За два місяці до 24 серпня 1 страница
Хосе Рамірес сидів у барі неподалік Трафальгарської площі в Лондоні і з насолодою смакував малими ковтками коктейль. Хоча бар мав не дуже гарну репутацію, але в цей час тут було тихо і майже зовсім порожньо. Ніхто не горлав, не чіплявся до відвідувачів, серед яких траплялися постаті, вкриті страхітливими татуюваннями і шрамами, або персонажі з відстовбурчуваними з-під одягу пістолетами з глушниками і зарубками на руків’ях, що мали означати кількість знищених ворогів. Дівчата легкої поведінки спокійно чекали клієнтів біля стійки, а не «пасли» їх по залу, нахабно чіпляючись.
Український посередник примостився поруч з Раміресом, вважаючи останнього за посередника також. Хосе надзвичайно полюбляв перевтілюватись в різні образи і грав свої ролі не гірше за когось з володарів Оскара. В цьому він вбачав філософське кредо свого життя, в основі якого була давня мудрість: щоб лишатися незмінним, треба постійно змінюватися.
- Чому наш виконавець не приймає нашого електронного замовлення? - незадоволено питав посередник, доволі екзотичного вигляду чоловік, вдягнений на кшталт такого собі немолодого рокера. Пишні вуса й борода явно слугували предметами його неабиякої гордості. - Ми ж виконали всі необхідні процедури. Тільки на пошуки вашої адреси мій замовник витратив скажені гроші. Ми вже не маємо часу на подальші очікування. Замовлення має бути виконане 24 серпня цього року. За браком часу замовник змушений був ризикувати і посилати мене особисто. Це проти моїх правил. Але зважаючи на просто небувалу винагороду, я все ж таки ризикнув. Сподіваюся, і виконавець також піде на виправданий ризик.
- Так то воно так, - невпевнено промимрив «британський посередник».
- Вашого хазяїна щось насторожує? - запитав українець.
- Давньогрецькі філософи казали: «Все, що не має формальної логіки, є маразмом», - відповів загримований Рамірес. - Адже ваш замовник нібито живе в Україні, але чомусь його e-mail не ua, а ru. Що це означає? Як може бути в одній країні e-mail іншої? Це очевидний маразм. А з маразматиками мій хазяїн справи не має. Від них суцільні неприємності. Це щось несправжнє, незрозуміле, а отже і небезпечне. Мій хазяїн зацікавився рівнем гонорару, але він відмовляє людям, мотиви й дії яких зовсім незрозумілі з позицій звичайної логіки.
- У нас в Україні жартують, що логіка буває трьох видів: формальна, залізна і жіноча. Я спробую пояснити зараз щодо цього е-мейла.
- Не потрібно. Маразм пояснити не можна. Можливо, ви там в Україні і звикли до подібного, але тут такі вибрики не проходять. Якщо він дійсно живе в столиці України, а не десь у Росії, е-мейл має бути ua. Все. Розмова закінчена. Більше обговорювати нема чого. Чекаю від вас належним чином оформлене замовлення і з логічно обумовленою зворотною адресою.
- Але ж час вже підпирає. Хіба мають значення якісь дрібнички?
- Для мого хазяїна - так. Саме в дрібницях криється сутність речей. Він не проти, якщо ви звернетесь до іншого виконавця.
- Ні, ні! Мій клієнт хоче саме вас. Ваш хазяїн найкращий.
- І ви ще питаєте у посередника найкращого спеціаліста, чому він звертає увагу, за вашим висловом, на дрібнички. Саме тому і звертає, що він найкращий. Завтра вас чекатиме інший посередник мого хазяїна, о 14 годині в барі Soldier of fortune. Він сам до вас підсяде. До побачення.
«Що ж то за «велике цабе» отой Рамірес, якщо у нього такі посередники», - невдоволено роздумував український посланець, виходячи з бару.
Наступного дня, рівно о 14 годині, посередник з України сидів в Soldier of fortune і з цікавістю роздивлявся навколо. Він був достатньо обізнаний щодо репутації цього знаменитого в Лондоні бару і його відвідувачів, котрі тут зазвичай збиралися. До нього підійшла вродлива струнка дівчина.
