Система економічної безпеки держави і регіонів
Сучасний егагі розвитку українського суспільства, який
характеризується пошуком парадигми стійкого соціально орієнтованого зростання, супроводжується якісною трансформацією інституціонального середовища, що виявляється в перерозподілі прав власності, в загостренні суперечності між існуючими, реформованими та імпортованими інститутами, у зростанні масштабів інтеграційних процесів за одночасної активізації центробіжних тенденцій у регіонах. Водночас вплив формальних та неформальних інститутів на сутність і принципи функціонування системи економічної безпеки характеризується наявністю певних суперечностей: ринкові інститути можуть одночасно виступати як засобом її забезпечення, так і фактором загроз.
Понятгя економічної безпеки української держави після проголошення незалежності набуло надзвичайно великого значення. І це не дивно: гарантування економічної цілісності відтворювального комплексу країни, його ефективності - необхідна відповідь на принципові виклики часу. Можна сказати, що саме економічна безпека - кардинально значуща складова державної безпеки взагалі. Чітке розуміння понятгя економічної безпеки, її параметрів та пріоритетних цілей обов’язкове для вироблення тих практичних заходів, яких було б доцільно вжити з метою гарантування життєвих пріоритетів державного та національного розвитку.
Сутність економічної безпеки полягає в тому, що вона є базовою завдяки знанням про передбачення наслідків зовнішніх або внутрішніх діянь з метою збільшення позитивного впливу на розвиток держави. Важливо зазначити, що економічна безпека держави являє собою комплексну систему, яка сама по собі теж має багато відгалужень (напрямків): сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, технологічна, продовольча, соціальна, демографічна, екологічна та ін. У той же час серед науковців немає єдиної думки щодо визначення суті економічної безпеки та її складових.
Важливо зазначити, що поняття економічної безпеки можна розглядати з погляду різних рівнів. На нашу думку, ієрархічна декомпозиція економічної безпеки має такий вигляд: глобальна економічна безпека, міжнародна економічна безпека, національна економічна безпека, економічна безпека регіону, економічна безпека підприємства (фірми) та економічна безпека особистості. Зв’язок між цими складовими очевидний, тому не можна вивчати їх у відриві одна від одної, а слід розглядати в комплексі, враховуючи специфіку кожної з них. Крім того, на нашу думку, саме наявні суперечності між безпекою різних рівнів — макро- та мікрорівня
- є головною проблемою економічної безпеки України і регіонів на сучасному етапі.
Таким чином, економічна безпека держави, з одного боку, - це надсистема, що складається із систем різних напрямів (які, відповідно, мають свою внутрішню структуру). З іншого, - це складова національної безпеки держави, а водночас може розглядатися як підсистема міжнародної економічної безпеки, що, у свою чергу, є складовою надсистеми міжнародної безпеки.
Для кожної держави питання безпеки завжди актуально, незважаючи на те, що в різні иеріоди йому приділяється більше чи менше уваги, або ж увага акцентується на різних сферах безпеки. Але при цьому як вітчизняні, так і закордонні фахівці не мають єдиного підходу до визначення категорії «економічна безпека». Зокрема, нині лише українські вчені-економісги дали більше двадцяти принципово відмітних трактувань даного поняття, що ускладнює формування дійової стратегії забезпечення економічної безпеки країни. Однак офіційно термін «економічна безпека» визначено у резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Міжнародна економічна безпека» (1985 p.).
Серед наявних у сучасних нормативних документах, науковій економічній та юридичній літературі визначення поняття «економічна безпека», на нашу думку, можна умовно поділити на декілька груп:
- «економічна безпека» як стан захищеності наявної суспільної системи від можливих загроз (О. Лєпіхов, А. Городецький, В. Пірумов);
- «економічна безпека» як стан суспільної системи, здатний забезпечити необхідні параметри її існування та розвитку (Л. Абалкін, В. Геєць, М. Єрмошенко);
- визначення, які поєднують характеристики двох попередніх підходів (В. Шлемко, І. Бінько, Г. Пастернак-Таранушенко);
- «економічна безпека» як механізм, система або комплекс заходів державного регулювання (В. Мунтіян, В. Амітан), що входять до окремої галузі науки - екосестейт (Г. Пастернак-Таранушенко);
- приклади комплексного підходу до визначення поняття «економічна безпека» (А. Сухоруков, О. Ладюк, Є. Олейников, В. Предборський) [4].
Однак для всіх наведених визначень характерне надання максимальної абстракції, або розкриття лише сутності поняття, тобто пояснюють значення цього терміна без урахування вимог формальної логіки.
На основі вищезазначеного, стосовно антикризового управління, поняття «економічна безпека» характеризується як стан економіки, суспільства та інститутів державної влади, що забезпечені необхідними ресурсами на всіх рівнях, які дозволяють гарантувати постійний і стабільний розвиток економіки, захищеність національних економічних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз, забезпечує незалежність
національної економіки, спроможність до постійного оновлення й саморозвитку.
На наш погляд, поняття економічної безпеки належить до тих, які, з одного боку, всім інтуїтивно зрозумілі, а, з іншого, - важко визначаються в досить конкретній та вичерпній формі. Проте коректне визначення понятгя економічної безпеки - головне для формування державної політики в економічній сфері.
