державні утворення. За вірою слов’яни були язичниками. Найвищими серед богів вважали Сварога, Даждьбога, Перуна.
Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов’ян у VI – IX ст. (удосконалення техніки й технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родовообщинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протидержавних утворень) сприяли створенню фундаменту, на якому зросла будова Давньоруської держави.
|
| Утворення й становлення Давньоруської держави. Роль норманів |
|
Питання про походження Давньоруської держави дискусійне. Ряд іноземних та українських вчених вважають, що певну роль у становленні Русі відіграли нормани. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами (північними людьми) а на сході варягами, з кінця VII – на початку IX ст. стали проникати в Західну та Східну Європу. Варяги, як політична сила, з’явилися на території східнослов’янських племен та їхніх сусідів у першій половині IX ст. За переказами літописців, варяги-нормани ходили як охоронці караванів по шляху “із варяг у греки” і брали данину з навколишніх ільменських слов’янських племен. Зібравшись з силами, ільменські слов’яни вигнали варягів та перестали давати данину.
Але коли між самими слов’янами розпочалися сварки й усобиці, згідно літопису “Повість минулих літ” Нестора, частина їх вирішила вдатися за допомогою до варягів. У 862 р. до норманів-русів прибули слов’янські посли і сказали: “земля наша велика і багата, а порядку в ній нема, прийдіть княжити і володіти нами”. На цей заклик, як пише Нестор, відізвалися 3 брати, князі – конунги варязького племені. Найстарший з них – Рюрик оселився на Ільмені, інший – Синеус – на Білоозері, а третій – Трувор – в Ізборську (біля теперішнього Пскова). Після смерті братів Рюрик зосередив у своїх руках владу над усім північним племінним об’єднанням східних слов’ян. Можливо і таке, що варягів не запрошували, а вони самі встановили владу над слов’янами. Через деякий час у 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього сина Ігоря (Інгівара). Опікунство над ним і фактичне князювання встановлює близький родич Рюрика – Олег (Хелег).
В кінці IX ст. на землях Середнього Подніпров’я відбулася корінна зміна етнокультурної традиції: місцева тюркомовна цивілізація потрапила під могутній політичний і культурно-господарський вплив слов’янської народності, приведеної сюди варяго-руським князем Олегом. У 882 р. він захопив Київ, убив Аскольда, об’єднав Новгородську й Київську землі, примусив платити данину навколишні племена. Центром нової об’єднаної держави став Київ, проголошений Олегом “матір’ю городів руських”. З цього часу почалась епоха Київської Русі. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.
За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією, Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.
Після смерті Олега на чолі Київської держави став син Рюрика – Ігор (912-945 рр.), заснувавши тим самим великокнязівську династію Рюриковичів. Велику частину часу він провів у військових походах. Приєднав до Русі територію між Дністром і Дунаєм. У 915 р. Ігор першим зіткнувся з тюркомовними печенігами, підписавши з ними мирний договір, через 15 років порушений (із-за Візантії, яка не була зацікавлена в посиленні Русі). Потерпів поразку від Візантії у 941 р. В 943-944 рр. Ігор захопив Дербент і Південне Прикаспіє (союзників Візантії). Отримав незначну перемогу над Візантією у 944 р. Через великі витрати на військові походи Ігор збільшив данину, що привело його до смерті (вбитий у 945 р. древлянами за спробу зібрати данину вдруге).
Після загибелі Ігоря київський престол зайняла його дружина Ольга (Хельга) (945-964 рр.). Вона помстилась за вбивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян. Провела податкову реформу: визначивши кількість данини – “уроки” і місця збору данини – “погости”. Особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет Київської Русі.
Ольгу змінив син – Святослав (964-972 рр.) – перший князь династії Рюриковичів з слов’янським ім’ям. Більшу частину свого життя він провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість. Святослав розгромив Хазарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію та ін. Ввів традицію призначати князями у других містах своїх синів (для укріплення єдності Русі), хотів перенести столицю із Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгівельних шляхів), але потерпів в 971 р. поразку під Доростолом від візантійців, із-за чого відмовився від претензій на дунайській землі. У 972 р. повертаючись до Києва загинув в бою з печенігами в районі дніпровських порогів.