- Ви не на мене чекаєте? - запитала з милою посмішкою красуня. - Такий видний чоловік і скучає один. Замовте мені коктейль.
- Зараз не маю часу, крихітко, - посередник швидко озирнувся довкола, про себе проклинаючи настирливу повію. - В мене тут призначена дуже важлива здибанка з одним чолов’ягою. А от після зустрічі - то вже інша справа. Не заперечуєш?
- Звичайно, що ні, - посміхнулася повія. - Але сьогодні з вами повинен зустрітися не чоловік, а жінка. Так, так, не витріщайтесь.. Це ж ваш e-mail вчора ще був magnit@mail.ru, а сьогодні уже bulava@ukr.net?
- Точно, - отетеріло відповів посередник.
- От бачите, а ви кажете, що чекаєте чоловіка. Це в вас говорить чоловічий екстремізм. Не гарно так недооцінювати жінок, навіть небезпечно. А от ваш майбутній виконавець мені, як бачите, довіряє.
- Так це ти посередник? - все ще не міг оговтатися українець.
- Звичайно, що я. Звідки інакше я б знала про суто конфіденційні речі, тобто е-мейли вашого хазяїна?
- Він не мій хазяїн. Просто замовник.
- Ну, на даний момент часу - хазяїн.
- Слухай, давай не будемо розводити дискусії. Як мені до тебе звертатися?
- Я - Меггі. Просте ім’я, не краще і не гірше за будь-яке інше.
- А мене можеш звати Стівом. Хоча маю й інше ім’я, але у Великій Британії і США мені подобається як звучить Стів.
- От і познайомилися, красунчику, - посміхнулася «повія». - Хазяїну (вона вжила англійське слово master) не подобається, що вбивство такого високопоставленого джентельмена замовляють з Росії.
- Це ти знову про ту нещасну електронну адресу? Та не з Росії, а з України. Ми вже спеціально для твого недовірливого хазяїна все виправили.
- Ну й дурні ж ви, хохли, якщо донині користуєтеся в Україні ru, а не ua, - раптом вимовила Меггі, майже абсолютно правильно українською мовою з легким діаспорним акцентом.
- Ти хто?.. - аж підскочив з переляку український посередник.
- Я - Меггі, дівчина з цього бару.
- Звідки знаєш українську?
- Та тут, у барі, вештається немало заробітчан з вашої країни. Дехто бере на себе працю викладати мені ази української. Дуже мелодійна мова. Мені подобається. От я і завчила декілька фраз. Але не більше. Якщо ти захочеш зі мною домовлятися українською, то в нас нічого не вийде.
- Ну, добре, на чому ми зупинилися? - почав втрачати терпіння український посередник.
- Остання заявка оформлена на належному рівні. Все вирішено. Що і як робити, мій хазяїн знає. Половину суми необхідно перерахувати на цей цифровий рахунок в швейцарському банку «Арбон» за день до виконання акції. Іншу половину - після її завершення. Якщо такі умови влаштовують, вам залишається тільки перерахувати гроші й чекати. Ви готові зараз дати остаточну відповідь?
- Чому ні? У мене на руках карт-бланш від замовника. Я уповноважений приймати рішення самостійно. Умови такі, що часу на подальші перемовини вже немає. Час завжди працює проти нас, і зараз особливо.
- Добре. Питання узгоджене. Думаю, не варто нагадувати, що трапиться з вами особисто і джентельменами, які за вами стоять, якщо умови угоди будуть порушені.
- Нам відомо, що трапилося з одним американським замовником, який відмовився платити за виконане замовлення. Його голову знайшли у сміттєвому баку в самому центрі Нью-Йорку. І це не зважаючи навіть на його активну співпрацю з ізраїльським Моссадом.
- А це вже міфи й легенди. Про хазяїна багато чого розповідають страшного. Не думаю, що хоча б 10 відсотків з того - правда. Але все одно я нікому б не радила його «розводити».
