ПОДАЮТЬСЯ ПРИКЛАДИ ОБГРУНТУВАННЯ

Приклади обгрунтування дивись у всіх захисних промовах Ціцерона, крім того, в дуже витончених декламаціях Фабія Квінтіліана, а також в істориків, особливо в Саллюстія, Тіта Лівія і Курція вони дуже переконливі. Не бракує цієї слави і в поетів, але насамперед треба читати найкращих трагіків. Треба виписати /86зв./ і вивчити всім, на мою думку, досконалу \237\ промову Одіссея, в якій він відповідає Аянтові (Овідій, «Метаморфози», XIII, р. 306). Але я і тут дещо додам.

1. Паламед спростовує обвинувачення у зраді, яке йому закидає Одіссей, ніби він, підкуплений золотом, яке йому прислав троянський цар Пріам ⁴⁸, повідомляє про грецькі справи троянців. Це взяв Кавсін із Горгія Леонтійського. «Повинен бути якийсь початок зради і то за посередництвом розмови. Бо доказом таємних справ є мова. Але могла відбутися зустріч, коли ані я не приходив до нього, ані він до мене ніколи не приходив, ані ми не могли посилати жодних листів без листоноші сюди й туди? Та уяви собі зустріч, уяви собі також між нами взаємну розмову! Що ж, зрештою, міг говорити грек з варваром? ⁴⁰ Як він слухав і як говорив, чи сам на сам? Але ж між нами немає ніякого мовного зв’язку. А якщо це відбулося за посередництвом перекладача, то ти вже даєш третій доказ того, що це мало відбутися в найбільшій таємниці. Але сталося те, чого, однак не було. Ми ж повинні були дати собі взаємну запоруку і яка ж це запорука? Кажеш: «присяга»? Та хто ж би мені, зрадникові, повірив, якщо б навіть я присягнув? Чи дані заложники? Які? Маю однісінького брата і більше нікого, якого ані вам, розумним, я не міг дати, ані від ворога прийняти якогось сина чи свояка. Гроші, каже, твоєю хай будуть безпечною важливою справою. Та чи великі гроші чи малі? Малі не потрібні для справи, а великі гроші мусили б нести багато людей, і стільки було б свідків змови. І, справді, я б хотів знати і про них, чи вони принесли гроші вдень чи вночі? На ніч забезпечуються різними і численними сторожами, між якими навіть мушка не пролетить. А якщо вдень, то, гадаю, світло денне цим зіркам опирається.

Хай буде і це, хоч це нісенітниця і сприймається як неможливе: я проник у табір ворогів, я взяв гроші або гроші мені принесли від ворогів. Отже, як я міг сховатися від війська і перед тисячами очей? А тепер, будь ласка, скажи, як я ті, що ти кажеш, гроші заховав, як я їх зберіг аж дотепер, поки живу, не затаїв? Чи залишив їх закопаними? Не принесли б ніякої користі. Припустімо все те, що ти приймаєш, хоч воно дуже непевне. Ми зійшлися, поговорили, я взяв гроші, затаїв, заховав. Треба було, щонайголовніше, зрадити царя, Як ви знаєте, це не є справою одного. Змовляються зі мною інші? Хто? Раби /87/ чи вільні? Якби хтось з вас, скільки вас тут вільних, довідався, доніс би це суддям. Отже, чи працею рабів я користуюсь дотепер? О ласкаві боги, це ж неймовірна річ і не досить ефективна, що я жменею рабів знищив тисячу кораблів. Ти, каже, ввів інших. Важко знайти вищих за вас. Але звідки я ввів? Як запровадив їх до середини? Через \238\брами? Володарі мають ключі і дуже пильно їх вартують. По драбинах? Куди? Коли всі вежі оточені воїнами. Я, каже він, зруйнував мури, і тоді, думаю, вартові дивилися на мене спокійно, як мідні статуї, що зовсім неможливе».