Отже, характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, постійна рухливість її кордонів, розширення території країни, зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території і держави; слабкість великокнязівської влади, шо не була ще чітко організованою та централізованою.
|
| Піднесення Києва. Володимир Великий. Ярослав Мудрий |
|
Після смерті Святослава в результаті тривалої боротьби між його синами престолом оволодів Володимир (Вольдемар) прозваний «Великим» або «Святим». Князювання Володивира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапом піднесення. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою.
Військовими походами 981-993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тис. км. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Володимир провів сім переможних війн з печенігами, про які повідомляють “Повість минулих літ” та інші джерела. Це укріпило авторитет великокнязівської влади у давньоруському суспільстві. Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.
Адміністративна реформа полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися дванадцяти синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є одною з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Суть її полягала у ліквідації “племінних” військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння.
Ці реформи вимагали змін і в сфері ідеології. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому найголовнішим досягненням Володимира стало хрещення Русі у 988 р. Християнство стало державною релігією.
Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земленим”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Правда Ярослава” (1016 р.).
По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів. Врешті – решт великим князем став Ярослав, якого народ прозвав Мудрим. Роки князювання Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем-будівником, князем-просвітителем. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Перше за все він взявся за укріплення південних кордонів. У 1036 р. остаточно розбив печенігів. На звільненій території пізніше було збудовано Софіївський собор. Ярославу вдалося повернути землі на заході, що були захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого спиралась на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Це дало Ярославу змогу стати впливовим європейським політиком.
У період княжіння Ярослава Мудрого активізувалась внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів “Руської правди”, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Ярослав поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. У 1051 р. без відома константинопольського патріарха Ярослав призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Ярослав Мудрий залишив після себе володіння, що простиралося від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір.
Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення держави склалася дружинна форма державності: на базі княжої дружини утворився примітивний аппарат управління, судочинства та збирання данини. У цей період дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є великий князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. На етапі піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках великого князя, дружина відходить до державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців із старої племінної аристократії – бояри, які склали дорадчий орган – боярську раду. В період становлення Київської держави значну роль відігравало віче – народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. За весь період існування Київської Русі домінувала переважно князівська влада, але в моменти її ослаблення на перші ролі висувалися боярська влада і віче.
Провідне місце в економічному житті Київської держави займало сільське господарство. В лісостеповій зоні сільське господарство досягло більшого розвитку завдяки введенню в практику парової системи землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами. У лісовій зоні поширювались підсічна і перелогова системи.
Розвивалося ремісництво. Асортимент виробів із заліза налічував 150 назв. Ремесло було поширене як в містах, так і в сільському господарстві. У XI-XII ст. почали з’являтись артілі, корпорації ремісників. Це зумовило розвиток торгівлі. Найбільшими торгівельними шляхами в цей час були: “Грецький”, що зв’язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, “Соляний” і “Залізний”, що вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ-Галич-Прага-Регенбург зв’язував Київську Русь із країнами Європи. Торгівля сприяла пожвавленню грошового обігу. В русі почали карбувати власні гроші – срібники й золотники, особливо за Володимира і Ярослава Мудрого.
Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього засвоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права, ширше використовування дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.
|
| Занепад Київської Русі. Початок феодальної роздрібненості |
|
Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Він був зумовлений певними обставинами. В період становлення і піднесення Київської Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен. Спершу хазари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами Русі. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Вона пильно стежила за тим, щоб Київська Русь не набула значної сили. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь.