- Не переймайся. Він має справу з розумними людьми, - запевнив Стів. - До того ж ніхто не застрахований від можливості ще раз звернутися до твого хазяїна за послугою. А як щодо організації безпечного відходу після виконання замовлення?
- Нехай це вас не турбує. Ви лише даєте замовлення і його проплачуєте.
- Але ж злишилося обмаль часу для рекогносцирування місцевості, - засумнівався український посередник.
- Ну, скільки можна товкти воду у ступі? Це проблеми мого хазяїна.
- Мій клієнт все-таки хотів би отримати особисто від твого хазяїна підтвердження, що він прийняв замовлення, - знову завів своєї Стів.
- Добре, - згодилася Меггі. - Щодня на вашому Інтернет-виданні «Українська правда», яку заснував відомий і у нас Георгій Гонгадзе, виставляються для дискусії і коментарів актуальні статті. Особистим підтвердженням мого хазяїна буде завтрашній коментар двома реченнями українською мовою: «Так дискусію вести не можна. Потрібні аргументи». Ім’я автора - veres-ere.
- Твій хазяїн володіє українською мовою? - здивовано скинувся Стів.
- Ні, її трохи знаю я, - посміхнулася Меггі. - Минулого року мені довелось двох ваших визволяти з поліції. Гарні хлопці, але 24 серпня, на ваш День незалежності, вони напилися і влаштували бійку з росіянами. Між українцями і росіянами, я так розумію, існують давні рахунки. Це, напевно, так, як у нас між англійцями і шотландцями?
- Дійсно, доволі вдале порівняння, - погодився Стів. - Хочу нагадати, що людина, яку треба прибрати, є однією з найбагатших у Європі. Він мільярдер з величезною армією охоронців.
- Нехай це вас не турбує. Мій хазяїн працює не стільки руками, скільки головою.
- Саме тому наш замовник і звернувся до вас.
- Якісь специфічні побажання у вас є?
- Так. Я хочу тебе.
- Сьогодні я зайнята. Саме твоє замовлення і примушує мене зв’язуватися з моїм хазяїном невідкладно. Якщо є бажання і можливість, давай зустрінемося завтра о сьомій вечора в цьому барі.
- О’кей. Мій замовник скоро отримає від мене підтвердження, а я зможу трохи потринькати в Лондоні його грошенят. Твій хазяїн, видно, не такий щедрий, як мій, - поміряв поглядом Стів скромний одяг Меггі. - Ми з тобою зможемо погуляти по вищому розряду. Тільки вдягни щось пристойніше.
- Ти мене поведеш до найкращого ресторану Лондона? - ніби не повірила своїм вухам Меггі.
- Можеш не сумніватися.
- Ну, тоді до завтра.
- До завтра, кицю.
Дивлячись на миле обличчя дівчини, чуючи її ніжний голосок, він навіть на секунду не міг собі уявити, що має справу з чоловіком. Не просто з чоловіком, а з тим самим кілером, планування і здійснення вбивств для якого є професією, фахом. І в цьому йому не було рівних у світі.
Рамірес одразу відчув небезпеку і зрозумів, що цей чоловік не відчепиться. Тому й погодився зустрітися з українським посередником і відвідати з ним «на коня» один з кращих ресторанів Лондона, а виїзд до України відклав рівно на добу. До того часу мав повністю бути готовим і мати при собі квиток на авіарейс до Франкфурту-на-Майні.
Стів вийшов з бару і, пройшовши вулицею вперед, перебіг на інший бік й сховався в піцерії напроти бару, де він розмовляв з Меггі. Він замовив якусь дрібничку і не відриваючись слідкував за дверима Soldier of fortune. Раптом він згадав, що в усіх детективних романах злочинці вислизають через задні двері, проходять через кухню тощо. Тоді він кинув гроші на стіл і стрімко підвівся. В ту ж мить двері бару розчинилися і звідти спокійно вийшла Меггі. Вона декілька разів озирнулася, ніби остерігаючись «хвоста», і, певно заспокоївшись, повільно пішла вулицею у напрямку площі. Стів трохи зачекав, потім перейшов вулицю і попрямував за нею. Меггі бовваніла попереду, затримуючись на хвильку біля вітрин магазинів і вже, очевидно, не турбуючись про можливе переслідування. Стів і собі подивився у вітрину якогось магазину. А коли підняв голову, Меггі вже десь зникла. Всі його зусилля знайти її були марними. Рамірес давно помітив стеження. Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, з якою метою це робиться. Хосе наскрізь бачив цього українського посередника - авантюриста за сутністю, людину патологічно жадібну, яка безсумнівно знала, яку суму призначено за голову Раміреса і тому вирішила скористатися, як вважав, з надзвичайно сприятливої ситуації, щоб прослідкувати за Меггі. Саме вона повинна була вивести його на кілера.