2. З першої декламації Фабія Квінтіліана, аміст якої такий: якийсь чоловік, маючи сліпого сина, якого назначив своїм спадкоємцем, привів до нього мачуху, а юнака помістив в окремій частині дому. Якось батько лежав у кімнаті, і там його вбили: щойно на другий день знайшли його убитого з мечем сина у рані. Стіна від його кімнати до кімнати сина була закривавлена слідами від руки. Мачуха звинувачує сина в убивстві, а його захищає Квінтіліан. Я виписую одну частину з його промови, в якій на основі самої сліпоти сина доводиться, що тут не могло бути батьковбивства. «Сліпий задума» батьковбивство? З ким? Чиїм очам довірив себе, щоб іти по всьому домі? Кого вибрав собі за провідника той, що опав сам у своїй кімнаті? Сам наодинці, думаю, з собою розмірковує. Вистачить, якщо він говорить з дуже рішучою людиною. Чому шукає його, щоб був співучасником? Все може знати. По-перше, коли є ніч, потім добре розглянути, чи спить вся челядь. Іти навшпиньках, роблячи певні кроки і на кожну частинку свого страху звертати схвильоване обличчя. О, як мало значить в страху мати самі очі! Так сказав він сам до себе: «Адже хочу вбити батька, але. за ким іде ця рука? Вночі виходжу сам, але куди прийду? Чи думаєш, що ми мешкаємо в сусідніх кімнатах? Дім між батьком і сином середній, скільки блукання, скільки затримки, віддаль велика і навряд чи можна виміряти. Нерозважна сліпото, що ти робиш? Скоріше засвітає. А що, як одне і друге не спить? Що коли мачуха? Анумо, знайду поріг, порушу завіси без скрипу, ввійду до кімнати сплячого, вдарю мечем батька, що відпочиває, раз і буде досить, мачуха не пильнує, спокійно вийду, повернуся, і ніхто, не буде знати. Такі побажання, але сліпота очей розчаровує, хоч тоді ніч обіцяла багато». /87зв./

Розділ дев’ятий

ПРО ЗАКІНЧЕННЯ ПРОМОВИ

1. «Заключна частила — це остання частина промови або її мистецьке закінчення» — так говорить Ціцерон («Про підбір матеріалу», кн. I), де добре зверни увагу, що не лише не треба занедбувати побудови цієї частини, навіть треба вишукувати тут найбільше мистецтво, щоб хибний кінець не спотворив вигляду попередніх [частин] промови. \239\

2. Отже, треба знати, що кінець складається з двох частин: з переліку сказаного і збудження почуттів. Інколи бракує першої частини, бо перелік того, що було сказане, має передусім значення для зміцнення його у пам’яті слухачів, щоб глибше врізалися в пам’ять всі сказані справи і відновилося те, що вже випадково забулося. Коли ж промова є короткою або те, що було сказане, здається, легко тримається у пам’яті, то тоді не треба вживати переліку, що кожному ясно з численних промов Ціцерона і майже з усіх промов істориків.

3. Перелік сказаного насамперед повинен мати дві ознаки: бути коротким і просто будованим, але мистецьки і старанно опрацьованим, тобто щоб ми не повторювали часто «ми вже про це сказали», бо це породжує пересичення і відразу, а треба думати про те, щоб якимсь новим, несподіваним, не фамільярним і дивним способом повторити слухачам наш виклад, а це буває найскоріше тоді, коли ми застосуємо якусь фігуру, запитання, персоніфікацію тощо. Та послухаймо, що про це каже сам Фабій Квінтшая, який все розглядає зі знанням справи.

