СПЕЦІАЛЬНІ НАСТАНОВИ ЩОДО ВСТУПУ ЕПІДИКТИЧНОГО, ДОРАДЧОГО І СУДОВОГО РОДІВ ПРОМОВ І ЯКИХ ВАД ТРЕБА УНИКАТИ У ВСТУПІ
ВСТУПИ ЕПІДИКТИЧНОГО РОДУ
Як і в промові цього роду, так і в усіх вступах треба зберігати те, що властиве для окремих родів справ, а у вступі епідиктичного роду те, що його стосується. Тут можна вжи- вати довільний початок. Оратор може починати так, як музики, одні з котрих перед справжньою пісенькою грають вступи або, як їх називає Ціцерон, прелюдії, а інші починають від загаданої пісні. Адже метою цього роду є приємність і насолода, яку одержують тоді, коли промова не однакова скрізь, а різноманітна, тоді мистецтво має свої відхилення, і сама свобода приєднується до деяких розділів і місць.
Щоб у цього роду вступах були і похвала і рекомендація як речей, так і осіб, або спростування і виклад поради, прохання, пробачення, турбота про стислість або введення новизни, особливо тоді, коли доказ протиставиться переконанню \204\ людей, або він не ймовірний, важкий чи простий, чи вже раніш відомий слухачам як, наприклад, у вступі «На захист Марка Марцелла», де маємо похвалу і рекомендацію доброти і лагідності Цезаря.
ВСТУП ДОРАДЧОГО РОДУ
Початок дорадчого роду береться з судових справ, зрештою, /69/ за своєю природою поради вступів не вимагають, бо це відноситься або до прихильності або до уваги або до повчання, про які взагалі в дорадчих промовах не йдеться, У них не розглядається ні прихильність, тому що слухають ті, хто хоче поради, ні увага, тому що необхідність і значення самої справи заставляє уважно слухати. Ні повчания, бо хто просить поради, вже розуміє раніше, про що йтиметься. Однак дорадчі промови повинні мати якийсь початок і певний вид нагороди, тому що є щось у всій темі: по-перше, очевидно, треба вживати відповідних прикрас і принад, щоб не здавалося, що промова без голови. Отже, у вступі або завзяте спростування, або заперечення спростування і фальшивого обвинувачення, або рекомендація і, нарешті, зменшення справи. Приклад цього маємо у Ціцерона («Філіппіка», 7), де спростовуються докази ворогів, опікунів Антонія, або («На захист закону Манілія) де рекомендується сама справа, про яку йдеться.
ВСТУП СУДОВОГО РОДУ
Нарешті вступи судового роду повинні бути подібні до прологів драм і до початків музичних пісень так, щоб здавалося, що їх взяли не здалека, а з самої середини справи, і хай ставлять вони перед собою трояку мету: увагу, повчання, прихильність. Однак їх треба будувати так, щоб у повчанні були і поставлене питання і перелік частин. А щоб викликати увагу, треба обіцяти великі, дивні, приємні речі, що стосуються суддів або інших слухачів. Щоб здобути прихильність, передусім треба користуватися вказівками про збудження любові і співчуття. Їх усіх не треба пояснювати у промові, але найперше назвати, щоб слухач легко схвилювався, а коли він уже обурився, то щоб оратор продовжував далі свою промову і щоб, нарешті, не занедбував того, що може бути ліками і допоможе запобігти поганим думкам людей. Приклади цього є в усіх промовах Ціцерона, з яких більшість — промови судового роду, де бачимо прихильність до інших (як «На захист Архія» 4, 1): «Коли в мене є трохи таланту...» \205\
ВАДИ, ЯКИХ ТРЕБА УНИКАТИ ПРИ ВСТУПІ
Та варто говорити і про вади, яких треба уникати у вступі, а першою з них є та, коли певні вступи можуть застосовуватися до багатьох справ; їх називають загальними. /69зв./
Друга вада, коли подаються такі вступи, якими можуть користуватися не менше вороги, ніж ми самі; вони належать теж до загальних.
Третя, коли вступи надто довгі, бо як у людському тілі дивовижною здається голова, що перевищує своєю величиною все тіло, так справді безформні та потворні ті промови, що складаються з надто довгих вступів.
Четверта, коли здається, що вступи виникли не з самих справ, і називаються відокремленими.
П’ята, коли оратори не дотримуються того, що подають настанови про вступи і не роблять слухача ні прихильним, ні уважним, ні здатним вчитися, або, що ще гірше, викликають протилежне.
Шоста вада, коли у викладі теми не зберігається міра, і ця частина промови стає більше подібною до викладу справи, ніж до викладу теми, і оратор заявляє не про те, про що збирається говорити, а про те, як воно сталося (Ціцерон, Про підбір матеріалу, I, 143).
Розділ третій