Стів ще побігав висолопивши язика по вулицях, зазираючи до барів, але Меггі вже давно сиділа в невеличкому приватному готелі біля доволі смердючу притоку Темзи, що несла свої міазматичні води просто під вікнами цієї третьорозрядної нічліжки. Все було вже підготовлене до від’їзду, і Меггі ще трохи із задоволенням порозглядала себе в майже стерте готельне дзеркало. Навіть у ньому і в усьому убозтві обстановки цього помешкання вона виглядала на всі сто. Дівчина зайшла до ванної кімнати, і за кілька хвилин звідти вийшов стрункий молодик. Маючи білета на сьогоднішній авіарейс до Франкфурту-на-Майні, «Меггі» природно не збиралася зустрічатися зі Стівом завтра. Перед тим як вирушати до аеропорту Хітроу, Рамірес вирішив завітати у готель, де зупинився Стів, відвівши українському посереднику для життя лічені години, адже у таких випадках кілер діяв швидко і абсолютно безжально.
По дорозі до аеропорту Рамірес згадав, як три місяці тому йому пропонували убити Президента України. Звертався олігарх, котрого і замовили саме зараз. Тоді угода зірвалася з вини замовника. Олігарх, будучи людиною дуже заможною, все ж пожалів суму, яку кілер запросив за виконання замовлення. Вирішив, що це дуже дорого і нібито знайшов в Україні виконавця, «не гіршого за самого Раміреса», але незрівнянно дешевшего. Стосовно дешевизни, це схоже було на правду, адже, як відомо, українці не надто цінують свою працю і кваліфікацію. В принципі, виконавцем міг бути лише один снайпер, той, котрий убив дублера Раміреса десять років тому в Києві. А тепер, схоже, сам Президент наймає Раміреса для вбивства цього олігарха. А чи не повториться, часом, знову дуель снайперів, як минулого разу? Рамірес не сумнівався, що його замовником є одна з посадових осіб найвищого щабля влади в Україні. Працівників спецслужб, а саме так виглядав, розмовляв і навіть дивився отой Стів, Хосе відчував за цілу милю. Олігарховий посередник був зовсім іншим: від нього за сотню ярдів аж курило кримінальним минулим, рекетом і бандитизмом.
Рамірес розумів, що в той День Незалежності України, десять років назад, залишився в живих цілком випадково. Його життя буквально висіло на волосинці. Поціль його візаві в інше вікно, і Раміреса вже давно не було б в живих. З того часу Хосе не раз ловив себе на думці, що періодично думає про українського снайпера. Хто він, де і як живе, про що мріє, чи має дружину, дітей?
Була іще одна річ, загадка, котру Рамірес досі не зміг розгадати. В той час, коли готувався до виконання отого замовлення десятирічної давності, він з подивом відчував, як його особа інколи ніби роздвоювалася і жила якимось чужим життям. Вдень він, напружуючи свою велетенську волю, міг успішно впоратися з цим станом. Однак вночі, коли воля слабла, він бачив дивовижні сни, в яких щасливо жив з дружиною, сином і улюбленою донечкою десь в іншому світі, в якомусь іншому просторовому вимірі. А потім все це кудись відступало, і він знову опинявся у своєму власному стані, часі і просторі. В житті кілера, безумовно, бували часові відрізки великої психічної і розумової напруги, але це було щось інше і зовсім незбагненне. «Мабуть, проявились якісь побічні ефекти професії, - роздумував Рамірес. - А чи не може бути й так, що десь, в іншому просторовому вимірі, в іншій країні живе людина, яка періодично перевтілюється в мене, а я - в неї, - думав він. – Може, і той, інший я, бачить сни про моє життя, як я бачу сни про його життя. А може це не сни… Ні, так не можна. Мабуть, саме з таких речей і починає людина божеволіти».