«У цій заключній частині промови те, що ми повторюємо, треба говорити щонайкоротше і, як видно з грецького слова, перебігати по головних розділах. Бо якщо ми будемо затримуватися довше, то це вже не буде перелік, а друга промова. Але те, що треба перерахувати, необхідно сказати з певним притиском, і пожвавити відповідними сентенціями і урозмаїтити мовними фігурами, бо інакше немає нічого більш огидного за таке прямолінійне повторення, неначе з недовір’я до пам’яті суддів. Є рівні види повторень, і особливо гарним є Ціцеронове у промові проти Верреса: «Якби твій батько сам мав судити тебе, що сказав би він на ці докази?» і потім він додає їх перелік. По-друге: також, коли той самий Ціцерон у промові проти того ж Верреса, закликаючи богів, перераховує храми, пограбовані претором. По-третє: можна також виявити сумнів, чи ми чогось не поминули і що відповіли б на це чи те противники або яку надію міг би мати обвинувач, /88/ якби це все вдалося захистові. По-четверте, найкращим є такий шлях, якщо це є можливим, взяти доказ від противника, наприклад, якби ти сказав: «Він залишив цю сторону справи», або: «Він волів збудити гнів проти противника», або: «Зовсім слушно він шукав захисту в молитвах, бо ж він знав це і те». Та слід детально дотримуватися цих усіх видів, щоб не здавалися вони єдиними, адже тут треба також брати до уваги випадкові слова, причини, слова противника та інші випадкові обставини. І неможна повторювати тільки свого, а треба домагатися від противників, щоб вони відповіли на Деякі закиди. А це буває тільки тоді, коли у нас є змога \240\ відповісти, і ми поставили якесь питання, яке неможливо спростувати» (Квінтіліан, Навчання оратора, VI, 1, 2 — 7). Це вчення здається завершеним. Чотири зразки цього автора ми навели. І хоч є численні інші види переліку, що визнає сам Квінтіліан, однак ці чотири, які він наводить, хай будуть прикладом для початківця.

5. Друга частина закінчення промови полягає, як ми вже сказали, у збудженні почуттів, і, передусім, оратор повинен домагатися цього, тобто зворушувати, хоч почуття можна розсипати на протязі всієї промови. Але [у промові] є особливе місце, коли ми, підкріпивши поставлену тему, доказали і вже досить довівши справу, зворушуємо слухачів робити щось або уникати чогось і т. д. Таким от чином певнішим буде переконання, якщо ми доб’ємося того, що слухач не тільки схвалить, а й піде за нами.

6. Зрештою треба збуджувати ці й інші почуття, що належать до справи або її саму неначе обґрунтовують. Отже, в епідиктичному роді у слухача можна викликати радість або любов до речі або особи, яку вихваляємо, або співчуття і ненависть до того, що ми ганимо, або благородну ревність.

У судовому роді, обвинувачуючи, збуджують у суддів гнів, ненависть, обурення, а при захисті навпаки — милосердя.

А в дорадчому роді будемо викликати надію та прагнення мати добро, а також протилежні почуття та ін. Адже ж не досить заявити, головним чином у дорадчій промові, що корисною і почесною справою є те, що ми радимо, якщо ми якимсь доказом не спонукаємо слухача взятися за неї. Для певності послухай, що про це думає Августин («Про християнську науку», кн. 4): «Якщо ті, котрі слухають, повинні скоріше зворушуватися, ніж вчитися, щоб у тому, що вже знають, не були байдужими до дії і пристосували свою згоду до речей, які вони мають за правдиві, на це треба спрямовувати більше сил красномовства. Тут необхідні заклинання і лайка, заохочування і стримування та. все інше, що впливає на зворушення душ». А звідки і як треба викликати ці почуття, ми навчимо в книжці V. /88зв./

7. Спосіб розміщування емоціальних доказів такий самий, як і в обгрунтуванні, про що ми вже дали вказівки. Але найчастіше й найпевніше треба іти від менших до більших так, щоб здавалося, що щораз промова стає сильнішою, неначе полум’я пожежі. Наприкінці треба поставити якусь глибоку, визначну, чудову, менш сподівану, пам’ятну думку, щоб осягнути мету справи і зворушити слухача. Сказаного хай вистачить про розміщення. А тепер треба сказати, як треба виголошувати те, що ми підібрали та розмістили.\241\

Книжка четверта