Аналіз даних соціальних практик показує, що здавна найефективнішою є мінімізація небезпек на основі є інституціоналізації суспільства як процес створення стійких форм комунікацій і розподілу ресурсів з метою державного регулювання житєдіяльності населення. Нині завдання полягає в тому, щоб створити умови для якісного вдосконалення і структурно-функціональної онтимізації наявної нині системи управління економічною безпекою держави. Крім того, в сучасних умовах посилюється потреба інституціоналізації управління економічною безпекою держави через створення нових інститутів, модернізацію діючих, створення оптимального інституційного середовища для всіх факторів економічної безпеки, де важлива роль повинна відводитися функції контролю та нагляду за основними її суб’єктами.
Отже, інституціоналізація на сьогоднішній день - основний механізм побудови і функціонування системи економічної безпеки. Формування інституційного середовища управління економічною безпекою є основною стратегією досягнення стабільності в будь-якому суспільстві. При цьому виділяється той факт, що інституційна система, обслуговуючи весь комплекс соціально-економічних відносин, - це форма реалізації системи суспільних інтересів. Ефективна інституційна система, реалізуючи громадські інтереси, організовує та гармонізує їх у напрямку забезпечення загальних національних інтересів, завдяки чому досягається ефективність розвитку країни.
У руслі ринкових перетворень в Україні відбувається корінний поворот в її зовнішньоекономічній політиці: від орієнтації на відносну замкненість до відкритої економіки та інтеграції в систему світогосподарських зв’язків, лібералізації всіх форм зовнішньоекономічної діяльності. Реалізація курсу на відкритість економіки, свободу торгівлі стає загальносвітовою тенденцією, оскільки дає країні ряд потенційних переваг: збільшення обсягу національного доходу внаслідок зростання маси залучених у міжнародний оборот ресурсів і факторів виробництва; перехід від традиційного товарообміну до більш високих форм співпраці (науково-технічної кооперації, виробничої інтеграції тощо); наближення
рівня вітчизняного виробництва до світового; підвищення ступеня мобільності національних факторів виробництва; прискорення розвитку в країні ринкової інфраструктури.
Таким чином, інституційний механізм управління економічною безпекою держави являє собою сукупність органів і організацій, законодавчих та нормативних актів, методів управління економікою, що застосовуються державою з метою забезпечення економічної безпеки.
За час незалежності України більшості структурних змін у державному управлінні був притаманний безсистемний, спонтанний характер, науково обгрунтована структурна перебудова економіки практично не проводилася. Держава втратила за цей період значну частину свого виробничого потенціалу, майже половина її економіки стала тіньовою. Водночас чимало країн світу продемонструвало не лише високі і сталі темпи розвитку виробництва й зовнішнього ринку, а й здатність формувати інструменти стосовно цілеспрямованості нейтралізації негативних явищ на випадок їх виникнення в зовнішньоекономічній діяльності або, іншими словами, уміння застосовувати спеціальні методи управління з тим, щоб забезпечити стабільну економічну безпеку.
Низька ефективність і несприятлива структура зовнішньої торгівлі товарами, відсутність помітних успіхів у залученні до сфери міжнародних економічних відносин поки що незначного вітчизняного науково- технічного та інтелектуального потенціалу є факторами, які погіршують економічне становище нашої держави. Все ще зберігається розрив між невисокою експортною спроможністю та великою імпортною залежністю економіки. Це обмежує можливості структурної перебудови національного господарського комплексу, становлення його ефективної зовнішньоекономічної спеціалізації та дедалі більше загрожує економічній безпеці держави.
Донедавна гарантії економічної безпеки у сфері зовнішньоекономічної діяльності централізовано надавалися державними органами управління України. Зараз же за ринкових відносин та широкої відкритості внутрішнього ринку майже всі питання управлінського характеру доводиться вирішувати на рівні галузей, підприємств, посередників, які не мають потрібної кваліфікаційної підготовки та спеціальних методичних розробок. Недосконалість управління процесами економічної безпеки призводить до того, що нерідко найкращі наміри у сфері зовнішньоекономічної діяльності перетворюються на свою протилежність і, замість здобутків, провокують шкоду при експортно- імпортних операціях.
Нині процес інституціоналізації світових економік прискорився, оскільки економічні інститути, створювані різними системами господарства (окремими національними економіками) та різноманітними міжнародними інтеграційними об’єднаннями (світовими фінансовими та господарськими організаціями, регіональними групуваннями тощо), все більшою мірою претендує на роль творців глобальних правил та норм або на врахування їх національної або регіональної специфіки під час розробки загальних правил. У цих умовах процеси зростання і розвитку національних економік посилюють суперечності в інституціональному контурі економічної безпеки: між формальними і неформальними
інститутами, що регулюють контрактні відносини; між інтересами суб’єктів (сторін, відносин) економічної безпеки; між населенням і органами влади; між економічними агентами, що беруть участь у контрактних відносинах з приводу економічної безпеки й економічними агентами, не допущеними до участі; між державою і бізнсс-структурами. Частково вирішити виявлені суперечності може вдосконалення системи управління економічною безпекою держави в частині активізації форм і методів взаємодії держави та бізнесу.