Рамірес вилетів з Лондона до Франкфурту-на-Майні вечірнім рейсом. У літаку, коли він ненадовго задрімав, йому раптом наснилися вірші невідомого українського поета, які він, прокинувшись, почав з подивом шепотіти: «Є місто Ф. на річці Майн, Де не обтяжить самота, Де добре п’ється апфельвайн, І у повій пружні вуста…» Тут він пригадав, що вже давно взяв за звичку знайомитися з газетами тієї країни, де йому випадає виконувати замовлення. «Напевно, десь там вичитав і потім забув», - заспокоїв він себе. Раптом в його уяві спливла та газета, і навіть її колір, червонуватий, а також прізвище поета і його фотографія. Газета називалася «Літературна Україна». «А пам’ять у мене донині, як комп’ютер», - задоволено подумав він і почав шепотіти продовження: «Тебе ніхто не впізнає, В зеленому районі Нід, Лише оцей брюнет портьє, І ти для нього дармоїд». «Треба буде якось пожити в тому готелі в зеленому районі Нід і взяти собі на ніч розкішну білявку-німкеню з великими ногами і грудьми. І заодно перевірити, чи дійсно торжествує книжне знання… Це ж треба, я вичитав про наявність району Нід у німецькому місті Франкфурті з української газети. Фантастика. От якщо мене буде обслуговувати ще й портьє брюнет…»
Рамірес, як завжди, жадібно всотував інформацію з будь-якого нового для себе джерела або ж оточення. Вже давно він взяв для себе за правило перший принцип існування таких людей, як він: якщо ти не будеш щиро цікавитися життям, то життя почне підступно цікавитися тобою.
Весело провівши ніч у невеличкому готелі Франкфурту, в дійсно зеленому районі Нід, Рамірес вранці відбув потягом до Польщі. В готелі його обслуговував брюнет-портьє, і, нічого не розуміючи, з подивом ловив на собі лукаво-саркастичний погляд кілера, котрий в цей момент якраз знову цитував про себе віршований текст з «Літературної України». Діставшись до кордону з Україною, він домовився з водієм автобуса, що той перевезе його через кордон. Дав 100 євро до кордону і стільки ж пообіцяв після. Пасажирами автобусу були мешканці прикордонних місцевостей України, що заробляли на життя, продаючи в Польщі дешеві цигарки та інші товари. Їхати було не дуже зручно, бо весь автобус був забитий всілякими товарами, які люди везли з Польщі на продаж до України. Скрізь лунала українська мова. Рамірес ніби опинився у своєму дитинстві в українському кварталі міста Монтевідео, столиці Уругваю. Тоді він ще звався Хосе Ткачук…
Рамірес розумів, що його могли і викрити, якби прикордонники почали «трусити» автобус по-справжньому. Але і в цьому випадку він практично нічим не ризикував. Хіба що його б висадили. Грошей у Хосе вистачало, тому він міг уладнати будь-яку проблему, якщо не з рядовими митниками і прикордонниками, то вже точно з їхнім керівництвом.
Після перетину кордону кілер задрімав, але ненадовго. Досить скоро автобус зупинився біля автовокзалу в Самборі, і Рамірес випростався на сидінні, вигнувшись неначе кіт і позираючи своїми жовтими, немов у тигра, очима у вікно. Його супутники з гамом, сміхом і жартами тягли свої валізи до дверей і вистрибували на асфальт, немовби якийсь загін спеціального призначення, що десантується на ворожу територію. Здавалося, що їхнім завданням було захоплення міста. Схоже, що місто не було проти, бо «десантників» зустрічали легкові машини з причепами, мікроавтобуси і навіть мотоцикли з колясками. Туди переправлялися величезні валізи і безслідно зникали в механічних нутрощах.