Згідно з нормами феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це відіграло велику роль в історії Київської держави. З одного боку, рівні права підтримували у князів ідею спільності й однакової відповідальності всіх за долю країни. З другого – призводило до міжусобної феодальної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з київським князем. Поступово друга тенденція брала гору, тим більше, що князі спиралися на економічну могутність окремих районів, яка зростала з розвитком феодального виробництва. До того ж підупало значення Києва, як великого торгівельного центру, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів – Візантії і Багдадського халіфату. Все це привело до занепаду Київської держави. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської правди”), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр.) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель.
Кінець XI – середина XII ст. увійшли в історію Русі як період феодальної роздрібненості. Дедалі більше поглиблюється розпад Київської Русі, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на тернах Русі з’являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростове-Суздальське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі.
Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250.
Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів: економічне піднесення окремих князівств; великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торгівельної кон’юктури і занепад торгівлі; перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо-татар). Роздрібненість – надзвичайно, суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого – органічно сприяла розвитку економіки та культури на місцях.
Треба відмітити те, що це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Київської Русі. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип “колективного суверенітету”, Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів з династії Рюриковичів). Навіть у період роздрібненості держава характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв’язків, однакова дія загально руського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури.
Період феодальної роздрібненості є закономірним етапом у розвитку суспільства адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат, тощо).
Князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінчені князівські усобиці, певну зміну світових торгівельних шляхів, активізацію кочівників, відтік населення з південних районів, тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення.
Отже, особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI – у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.
|
| Формування руського народу |
|
Походження слова “Русь” довгі роки викликає суперечки. Усе подалося з другої половини XVIII ст., коли російські професори німецького походження Д. Шлецер і Т. Міллер у своїх преріях висунули гіпотезу про варязьке походження слова Русь, що саму державу заснували вікінги, чи нормани. Російські вчені починаючи від Ломоносова, прагнули довести антинорманське, слов’янське походження Русі. Вони відкидають будь-яку участь варягів у державотворчому процесі Київської Русі, називають державні утворення східних слов’ян, що виникли до приходу на Русь варягів. Українські історики недавнього минулого також стояли на антинорманських позиціях. Ряд іноземних дослідників та сучасних українських вчених вважають, що нормани відігравали певну, але не вирішальну роль у встановленні Русі. Іншу думку має відомий американський історик українського походження Омелян Пріцак, який виводить слово Русь із мови кельтських племен. Історичними носіями назви Русь, за Пріцаком були фризькі купці, що вели трансєвропейську торгівлю і змішались зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалось і розвинулося в державну Русь.
На противагу германській (скандинавській) етимології (походження слова) існує припущення про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Рослава, які походять від іранського ruxs/roxs – світлий. Носієм етноніма рос[рус, русь], як вважають прихильники цієї точки зору, могла виступати одна із сармато-аланських, згодом слов’янізованих племінних груп, що входили до антського союзу племен. Існує ще одна гіпотеза, що слово Русь відображало ще дослов’янську і дотюркську регіональну традицію називати Північне Причорномор’є “Білою світлою стороною”, чому відповідав би індо-арійський корінь russ.
Отже, з перерахованих гіпотез скандинавська має найбільшу основу у загальному контексті європейської історії тих часів, де IX – середину XI ст. називають “епохою вікінгів”.
У період виникнення і становлення Київської Русі відбувався процес формування стародавнього руського народу. Давньоруська народність була сформована в основному з давньоіранських (скіфи, сармати), давньотюркських (гуни, булгари) і давньослов’янських етнічних груп. Цей процес проходив під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії – християнства, а також боротьби проти зовнішнього ворога в межах державної території Київської держави IX-XII ст. існувала єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління, законовлавства, літератури; укорінялися єдині традиції, звичаї, юридичні норми; склалась єдина матеріальна культура; з’явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств); усе східнослов’янське населення органічно прийняло етнонім (назва народа) “руський”, “русинич”, “русич”; консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно.
