Еквівалентність як основна ознака перекладу
Метою перекладу є створення еквівалентності. Перекладений текст повинен не тільки відбивати текст-оригінал, але й бути спрямованим на читача. Переклад повинен або ознайомити читача з культурою та мовою тексту-оригіналу, або виконувати своє призначення у відповідній культурі та мові.
Тому переклад оцінюється за наступними критеріями: 1) наскільки точно і достовірно він передає зміст вихідного тексту і чи він це робить додаючи або опускаючи інформацію та 2) в якій мірі переклад сприймається носієм мови не як переклад, а як оригінальний текст, який відповідає граматичним, синтаксичним та ідеоматичним нормам його мови.
Завдання будь-якого перекладу — це передати засобами іншої мови цілісно і точно зміст оригіналу, зберігши його стилістичні й експресивні особливості. Переклад повинен передавати не тільки те, що виражено оригіналом, а й те, як це виражено в ньому. Ця вимога відноситься як до всього перекладу даного тексту, так і до окремих його частин. Для визначення ступеня спільності змісту (смислової близькості) оригіналу та перекладу були введені поняття еквівалентності й адекватності [15, с.56-59].
Внаслідок відсутності тотожності відношення між змістом оригіналу та перекладу був введений термін “еквівалентність”, що позначає спільність змісту, тобто смислову близькість оригіналу і перекладу.
Оскільки важливість максимального збігу між цими текстами видається очевидною, еквівалентність зазвичай розглядається як основна ознака і умова існування перекладу. З цього випливає три слідства.
По-перше, умова еквівалентності має включатися в саме визначення перекладу. Так, англійська перекладознавців Дж. Кетфорд визначає переклад як “заміну текстового матеріалу на одній мові еквівалентним текстовим матеріалом на іншій мові”. Також американський дослідник Ю. Найда стверджує, що переклад полягає у створенні на мові перекладу “найближчого природного еквівалента” оригіналу [15, с.56-59].
По-друге, поняття “еквівалентність” набуває оцінювальний характер: “хорошим”, або “правильним”, перекладом визнається тільки еквівалентний переклад.
По-третє, оскільки еквівалентність є умовою перекладу, завдання полягає в тому, щоб визначити цю умову, вказавши, в чому полягає перекладацька еквівалентність, що повинно бути обов'язково збережено при перекладі.
У пошуку відповіді на останнє запитання у сучасному перекладознавстві можна знайти три основних підходи до визначення поняття “еквівалент”.
А.В. Федоров, наприклад, використовуючи замість “еквівалентності” термін “повноцінність”, говорить, що ця повноцінність включає “вичерпну передачу смислового змісту оригіналу”. Так, Л.С. Бархударов обумовлює, що про незмінність “можна говорити лише у відносному сенсі”, що “при перекладі неминучі втрати, тобто має місце неповна передача значень, що виражаються текстом оригіналу” . Звідси Л. С. Бархударов робить закономірний висновок, що “текст перекладу ніколи не може бути повним і абсолютним еквівалентом тексту оригіналу”, проте залишається незрозуміло, як це поєднати з тим, що “незмінність плану змісту” була вказана в якості єдиного визначальної ознаки перекладу [5, с.85-89].
Другий підхід до вирішення проблеми перекладацької еквівалентності полягає в спробі виявити змісту оригіналу якусь інваріантну частину, збереження якої необхідно і достатньо для досягнення еквівалентності перекладу. Найбільш часто на роль такого інваріанта пропонується або функція тексту оригіналу, або описувана в цьому тексті ситуація. Іншими словами якщо переклад може виконати ту ж функцію чи описує ту ж саму реальність, то він еквівалентний.
Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним, він представлений в роботах В.М. Коміссарова. Суть його полягає в тому, щоб не намагатися вирішувати, у чому мала б полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велике число реально виконаних перекладів з їх оригіналами і з'ясувати, на чому грунтуєтьсяґрунтується їх еквівалентність. Проробивши такий експеримент, Комісарів зробив висновок про те, що ступінь смислової близькості до оригіналу у різних перекладів неоднакова, та їх еквівалентність грунтуєтьсяґрунтується на збереженні різних частин змісту оригіналу.
В.М. Комісаров виділив у плані змісту оригіналу і перекладу п'ять змістовних рівнів [5, с.85-89]: 1. рівень мети комунікації; 2. рівень опису ситуації; 3. рівень висловлювання; 4. рівень повідомлення; 5. рівень мовних знаків. Відповідно до теорії В.М. Коміссарова еквівалентність перекладу полягає в максимальній ідентичності всіх рівнів змісту текстів оригіналу і перекладу.
Так, В. НМ. Комісароів розглядає “еквівалентний переклад” і “адекватний переклад” як поняття неідентичні, хоча і тісно стикаються один з одним. Еквівалентність розуміється їм як смислова спільність прирівнюваних один до одного одиниць мови. Термін “адекватний переклад”, на його думку, має більш широкий зміст і використовується як синонім “хорошого” перекладу, тобто перекладу, який забезпечує необхідну повноту міжмовної комунікації в конкретних умовах [22, с. 88].
А. Д. Швейцер також розмежовує поняття еквівалентності та адекватності: “Якщо еквівалентність відповідає на питання про те, чи відповідає текст перекладу вихідному, то адекватність відповідає на питання про те, чи відповідає переклад як процес даними комунікативним умов. Повна еквівалентність увазі вичерпну передачу комунікативно-функціонального інваріанту, тобто мова йде про максимальне наближення тексту перекладу до оригіналу, про максимальні вимоги, які висуваються перекладу. Вимога адекватності ж носить оптимальний характер: переклад повинен оптимально відповідати певним комунікативним цілям і завданням “[15, с. 95].
Поняття адекватності залишається одним із центральних у теорії і практики перекладу. У роботах 50-х - початку 60-х років, що заклали основи сучасної теорії перекладу поняття адекватності базувалося на концепції перекладу як повного смислового аналога оригіналу. У рамках даної концепції адекватність перекладу зводилася до категорій семантичної (смисловий) повноти і точності, доповнює стилістичне еквівалентністю, що включає, зокрема, принцип підпорядкування тексту перекладу функціонально-стилістичним нормам мови перекладу. Така адекватність отримала назву семантико-стилістичної [14, с. 37] .
У цілому, в даний час намічається до розмежування понять “адекватність” і “еквівалентність” у перекладознавстві за принципом загального і приватного. Але всі ці відмінності, якими б значними вони не здавалися, не змінюють суті перекладацького процесу, його загально-лінгвістичні основи. Будь-який вид переказу залишається, перш за все, переведенням з усіма його особливостями, обумовленими співвідношенням мов.
РОЗДІЛ 2ІІ