Хосе не став чекати рейсового автобусу до Львова, а винайняв приватне таксі. При цьому він торгувався з водієм дуже лапідарно, вживаючи лише короткі слова: Львів, скільки, багато, давай. Балакучий водій марно намагався розговорити пасажира. Той закутався в куртку і, відвернувшись до вікна, лише мовив: дуже втомився, треба спати. У Львові Рамірес вийшов з машини біля залізничного вокзалу і розрахувався з водієм, котрий якось підозріло провів поглядом струнку фігуру пасажира.
«А, байдуже, - подумав Хосе. - В міліцію він наврядчи повідомить, але якщо і зробить це, документи у мене в повному порядку».
Звичайно, він міг вляпатися у якусь таку пастку, але способів порятунку знав безліч, як описаних в літературі, так і розроблених ним особисто. Міг одним пальцем убити людину. Лазив, як кіт по деревах, пройшовши спеціальний курс навчання лазіння по скелях і будинках без страховки. Ці знамениті курси постійно діяли у Каліфорнійському університеті США. Виїжджаючи на чергове завдання, завжди брав з собою пакетик з крейдою, яку, в разі потреби, використовував для кращого зчеплення пальців з поверхнею будівель або скель.
Перший міліцейський патруль, який трапився йому на вокзалі, Рамірес проминув трохи насторожено. Але двоє молодих міліціонерів не звернули на нього жодної уваги. Це остаточно заспокоїло кілера, адже вказувало, що він має вигляд «свого». Зовсім несподівано на Хосе накотилося доволі гостре відчуття власної причетності до цієї країни і її мешканців, можливо, найдавнішого народу в світі. Йому раптом закортіло дійсно стати своїм серед цих людей, з якими мав генетичну спорідненість, зробити щось для них. «Сентименталізм - ознака старіння», - подумав він.
Хосе із зацікавленістю придивлявся до людей, будівель, шляхів і бачив всюди бідність і соціальне розшарування. «Це суспільство - далеке від справедливості», - зробив він висновок. Йому пригадалися слова одного з американських письменників, що «всі мислячі істоти народжуються нерівними. Досконале суспільство дає кожному рівну можливість плавати на його власній глибині». Країну, куди його занесла доля, досконалість чекала десь у неосяжному майбутті.
Рамірес купив у касі квиток до Києва у купейний вагон фірмового потягу «Галичина». До відправлення лишалося ще декілька годин, і він вирішив оглянути місто. Воно його вразило.
«А я думав, що на схід від Польщі Європи вже немає, - розглядав він розкішне старовинне європейське місто з абсолютно виразною українською специфікою в архітектурі. - А тут раптом отаке - не схоже ні на Польщу, ні на Німеччину або Францію. А хто знає про Львів у Британії, США, Аргентині чи Уругваї?» - дивувався Рамірес, задерши голову перед Чорною кам’яницею на площі Ринок.
Обличчя будь-якого європейського міста визначає не лише його архітектура, але й, скажімо, кав’ярні, які у Львові виглядали належно кращим європейським традиціям. Хосе надовго «зависав» у них, переходячи з однієї до другої і якось зачудовано прислуховуючись до людського гомону довкола. І в ньому наростало відчуття причетності до країни і цих щирих, простих і привітних людей.
«От знайти б собі тут якусь гарненьку жіночку, он їх скільки навкруги, і кинути десь якір аж до завершення свого земного шляху... - думав він. - Все одно і оком не встигну змигнути, як десь проколюсь, втрачу пильність і загину або просто стане фізично важко виконувати замовлення. Вже зараз варто думати, де доведеться мешкати до кінця днів своїх. Це має бути якесь цивілізоване місце, країна, але ще не повністю, так би мовити, інтегрована у світову чи європейську систему... Проте ще рано приймати остаточне рішення», - відмахнувся Рамірес від сентиментальних думок.
