Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови
Мова - це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координування всіх видів суспільної діяльності: виробничої сфери, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.
Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн. людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов індоєвропейської мовної сім’ї.
Національна мова- це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні й соціальні жаргони, просторіччя.
Літературна мова- це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну й писемну форму, багатий лексичний фонд.
Літературна українська мова пройшла три періодисвого розвитку:
давньоукраїнський (ХІ – ХІІІ ст.);
староукраїнський (ХІV – середина ХVІІІ ст.);
сучасний, або новий (з кінця ХVІІІ ст. дотепер).
Перші писемні пам'ятки, у яких зафіксовано ознаки української мови і які збереглися до наших днів, сягають ХІ ст. (Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр., «Ізборники Святослава» 1073 р. і 1076 р.).
Пам'ятками другого етапу є грамоти, акти ХІV-ХV ст., «Судебник» князя Казимира 1468 р., «Литовський статут» 1566, 1588 рр. (українська, або руська, мова була офіційною мовою Великого Литовського князівства), перший переклад Євангелія українською мовою – Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр., «Словник» і «Граматика» Лаврентія Зизанія (1596 р.), «Лексикон словенороський» Памво Беринди (1627 р.), твори Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Кирила Ставровецького.
Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини «Енеїди» Івана Котляревського, написані народною мовою.
Отже, зачинателемнової української літературної мови став Іван Котляревський, а основоположником – Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій старої мови, запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, відшліфував мовні норми.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:
– унормованість;
– стандартність;
– наддіалектність;
– поліфункціональність;
– стилістична диференціація;
– наявність усної та писемної форм вираження.
Унормованістьлітературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, уживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність. Цю ознаку називають стандартністю.
Наддіалектність.Виникнувши на основі одного з діалектів, літературна мова поступова втрачає вузькодіалектний характер і набуває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов'язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилася мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України.
Поліфункціональність – одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється в здатності виконувати різні функції. Літературна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів.
Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації
Функціонуючи в різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. Їх носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об'єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури – функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний).
Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження – усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна – на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна – з графічним відображенням мовлення і читанням.
Писемна форма літературної мови функціонує в сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.