Розподіл давньоруської народності на росіян і білорусів, з одного боку, і українців, з другого, - відбувся значно пізніше, після припинення існування Київської Русі. На наш погляд за дату початку процесу розподілу можна умовно прийняти 1321 рік, коли литовські війська в битві на річці Ірпень розгромили об’єднану дружину руських князів. Ослаблена постійними міжусобицями Русь була розділена на дві частини: північне – східні її князівства попали під так зване “монголо-татарське іго”, а південно-західні – стали легкою здобиччю Литви.
Отже, появу політичного кордону між двома частинами Русі і потрібно прийняти за початок розподілу давньоруської народності.
|
Розділ 3.Галицько-Волинськадержава
| Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл |
|
В період феодальної роздрібненості консолідуючим центром руських земель поступово став південно-західний регіон Київської Русі, де піднімались місцеві князівства – Галицьке і Волинське. Галицька земля охоплювала схили Карпат, басейни рік Дністра і Пруту, доходила до гирла Дунаю. Це була одна з найбагатших земель Русі. Близьке сусідство з Польщею, Угорщиною сприяло розвитку торгівлі. Галицьку сіль (з-під Коломиї) везли за кордон і розвозили в усі куточки Русі. Чорноземні ґрунти давали добрі врожаї. Земля оброблялась важкими дерев’яними плугами. Селяни були ощадними і працьовитими. І якщо на Подніпров’ї та Лівобережжі Дніпра розвитку господарства заважали тривалі грабіжницькі навали половців, то тут життя було спокійне. Ось чому сюди пересилялися з Наддніпрянщини значні маси жителів. Швидко росли міста і села, розвивалось ремесло й торгівля.
Князівські та боярські родини захоплювали великі земельні угіддя, привласнювали їх. Їм належали й інші джерела прибутку, зокрема, торгівля. Озброївши численні загони воїнів, світські і духовні феодали призначали й знімали князів, вели зносини з іноземними державами. Об’єднав Галичину князь Володимирко (1124-1153 рр.). як окреме князівство Галицька земля досягла свого розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). своє прізвисько (вісім розумів) Ярослав отримав через тонкий розум, освіченість, знання іноземних мов. Він придушив опір місцевих бояр, зайняв придунайські землі. територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь посилав полки на половів і поставив надійний заслін на шляхту агресій угорських та польських королів. Це до нього звертався автор “Слова о полку Ігоревім” із словами народної похвали та вдячності: “Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота”. Після смерті Ярослава Осмомисла боярська Опозиція знову підвела голову і розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198 рр.).
Отже, Галицьке князівство наприкінці XII ст. почало занепадати, втрачаючи єдність, а з нею і силу.
|
| Утворення і становлення Галицько-Волинського князівства |
|
Волинь із столицею у Володимирі почала підноситись при Романі Мстиславовичу (1173-1205 рр.). Спираючись на середнє й дрібне боярство та міщан, волинський князь у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднував Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь вів активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. У 1202 р. Роман оволодів Києвом і став великим князем. Літописець називає його “самодержцем всія Русі”.
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицьео-Волинське князівство на рубежі XII – XIII ст. за розміром своїх володінь не поступалось Священій Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торгівельна артерія Буг – Дністер витісняє занепадаючий шлях “із варягів – у греки”. В останні роки життя він запропонував модель підтримки “доброго порядку” на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відсічі зовнішніх ворогів, запровадження майорату (передачі князівського столу і усіх земель старшому сину, що могло зупинити думку Романа, процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Однак галицько-волинському князю так і не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з воїнами краківського князя Лежка Білого. Поховали творця Галицько-Волинської держави у Володимирі, і відразу після цього, як висловиться літописець, велика смута постала в землі Руській.
|
| Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо-татарської навали |
Схожі матеріали
|
| Правління Романовичів. Занепад галицько-волинських земель |
|
Найпослідовнішим продовжувачем державної політики свого батька був Лев Данилович (1264-1301 рр.). хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая, все ж таки князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
Як свідчать скупі фрагменти із зарубіжних джерел, за князя Юрія I (1301-1315 рр.) Галицько-Волинське князівство посідало чільне місце серед країн Європи. Юрі домігся від константинопольського патріарха дозволу на відкриття у 1303 р. галицької митрополії. Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе “королем Русі та князем Володимирії”. За період правління Юрія I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднялася торгівля, зріс добробут людей.
Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315-1323 рр.). вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику, налагодили союзницькі відносини з Польщею та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви. Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для Андрія і Лева закінчилась і боротьба з Золотою Ордою. У 1323 р. в битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, припинила пряму лінію династії Романовичів, що призвело до політичної кризи й ослаблення князівства. Майже 2 роки Галицько-Волинський трон залишався без правителя. І тільки у 1325 р. главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича. Юний князь прийняв православ’я та ім’я Юрій II Болеслав. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Посилився неослабний прес Золотої Орди, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Всі ці обставини призвели до боярської змови і у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Князівство втратило князя, а незабаром і незалежність. Землі Галицько-Волинської держави були розчленовані і опинилися під владою сусідніх феодальних країн: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – увійшла до складу Молдавського князівства.
Таким чином, будучи безпосередньою спадкоємицею Київської Русі, Галицько-Волинська держава відіграла надзвичайно важливу роль в історії України: зберегла від завоювання і асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; стала новим, після занепаду Києва. Центром політичного та економічного життя; модернізувала давньоруську державну організацію; розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічності візантійського впливу, продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені.
|
Розділ 4. Україна підвладоюЛитви і Польщі
| Захоплення руських земель і Утворення Великого Князівства Литовського |
|
На початку XIV ст. влада ординців над Південною і Південно-Західною Руссю була послаблена політичною боротьбою між ханами. Цим намагалися скористуватися галицько-волинські князі. Однак, визнаючи неспроможність самостійно отримати перемогу, вони були в пошуках держави, яка б могла надати допомогу у боротьбі з Ордою і, разом з тим, визнавала державотворчі устремління місцевої знаті. Такою державою стала Литва.
Литовська держава утворилася в результаті об’єднання близьких до слов’янських племен ятвягів, жміді, жемгалу, лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям. Поодинці племена не могли протистояти німецьким рицарям-хрестоносцям, які на початку XIII ст. почали просування у Прибалтику, і це прискорило процес консолідації різних племен. За часів правління Міндовга (1230-1263), якого називали “самодержцем во всей земле Литовской”, утворюється Литовське князівство. Зміцнення Литви відбувалося за умов, коли давньоруські землі занепали внаслідок монголо-татарської навали.
На початку XIV ст. литовський князь Гедимін захопив Берестейщину і Пінщину, а у 1340 його син Любарт встановив владу над Волинню. У 1362 р. князь Ольгерд Гедимінович розбив на р. Сині Води трьох татарських ханів – братів Хочібея, Кутлубуку, Дмитра і закріпився на Поділлі. Оволодів Брянськом, Путивлем, Курськом, більшою частиною Переяславських земель і Києвом. За межами Литви залишилася тільки Галичина, Північна Буковина і Закарпаття.
На приєднаних землях литовські князі проводили політику, що визначалася висловом: “нового не вводимо, старого не міняємо”. Вони шанували православну віру і руську мову. Остання стала державною і нею писалися як укази так і літературні твори. Така політика схилила місцеве населення на бік литовців, бо в умовах ординського поневолення руські люди мусили обирати з двох зол меншу, і вони віддали перевагу Литві.
Приєднання Південно-Руських земель до Литви і створення Великого князівства Литовського закріпило литовців на руських землях і зменшило тут вплив Московського князівства. Однак після смерті Ольгерда (1377 р.) великим князем став Ягайло, який був молодшим сином від другого шлюбу Ольгерда з тверською княжною Уляною. Інші Ольгердовичі розпочали з ним гостру боротьбу за владу і мир та спокій надовго покинули великокнязівський престол.
|
| Соціальний, економічний і політичний розвиток руських земель у складі Литви |
|
Південно-Західні руські землі у складі Литовської держави були поділені на автономні держави утворення – удільні князівства, на чолі яких стояла литовська аристократія. Руську знать практично усунули від влади. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, платили данину, приймали участь у походах, входили до складу великокнязівської ради і брали участь у вирішенні державних питань. На місцях вони мали необмежену владу: розпоряджалися землями, доходами, збирали мито, “карали і милували”.