Наближався час відходу потягу, і кілер, відвідавши наостанок доволі пристойний гіпермаркет, зупинив таксі й дістався до залізничного вокзалу. Його дублер мав приїхати до Києва за тиждень перед здійсненням акції. Цього часу, на думку Раміреса, вистачило б на його адаптацію. Власне, роль дублера була суто номінальною. Хосе міг обійтися і без нього. Можливо, він і відішле дублера. Але поки що рано про це думати. Він підійшов своєю пружною котячою ходою до вагону і, використавши одну із своїх чарівних посмішок, відпрацьованих роками, привітався з молодою провідницею, яка стовбичила біля дверей, і простягнув їй свого проїзного квитка.
- У вас четверте купе, нижнє тринадцяте місце, - сказала провідниця, теж відповідаючи посмішкою і кокетливо дивлячись на ставного молодика.
- Дякую, серденько, - промовив своїм глибоким оксамитовим голосом Рамірес.
Цей голос, його тональність теж були відпрацьовані протягом довгих тренувань. Голос ніби йшов з самих глибин чоловічого єства Хосе. Підхопивши валізу, чоловік миттєво злетів по сходах, демонструючи відмінну фізичну форму, і рушив вузьким коридором вагону. Підійшовши до четвертого купе, Рамірес постукав.
- Заходьте, - долинув до нього жіночий, як йому видалось, юний голос.
Чоловік відсунув двері купе і зазирнув всередину. Біля вікна дійсно сиділа молода дівчина. Саме цієї миті вона розгортала на столику свій проїзний квиток.
- Доброго вам вечора, - чемно привітався Рамірес.
- Добрий вечір, - відповіла дівчина.
- А де місце тринадцять? - запитав він.
- Саме на ньому я сиджу. Ой, вибачте, зараз пересяду, щоб ви могли сховати речі. Моє місце чотирнадцяте, на другому ярусі.
- Щоб я таку молоденьку і гарненьку пані вигнав на верхній ярус?! - посміхнувся Хосе. - Пропоную помінятися місцями. Я спортсмен, для мене вилізти на верхню полицю - це просто розминання перед змаганнями.
- Ви їдете до Києва на змагання? - запитала дівчина.
- Зовсім ні, я їду до столиці шукати роботу і житло. Давайте знайомитися, - простягнув він руку дівчині. - Роман-Мар’ян. Пропоную скоротити до Романа.
- А я Орися, - відповіла дівчина, ледь-ледь потискуючи руку Раміреса.
- Ну, що ж, - посміхнувся Роман, - першу обов’язкову процедуру ми виконали. Ви будете перевдягатися? То я вийду.
- Не зараз. Провідниця має ще забрати в нас квитки. Але це буде лише після того, як рушить поїзд.
- Добре. Я дійсно вже давно не їздив місцевою залізницею. Майже все забув. Доведеться знову звикати.
- А ви звідки? У вас такий цікавий акцент. Ніби належите до української діаспори, але не знаю з якої країни.
- Та ні, я родом з України, громадянин, так би мовити. Але вже багато років працюю в Іспанії. Тобто працював. Жив в місті, можна сказати містечку, і працював у сфері, де українців майже не траплялося. Протягом декількох років взагалі не мав можливості говорити українською. Мій акцент - то цілком природний вплив іспанської мови і іспаномовного середовища, в якому я жив.
- Ви будівельник? Мої батьки теж заробітчани. Щоправда, працюють у Португалії. Будують там житлові будинки. Саме на їхні гроші я живу і навчаюся в Києві.
Рамірес завжди пам’ятав про свої випещені руки, і тому ніколи не використовував у легендах причетність до професій, пов’язаних з виконанням фізичної роботи.
- Зовсім ні, - відповів він дівчині. - Працював помічником нотаріуса. Маю юридичну освіту, володію декількома мовами. Знайомі мене переконали, що в Києві, з моїм набором іноземних мов і вищою юридичною освітою, можна знайти грошовитішу роботу, ніж в Іспанії. Це дійсно так? Ви ж маєте краще знати, аніж я, нинішню ситуацію на ринку праці в столиці.
- Відверто кажучи, я майже не розбираюся в цій темі, - відповіла дівчина, як здалося Хосе, дещо похнюпившись. - Хотілося б вам допомогти, але я далека від юриспруденції. Навчаюся на біологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Це на Виставці.
- Я зовсім не знаю Києва. А на якому курсі?
- Закінчую другий.
- Мабуть, відмінниця?
- Майже вгадали.
- Живете в гуртожитку?
- Так, в гуртожитку на вулиці Ломоносова.
- А мені туди не можна тимчасово влаштуватися? Поки не знайду підходящої роботи. Мені казали, що знімати квартиру в Києві - надто дорого, а я ж не мільйонер. Поки що, - засміявся Рамірес.
- Це дійсно так, знімати квартиру в Києві дуже дорого, не всім по кишені. Особливо, якщо у вас немає роботи.
- А ви не могли б мені щось підказати чи порекомендувати? Я давно не був в Україні, обстановка тут змінюється дуже стрімко, тому відчуваю себе не зовсім у своїй тарілці…
- Доброго вечора, - до купе зайшла жінка похилого віку. - Де тут місце п’ятнадцять?
- Ось це, нижнє, - показала рукою Орися. - Ми вийдемо до коридору, а ви тут влаштовуйтеся.
- Дякую.
Хосе і студентка вийшли з купе і зупинилися біля вікна, час від часу пропускаючи пасажирів, які проходили повз них до своїх місць у потязі.
- То чи не могли б ви мені щось порадити відносно житла? Де б я міг влаштуватися в Києві, щоб було не дуже дорого? - продовжив розмову Хосе.
- На жаль, гуртожитки в нас всі заповнені. В університетському кампусі, в районі Національного виставкового центру, є декілька будинків з однокімнатними квартирами для аспірантів. Але й вони переповнені. Це я точно знаю, бо там живе одна моя знайома землячка.
- І що, ніяких ідей, куди прилаштувати такого видного чоловічка, як я, немає? - засміявся Рамірес, випнувши груди і відобразивши на обличчі одну зі своїх найчарівніших посмішок, з власної приватної колекції.
Дівчина з веселою цікавістю лукаво подивилася на молодика.
- Ні, нічого немає. Хоча… Стривайте. Як же це я забула! Знаєте, по вулиці Ломоносова є санаторій-профілакторій для студентів, туди дають путівки на місяць. Там є і житло, але більшість там не живуть, продовжують мешкати в гуртожитку або вдома в Києві, а там лише харчуються і лікуються. Я одного разу відпочивала в цьому профілакторії і звернула увагу, що в ньому чимало вільних місць. А в їдальні зустрічаються і сторонні люди, які за віком зовсім не схожі на студентів. А от вам і критися не треба. Назвіться аспірантом, і за віком ви можете цілком підійти до верхньої межі цієї категорії.
- Невже я виглядаю справжнім старим шкарбуном в очах такої гарної панянки?
- Не кокетуйте, пане Романе, - засміялася дівчина. - Ви ж, певно, й самі добре знаєте, як виглядаєте в очах таких панянок, як я. Але я вважаю, що санаторій-профілакторій для вас підійде якнайкраще. Отримаєте за мінімальну плату цілком пристойне для тимчасового проживання житло та ще й дієтичне харчування, різні там лікувальні процедури... Думаю, ви ж відклали в Іспанії, про чорний день, якісь грошенята і могли б на цій основі домовитися з головним лікарем. Це доволі симпатична молода жінка. До речі, не одружена
- Ви що, виступаєте у ролі свахи?
- А чом би й ні? Вона має власну квартиру в Києві, і ваші проблеми були б автоматично вирішені.
- А я, старий дурень, вже налаштувався на вічну дружбу з вами.
- У мене є хлопець, теж студент. Ми збираємося за кілька років одружитися. А ви ж років на двадцять від мене старший, хоча, очевидно, ніхто вам ваших років не дає. Але ж я все-таки - біолог і, як ви самі зазначили, відмінниця. Мене не обдуриш. Однак допомогти землякові завжди рада. Якщо ви домовитеся з головним лікарем, а я навіть впевнена в цьому, отримаєте житло, чотириразове харчування і лікування. А між тим шукатимете собі постійне житло. Або окрутите цю симпатичну лікарку і пристанете в прийми, - посміхнулася Орися.