В економіці руських земель у складі Литовської держави великих змін не відбулося. Як і в давньоруські часи, основу економіки складало землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Причому промисли виступали провідною формою господарської діяльності значної частини населення, оскільки аграрна культура в часи монгольської навали занепала. Величезні родючі землі збезлюдніли і перетворились в просторі степи, де процвітало сезонне “уходництво”. Уходники гуртувалися у промислові артілі або ватаги і після закінчення сезону розпадались до наступного разу. Як промисел уходництво було зорієнтовано на ринок і сприяло його внутрішньому і зовнішньому розвитку. Товарний хліб на ринок постачали західноукраїнські землі, де умови для розвитку хліборобства були кращими. Поширювались товарно-грошові відносини. Робилися спроби налагодити карбування монет: у 1350 р. у Львові, 1360-1370 рр. у Києві. Однак на місцевому ринку в XIV-XVI ст. існували празькі, угорські турецькі та інші гроші.
Селянство, яке складало більшість населення, за характером повинностей поділялося на данників (основна повинність яких полягала в сплаті данини), “похожих” особисто вільних і “непохожих” (прикріплені до свого наділу). “Непохожий” міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його і виконувати відповідну службу. Цей розподіл був відносним і межа між ним у значній мірі була умовною. Селяни виконували різні повинності на користь великих литовських князів і місцевих феодалів: сплачувати різноманітні натуральні і грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі тощо. Наприкінці XVI ст. значна частина селян вже не мала права виходу, їм не дозволялося переходити з місця на місце без дозволу поміщика.
За рахунок селян збільшувалося населення міст. За характером занять міщанство в невеликих містах мало чим відрізнялось від селянства. Конкурентами міщанству у торгівлі виступала шляхта і пани, які мали право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Мешканці міст займалися ремісничою діяльністю. В середині XVI ст. їх існувало більше 80.
|
| Союз Великого князівства Литовського з Польщею і його наслідки для України |
|
Внутрішня стабільність Великого князівства Литовського проіснувала недовго. Вона послабилася через війни з Угорщиною, Польщею, Тевтонським орденом, Московською державою. Цим скористувалася Польща, яка наприкінці XVI ст. запропонувала шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло (1377-1392), об’єднати сили двох держав. Це відповідало намірам Ягайла, який для затвердження на престолі був змушений шукати собі союзників як у державі, так і поза її межами.
У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польщі. За умовами унії Ягайло отримав титул короля Польщі і зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські до корони Польської”. Унія зміцнила Польщу, яка у 1387 р. відвоювала в Угорщини Галичину і встановила владу над Молдовським князівством.
Відверта пропольська політика Ягайла зумовила появу опозиції з боку литовської та руської знаті. Боротьбу опозиційних сил очолив литовський князь Вітовт. Його підтримали руські князі, які не хотіли втрачати самостійність і присягати на вірність польському королю. Тому на початку 90-х років більшість руських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а з нею владу польського короля і литовського князя. На чолі патріотичних сил стояли князі київський, новгород-сіверський, подільський та інші, які не дозволили створити після Кревської унії єдину державу і поглинути у ній руські землі. На протязі двох століть Литва фактично зберігала незалежність. Однак опозиційні сили діяли розрізнено, неузгоджено і у другій половині XVI ст. потерпіли поразку. Гору взяли прибічники більш тісного союзу з Польщею і створення єдиної польсько-литовської держави.
Отже, українські землі протягом XIV-XVI ст. перебували у складі Великого князівства Литовського. У середині XIV ст., в результаті ослаблення Золотої Орди Розпочалося досить активне проникнення Литви у землі колишньої Київської Русі. У цей час литовці намагалися толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його досвід та традиції. Після укладання Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономної, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Коли утворилася Річ Посполита (1569 р.), вони стають складовою частиною Польщі, що приводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.
|
| Формування українського народу |
|
Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським”, а термін “Русь” об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу”, “Чорну” Русь.
Термін “Україна” з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літопису, але в “окраїнному” значенні. В тому ж значенні існують літописні згадки у 1187 р. Ним називали Переяславську, Київську та Чернігівську землі. У 1189 р. існував термін “Україна Галицька”, відносно, Галицької землі з Буковиною, Покуттям і Придніпров’ям. У 1213 р. назва Україна поширюється на Волинську землю і Поділля. У просторовому відношенні ці назви охоплювали південні, південно-західні і західні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства. У XII – початку XIV ст. назва “Україна” охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.
Вживання назви “Україна” поширюється в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської.
Описи і карти виконані французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який працював і спілкувався 17 років з населенням в цих краях, зафіксували реальну етнографічну картину XVII ст. і це сприяло утвердженню назви “Україна” не тільки у нас, але і у Західній Європі. Поняття “Русь” поступово втрачає свій зміст і замінюється назвою Україна, а населення отримує назву українців. Так починається процес формування української народності, першоосновою якої стала південна група східнослов’янських племен, а в подальшому народи півдня України, козаки і Запорозька Січ.
|
| Утворення Речі Посполитої |
|
Наприкінці XVI ст. руська (українська) шляхта втратила роль провідника політичних прагнень України. Вона жила інтересами своїх маєтків, бажала щоб її прийняли в коло польського панства і не зуміла протистояти рішенням польського сейму, який у січні 1569 р. почав розглядати питання унії двох держав.
Литовські феодали теж втомилися від постійної ворожнечі з поляками, постійних війн з Московською державою і кримськими татарами, а також міжусобних війн, пов’язаних з політичною боротьбою за великокнязівським престолом. Отже, їм потрібні були спокій і стабільний політичний режим.
Відчувши ці настрої Польща, яка у XVI ст. була міцною агресивною державою, здійснює дії щодо остаточного поглинання (інкорпорації) Русько-Литовської держави. Польський уряд і верхівка розглядали унію, як один із заходів поширення експансії на Схід, збільшення та збагачення своєї держави.
1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статус. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави.
Люблінська унія оформила перерозподіл українських земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій державі головна роль в політичному та економічному житті належала Польщі.
Інтереси українців в об’єднаній державі майже не бралися до уваги, тому проти унії виступили українські магнати О. Чарториський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Однак, через деякий час проводилися з нього, бо шляхту влаштовували у польській державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади та внутрішня стабільність серед інших європейських держав. Польща також була однією з країн, де існувала певна свобода віросповідання.
Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національної культури та церкви. Православна українська церква, при відсутності національної держави, не мала опори в державній владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст.
З метою подолання цієї кризи частина українського та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою. Існувало три варіанти. Перший – римо-католицької церкви, який передбачав не об’єднання, а приєднання православної церкви до католицької; другий, витворений К. Острозьким, пропонував рівноправне об’єднання обох церков; третій, запропонований українськими та білоруськими єпископами, включав регіональне об’єднання в межах Речі Посполитої без реформування церковного життя. Ці розбіжності у поглядах на унію привели до протистояння і скликання у Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Однак, рішення православного собору були оголошені не дійсними, бо король затвердив постанови унійного собору. Таким чином православна церква опинилася поза законом.
Однак, Берестейська унія не об’єднала український народ як передбачалось, а навпаки, уніати опинилися між двох вогнів – православні вважали їх зрадниками, а католики не поспішали поділитися з ними існуючими привілеями. До того ж рішення релігійної унії не знайшли підтримки у більшості української нації, яка не сприйняла шлях компромісу з католицькою вірою і почалося протистояння, яке в майбутньому переросте в гостру конфесійну і політичну боротьбу.
|
| Посилення соціального, національного, релігійного гноблення |